2.4 Вища освіта та освіта упродовж усього життя - частина 2

Вектор третій: від завершення "загальної освіти" до фахової університетської освіти

Так є(у чому суть проблеми)

Сьогодні молода людина 11 років учиться в школі (завтра буде вчитися 12) і приходить до вишу все частіше не через любов до обраної спеціальності, а за інерцією “вічного учня ”, який більше нічого не вміє і, головне, не хоче робити. Педагогам вищої школи стає все важче відучити студентів називати нас «учителями», а нашу з ними спільну діяльність — «уроками» (зрозуміло, що ці слова вони вживають не у «високому сенсі», а також за інерцією). Вчорашні старшокласники-відмінники, ставши студентами, за інерцією однаково ретельно вивчають і те, що конче необхідно їм як майбутнім фахівцям, і те, що підкинуто “типовим навчальним планом ” для “загальної освіти ”.

Розриваючись між першим і другим, вони не взмозі вибудувати свою особисту ієрархію навчальних цінностей. Звідси – проблеми, комплекси, загальна інфантильність, відсутність ясної життєвої перспективи. Більше того. Відповідно до «мудрого» задуму реформаторів освіти, 2012 року вища школа України має залишитися без першокурсників: замість вишів 18-річні юнаки та дівчата (у сільській місцевості частіше одружені, в містах — у цивільних шлюбах?) вирушать перший раз у 12 клас (загальну військову повинність на той час влада обіцяє скасувати, а це, до речі, скасує й досить потужну мотивацію хлопців ставати студентами). Тож виходить: коли цим самим юнакам і дівчатам виповниться 19, вони вирушать ще на 6-річне (враховуючи магістратуру) або 8—9-річне (враховуючи аспірантуру) навчання?! І це за умов, коли країна так стрімко старіє, що до 2025 року може перетворитися на державу пенсіонерів та студентів. А хто їх годуватиме, хто працюватиме?

Здавалось би, досвід європейської системи освіти дозволяє спрогнозувати, що більшість випускників 12-річок, ставши студентами, обмежаться 4-річним бакалавратом. Однак у нашій країні бакалаврат як повноцінна вища освіта досі не працює — і не запрацює, якщо не змінити докорінно всю систему вищої освіти.

Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Відтоді, коли “імператорські університети ” на теренах усієї колишньої Російської імперії перетворювалися на “інститути червоної професури ”, перед ними було чітко поставлено дві задачі: готувати, по-перше, провідника панівної ідеології і лише по-друге – фахівця.

Типова структура українського вишу успадкована саме від тих часів, освячена “типовим навчальним планом ”, затвердженим МОН, і змінити її не може ні ректорат, ні вчена рада. Вона чітко двочастева, тобто всі кафедри поділяються на “загальноосвітні ” (за походженням – переважно ідеологічно-виховні) і суто фахові. Від зміни вивіски (кафедри історії КПРС – на кафедру історії України або українознавства; наукового комунізму – на політології; наукового атеїзму – на релігієзнавства тощо) сутність двочастевої структури вишу та його навчального плану не змінилася, хоч і втратила сенс в умовах демократії, вільного вибору ідеологій і відсутності серед них “панівної ”.

Або це міна, закладена під демократичний устрій і готова, за наявності відповідного наказу, знищити його. Або – рудимент старої системи (на кшталт роздутого генералітету української армії або роздутої служби безпеки – які, звичайно, можуть також сприйматися як “міни ”), законсервований задля збереження робочих місць. У першому випадку потрібне термінове розмінування, у другому – переведення загальноосвітньої частини вишів до загальноосвітніх коледжів, що є логічним кроком підчас введення 12-річної загальної освіти (див. Вектор 7 загальної освіти).

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Загальноосвітнім предметам саме тепер прийшов час залишити вищу школу. Разом із викладачами вони мають перейти до коледжу. Уже тепер існують коледжі при багатьох технічних вишах, до того ж випускники цих коледжів можуть працювати за кваліфікованим технічним фахом, але можуть бути і зараховані на третій курс відповідного вишу. І таким чином закінчити його не інфантильною істотою 25—30 років, а 22-23-річним спеціалістом.

За рахунок скасування загальноосвітніх предметів на 1—4 курсах вишів бакалаврат отримає додатковий час для того, щоб стати повноцінною вищою професійною освітою — і ось тоді вже почне працювати на повну потужність. А магістратура з аспірантурою будуть, знову ж таки, не «доучувати» спеціаліста-недоука, а кувати високолобі наукові кадри. Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Єдина всеукраїнська система коледжів (high school) починає працювати з 2010 р., як логічне продовження освітньої реформи-2000, на базі одночасної реформи системи вищої освіти (higher school), а саме – приведення системи бакалаврату у відповідність до вимог Болонської системи.

Відповідно до цих завдань загальноосвітні кафедри (лабораторії, цехи, майстерні тощо) вишів (тобто такі, що відповідають за завершення загальної освіти студентів) переходять (без пониження оплати працівників) до системи коледжів (high school). Це насамперед загальногуманітарні (історії, мов, філософії, культурології, політології, релігієзнавства тощо), а також профільні загальноосвітні кафедри (напр., біології, фізики і хімії у медичних університетах), що переводяться до відповідних профільних коледжів (напр., медичних).

Володимир Звиняцьковський, зав. кафедрою, проректор з наукової роботи Українсько –американського гуманітарного інституту «Вісконськінський міжнародний університет»

Вектор четвертий: від викладацької інертності до інформаційно-комунікативного авангардизму у вищій освіті.

Так є(у чому суть проблеми)

Успішність модернізації системи вищої освіти і науки України значною мірою залежить від підвищення вимог до кадрового забезпечення вищих навчальних закладів. На жаль, досі зберігається надзвичайно повільний темп упровадження задекларованих освітніх пріоритетів. Основною причиною цього є інертність, статичність та невмотивованість педагогів до переосмислення власних підходів до викладання. Тож зрештою складається унікальна для історії вітчизняної освіти ситуація: у «верхах» відбувається декларування освітніх ініціатив, лунають заклики діяти по-новому, а «низи» продовжують працювати по-старому.

Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Інертність – це властивість особистості, що полягає у відчутті утруднень та повільності в переключенні з одного виду діяльності на інший, а також при переході від виконання одних завдань до інших.

Викладацька інертність обумовлена багатьма причинами, серед яких:

1. Впровадження у сучасний навчальний процес нових педагогічних й інформаційних технологій потребує перепідготовки професорсько-викладацького складу.

Йдеться про переосмислення викладачами своїх світоглядних установок щодо змісту сучасної освіти; їх переорієнтацію з суто лекційно-інформативної на індивідуально-диференційовану, особистісно-орієнтовану форму навчання; додаткову технологічну та мовну підготовку. На жаль, процес так званого переосмислення переважно заторкнув лише ентузіастів. Творчо активних педагогів та учених, які по справжньому зацікавлені у зрушеннях, спроможних до саморозвитку в ситуації, що постійно змінюється, виявилось небагато. Переважну ж більшість викладачів складають функціонально неграмотні, відсталі, вперто-агресивні інертники. Вони, за слушним виразом В.В.Громового, «патологічно не сприймають нове».

2. В особистісному розвитку випускників загальноосвітніх навчальних закладів-потенційних абітурієнтів ВНЗ останнім часом відбулися суттєві зміни, що вказують на деяке соціальне випередження старшого покоління.

Йдеться про те, що всупереч академічній традиції вищої школи, тепер «яйця вчать курку». Студенти «нової генерації» стали більш критичними, демократичними. Вони активно відстоюють своє право бути почутими, право на самовираження. Молоді люди прагнуть раціонально, з «користю для справи» використовувати свій навчальний час.

Студенти більш досконало, ніж викладачі, демонструють вміння користування комп’ютерною та музичною технікою, мультимедійними засобами навчання тощо. Вони активно саморозвиваються під час вивчення іноземних мов; легко залучаються до благодійної діяльності; занять спортом, фітнесом; додаткового відвідування різноманітних професійних курсів (з програмування, веб-дизайну, флористики, дизайну інтер’єру тощо). За таких обставин вони становляться більш соціально та територіально мобільними у порівнянні з їх педагогами.

Тому у «студентів-авангардистів» підвищується внутрішнє напруження через відчуття незадоволення кваліфікацією «інертного» викладача. Це стає проблемою в умовах відсутності системи вибору студентом саме того викладача, в якого він хоче навчатися, щоб стати справжнім фахівцем, людиною та громадянином.

3. Армію інертних викладачів поповнюють вчорашні випускники вищої школи.

На жаль ця причина, наче «спрут» містить у собі ще три підпричини. Умовно позначимо їх літерами «А», «Б», «В».

«А». Залишившись на кафедрі на посаді «лаборанта», студент-випускник поступово входить у науково-викладацьку сферу (пошукувач, аспірант, асистент кафедри, старший викладач, доцент тощо). Наслідком цього стає відірваність таких викладачів від реальної практичної діяльності. Це парадокс, коли курс «Методика виховної роботи в школі» викладається кандидатом педагогічних наук, який ніколи не були класним керівником. Це так же неприпустимо, як і викладати курс перукарського мистецтва і жодного разу не зробити зачіску клієнтові, або лише читати курс з надання першої медичної допомоги і не вміти надати швидку допомогу пацієнту на практиці.

«Б». Не меншим парадоксом є видання викладачами-теоретиками затеоритизованих методичних рекомендацій, навчальних посібників лише для того, щоб студенти успішно підготувалися та склали іспит або залік. Але в майбутній практичній роботі такі праці, як і їх автори, так і залишаться інертними.

«В». У разі досягнення викладачами-теоретиками високих наукових вершин (захист кандидатських, докторських дисертацій) та відповідного службового росту (завідування кафедрою, деканство тощо) вони набувають нові повноваження, що стосуються набору кадрів для вищої школи. І вже нові студенти-випускники, які ще навіть не встигли торкнутися практичних професійних реалій, стають претендентами для поступового поповнення викладацького штату. Коло замикається й далі знову діє підпункт «А».

4. Входження освітньої сфери України в міжнародне інформаційно-освітнє поле значно активізувало процес навчання іноземних студентів у вітчизняних вищих школах. Це представники коло 110 країн, серед них 28 країн Європи, 40 країн Азії, 30 країн Африки та 12 – латинської Америки.

У той же час досі відсутня системна курсова підготовка вітчизняних викладачів, яка покращила б їх здатність працювати зі студентами-іноземцями.

Йдеться про:

• відсутність знань щодо своєрідності освітньої системи тієї країни, з якої прибув студент;
• поверхове уявлення про етнічні цінності та релігійність молодих людей;
• невміння реально оцінити мовні здібності студентів і відповідно з цим користуватися відповідними прийомами дозування вербального впливу;
• синхронне перенесення роками набутих дидактичних засад роботи з вітчизняними студентами у групи з студентами-іноземцями тощо.

5. Стереотипи громадської думки щодо викладачів вищої школи як ерудованих, інтелігентних людей – найкращих представників інтелектуальної еліти суспільства.

На початку навчального року реакцію першокурсників на словосполучення «викладач ВНЗ», «професор вищої школи» відрізняє деяке емоційно-урочисте напруження. У той самий час викладачів із примітивною реакцією на суспільну оцінку їх «величини» відрізняють й примітивні правила поведінки - амбіції, самовдоволення, зловтіха. Вони на довго застрягають в постійному явному та прихованому «доведенні» оточуючим своєї зверхності, величини фігури (хоча вартість такої фігури може укластися всього-на-всього у «лекцію-диктант»).

За умови набуття влади, службового росту, ситуація ще більше погіршується. Йдеться про відсутність у «викладачів-посадовців» критичного мислення та присутність не толерантного ставлення до носіїв критичної інформації.

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Вкрай необхідним є усвідомлення нової місії та визначення педагогічного кредо викладача, яке б відповідало реаліям сьогодення. Як слушно доводить дослідниця С.С.Вітвицька, професія викладача споріднена з:

• працею письменника (творчість у підготовці матеріалу);
• режисера і постановника (створення замислу і його реалізація);
• актора (особистість викладача як інструмент педагогічної діяльності);
• педагога, психолога та науковця.

Для доповнення вищезазначеної характеристики авангардного викладача скористуємося матеріалами масштабного проекту “Освіта світового класу ” (World Class Education. Richond, 1993), що був розроблений педагогічною громадськістю у штаті Вірджинія. В ньому зокрема були визначені основні “життєві ролі ”, тобто такі, які повинні бути притаманними сучасному педагогу. Наведемо деякі з них:

1. Особистість, яка реалізувалася. Це людина, яку відрізняє добре розвинене усвідомлення власних здібностей та потреб. Вона послідовно використовує ці знання для добору альтернатив; проводить здорове, продуктивне та наповнене самоздійсненням життя. 2. Особистість із потягом до підтримки інших людей. Це життєва роль людини, яка вміє цінувати взаємовідношення із іншими людьми та розвивати багатобічність плідних зв’язків із ними. 3. Особистість, яка розглядає життя як постійне навчання. Це роль людини, яка постійно набуває знання поряд із вмінням реагувати на умови зовнішнього світу, які постійно змінюються. У наведеній ролі враховується той факт, що нові моделі, ідеї, інформація та можливості виявляються як внутрішньо, так і поза навчального закладу, після кілька років по завершенні формальної освіти. В умовах інформатизації навчального процесу актуалізується значущість володіння викладачами комп’ютерними та технологічними вміннями. Йдеться про самостійне розроблення ними інтерактивних комплексів навчально-методичного забезпечення дисциплін (ІКНМЗД), які подаються студентам в електронному варіанті на CD, у формі «Інтернет-сторінки у віртуальній бібліотеці ВЗО або на сайті відповідної кафедри.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Задля радикального поліпшення рівня підготовки працівників вищої школи вкрай потрібно забезпечити:

1. Відбір до викладацької діяльності у вищих навчальних закладах фахівців, які окрім наукового ступеня, мають досвід практичної роботи у виробничій сфері (що викладається), бажано не менше трьох років;
2. Проведення курсів комп’ютерної перепідготовки викладачів (один раз в три роки) із захистом самостійно розроблених інтерактивних комплексів навчально-методичного забезпечення дисциплін; авторських веб-сторінок про власну науково-викладацьку діяльність;
3. Організацію курсів користувачів мультимедійної техніки, фото і відеотехніки з отриманням сертифікатів;
4. Відвідування викладачами спеціально влаштованої для них заочної школи іноземних мов, де є можливість вивчати європейські мови, турецьку, китайську мови та інші (залежно від контингенту іноземних студентів);
5. Запровадження серій підготовчих тренінгових занять для педагогів з підвищення викладацької майстерності, «імідж-тренінги» для викладачів, які планують працювати з іноземними студентами та для фахівців, які готуються викладати у зарубіжних освітніх установах за програмами обміну тощо;
6. Проведення для викладачів вищих навчальних закладів лекторіїв, відео-лекторіїв, круглих столів із загальної теми «Молодіжний лікнеп» або «Батькам про дітей» (для подолання інформаційного вакууму про соціальні, освітні та особистісні проблеми сучасної студентської молоді; молодіжні рухи; програми студентських обмінів; молодіжну музику, моду, вподобання, дозвілля тощо);
7. Втілення прозорої системи рейтингової оцінки викладацьких здібностей педагогів; надання права вибору студентами тих викладачів, в яких вони виявляють бажання навчатися.

Список використаних джерел:

1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Підручник за модульно-рейтинговою системою для студентів магістратури. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 384с;
2. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник/ За ред. В.Г.Кременя. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 384 с.;
3. Головатий М.Ф. Соціологія молоді: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 304с.;
4. Громовий В.В. Педагогічна інерція// Голос України. - 9 квітня 2008 р.;
5. Новые педагогические и информационные технологии в системе образования: Учебн. пос. для студ. пед. вузов и сист. пов. квал. пед. кадр/ Под. ред. Е.С.Полат. – М.: «Академия», 2001. – 272 с.

Олена Біла , кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної педагогіки, психології і педагогічних інновацій Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського (м. Одеса)

Читати далі

Повернутися до змісту