Відмінності між версіями «2.2 Загальна середня освіта - частина 2»

Поточна версія на 13:45, 13 грудня 2009

Вектор третій: від розтягнутої на 12 років початкової школи І-ІІІ ступеню до окремих шкіл(початкової, основної, старшої).

Так є(у чому суть проблеми)

Зазіхнувши не тільки на раннє дитинство (першокласник з 6 років), але й на юність (12-класник до 19 років), система загальної освіти в нашій країні не склалася як така. Інакше кажучи, утворюючи її вже у 12-річному варіанті, ми забули домовитися про те, навіщо на довгі 12 років віддаємо своїх дітей до «загальноосвітньої» школи.

І дитині, що готується бути громадянином нашої країни (6 – 15 років), і повноцінному громадянинові із паспортом (16 – 19 років) суспільство (з ініціативи і на відповідальність чільників освіти і з мовчазної згоди батьків та вчителів) на разі пропонує один-єдиний вид “суспільно корисної" діяльності – репродукування доволі безсистемного набору “знань ". Замість бути просто дитиною (6 років) або корисним членом суспільства (студентом, робітником, батьком, активним громадянином – 17 – 19 років), замість отримувати системні, практично-корисні знання у віці пізнавальної активності (7 – 16 років), усі ці несумісні вікові категорії окупують авдиторії та коридори шкільних будинків, де їх здебільшого безуспішно закликають “суворо дотримуватися статуту й розпорядку школи ".

Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Замінивши радянську “загальноосвітню політехнічну трудову " 10-річку «європейською» (насправді американською) 12-річкою, керівні органи освіти України навіть не потурбувалися дізнатися, як і для чого дитина – підліток – юнак на Заході вчиться 12 років і чи справді вона/він при цьому встигає лише отримати “загальну " освіту.

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

На сьогодні в системі освіти більшості розвинутих країн панує така стабільність, якій не загрожує жодна криза. Ця стабільність є нічим іншим, як суспільним консенсусом щодо базових цінностей виховання та освіти, якого геть нема в Україні.

Це дуже прості цінності, які базуються на аксіомах вікової психології.

У дітей має бути дитинство. У підлітка мають бути спорт, свіже повітря, міжособистісні стосунки і трішечки (тут уже час!) загальної освіти або «загального розвитку», за принципом: якщо після школи тобі хочеться не забитися у куток і не «сісти на голку», а керувати машиною, компанією, штатом, країною — “значит, нужные книжки ты в детстве читал". У цих книжках обов'язково має бути щось на кшталт: «Всі роботи гарні — вибирай на смак». Тому що в 16—18 років почнеться навчання у коледжі, high school (не плутати з вищою школою — higher school), яке вже плавно підводить до освоєння майбутньої професії.

Отже, що таке цивілізована, апробована в світі 12-річка з її головними цілями й установками? Як вона виглядає?

Початкові школи: 1—4 (6) класи (у нас це 6—10 років, але за віковими особливостями правильніше було б 7 – 12 років, і у деяких країнах світу так воно і є). Це окремі, спеціально обладнані приміщення, в яких маленьким дітям комфортно прожити першу половину робочого дня, але в яких вони, за бажанням, можуть знайти собі справу до смаку і протягом усього робочого дня, і у вихідний день. Ми хочемо бачити дитину здоровою, щасливою, доброю, відкритою. Основні види шкільних занять — пізнавальні ігри, живе спілкування. Категорично протипоказане насильство над особистістю, муштра і щоденне 5—6-годинне сидіння у задушливому класі.

Основні школи: 5 (7) — 9 класи (10 (12)—15 років). Це окремі, спеціально обладнані приміщення, в яких так званим “раннім підліткам" комфортно прожити першу половину робочого дня, але в яких вони, за бажанням, можуть знайти собі справу до смаку і протягом усього робочого дня, і у вихідний день. Ми хочемо бачити підлітка здоровим, товариським, у міру розумним і настільки освіченим, щоб він міг реально уявити, по-перше, ким він є («чого я хочу, що я можу і на що я здатен»), і, по-друге, що таке світ сучасного дорослого життя і ринок праці. В ідеалі до кінця цієї стадії навчання учень має визначити приблизну сферу свого майбутнього життя і професії. Категорично протипоказане насильство над особистістю, муштра і зазіхання на особистий (вільний) час.

Старші школи (high schools): 10—12 класи — (15—18 років). Це окремі, спеціально обладнані приміщення, в яких юнакам та дівчатам комфортно прожити першу половину робочого дня, але в яких вони, за бажанням, можуть знайти собі справу до смаку і протягом усього робочого дня, і у вихідний день. Ми хочемо бачити юнака та дівчину здоровими фізично, розумово і морально, щоб вони шанували цінності сім'ї та держави, були готові стати відповідальними чоловіком і дружиною та відповідальними громадянами (тобто платниками податків і виборцями), які знайшли себе на ринку праці та уявляють собі свій бажаний кар'єрний ріст. Категорично протипоказаний дріб'язковий контроль «отриманих знань».

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Єдине, чим можна зарадити катастрофі, яка вже навалилася на ціле покоління школярів і загрожує наступним, це посилення ролі та відповідальності самих освітян в умовах глобальної кризи (навіть якщо їм доведеться працювати за дуже низьку зарплатню, тобто йдеться про альтруїзм і героїзм). Треба чітко усвідомити, що ніхто за нас і крім нас не зможе чітко сформулювати завдання освіти щодо подолання кризових явищ в сучасному світі. Класичному рузвельтівському виходу з Великої Депресії (суспільні роботи – будування мостів та доріг) у нашій країні саме життя підкинуло альтернативу, тобто будівництво чогось більш локального, конкретного і доступного для перевірки в рамках кожного муніципалітету. А саме – “старших шкіл" (коледжів), конче потрібних за самою логікою переходу (з 2000 р.) до 12-річної повної середньої освіти саме на 2010 рік.

Зважаючи на це, наукова та освітянська інтелігенція має взяти на себе свою міру відповідальності і запропонувати наступну поправку до національного курикулума, який наразі приймається.

1. Терміни та умови повної загальної та середньої освіти. Профільна (професійно-технічна) освіта як перехідний етап від загальної середньої до вищої освіти

1.1. Загальна освіта в Україні, як у більшості розвинутих країн світу, надається протягом 9 років.

1.2. Повною середньою освітою, відповідно до ст. 53 Конституції України, вважається 12-річна освіта (див. п. 1.3 – 1.4).

1.3. Повна середня освіта складається з 9-річної загальної освіти та 3-річної профільної (професійно-технічної) освіти – старшої школи (high school), яка водночас є перехідним етапом до вищої освіти (higher school).

1.4. 3-річна профільна (професійно-технічна) освіта надається на базі єдиної всеукраїнської системи коледжів (high school).

1.5. Єдина всеукраїнська система коледжів (high school) починає працювати з 2010 р., як логічне продовження освітньої реформи-2000, на базі одночасної реформи системи вищої освіти (higher school), а саме – приведення системи бакалаврату у відповідність до вимог Болонської системи.

1.6. Відповідно до п. 1.5 загальноосвітні кафедри (лабораторії, цехи, майстерні тощо) вишів (тобто такі, що відповідають за завершення загальної освіти студентів) переходять (без пониження оплати працівників) до системи коледжів (high school). Це насамперед загальногуманітарні (історії, мов, філософії, культурології, релігієзнавства тощо), а також профільні загальноосвітні кафедри (напр., біології, фізики і хімії у медичних університетах), що переводяться до відповідних профільних коледжів (напр., медичних).

1.7. Єдина всеукраїнська система коледжів (high school) забезпечує безкоштовне навчання і, при необхідності, проживання (у гуртожитку) кожного учня, який закінчив 9 класів загальноосвітньої школи, виявив інтерес до обраної спеціалізації (профілізації) та успішно склав випускні іспити з профільних дисциплін за 9 клас загальноосвітньої школи.

1.8. Відповідно до п. 1.1 – 1.7, навчання у загальноосвітніх школах закінчується в 9-му класі, набір учнів на 10-й та наступні роки навчання до загальноосвітніх навчальних закладів (шкіл, гімназій) після 01.06.2010 р. припиняється, оскільки у той же час розпочинається перший всеукраїнський набір учнів на перші курси коледжів (10-й рік повної загальної середньої освіти).

1.9. Відповідно до специфічних умов підготовки кадрів у тій або іншій галузі народного господарства, науки та культури передбачається гнучка система прийому випускників відповідних коледжів на 1, 2, або 3 курси бакалаврату відповідних фахів.

2. Першочергові заходи, необхідні для запровадження профільної освіти (системи коледжів) як перехідного етапу від загальної середньої до вищої освіти

2.1. До 2010 р. розширити матеріально-технічну базу коледжів (high school), тобто разом із збереженням та всілякою підтримкою існуючої системи професійно-технічних навчальних закладів та профільних коледжів (ліцеїв) при університетах створити матеріально-технічну базу (починаючи з нових або відповідно переобладнаних окремих приміщень) необхідної кількості коледжів з усіх сфер і напрямів фахових знань, виходячи, з одного боку, з кількості випускників 9 класів на 2010 р., а з другого – з потреб ринку праці у фахівцях з середньою спеціальною освітою на 2013 р. і з вищою (бакалавр) – на 2015 – 2017 рр.

2.2. Магістратуру педагогічних університетів починаючи з 2008 р. переорієнтувати в основному на підготовку педагогічних кадрів для системи коледжів (high school).

2.3. Разом з активним використанням головних ресурсів поповнення педагогічних кадрів для системи коледжів (відповідно до п. 1.6 і 2.2) запровадити широкий відбір дипломованих фахівців з усіх сфер освіти, науки, культури та виробництва на посади викладачів, майстрів, методистів та адміністраторів коледжів (на конкурсній основі, віддаючи перевагу тим, хто втратив роботу протягом 2008 – 2010 рр. внаслідок скорочення робочих місць).

2.4. Завершити комплектацію педагогічного складу коледжів (відповідно до п. 1.6, 2.2 і 2.3) до 20.08.2010 р.

Володимир Звиняцьковський, д.ф.н., професор, зав. кафедрою соціально-гуманітарних дисциплін, проректор з наукової роботи Українсько –американського гуманітарного інституту «Вісконсінський міжнародний університет (США) в Україні» (м. Київ),
Оксана Філенко, к.ф.н., доцент Університету сучасних знань (м. Київ)

Вектор четвертий: від стереотипів пострадянської школи до нової філософії шкільної освіти.

Так є(у чому суть проблеми)

1. Була радянська єдина загальноосвітня трудова політехнічна школа – у відповідності до політико-економічної системи СРСР і проголошеного політичного курсу. Кожне слово у назві радянської школи було точною складовою радянської концепції освіти, а саме:

А) ЄДИНА – ототожнення системи ЗСО з однією інституцією – єдиною школою – найлегше централізовано керованою системою. Діти, які «дозрівали» до соціалізованого навчання, мали вчитися разом – в одному колективі, а отже в одній інституції.

Б) ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ – школа надає однакову для всіх учнів – власне загальну – освіту. Цим, серед іншого, забезпечувався отой пріснопам'ятний «рівний доступ до якісної освіти».

В) ТРУДОВА – школа має виховувати «будівників комунізму», які дружно працюють над побудовою комуністичного суспільства. Адже праця – первинна потреба людини і найвища цінність радянського суспільства, держава ж створює, таким чином, усі можливості для виховання й правильного спрямування цією потреби у суспільно-корисне русло.

Г) ПОЛІТЕХНІЧНА – пріоритетними є галузі освіти, що відповідають провідним галузям економіки СРСР (промисловості й будівництву), тобто – природничо-технічним шкільним предметам (природознавство, географія, біологія, хімія, фізика, креслення, трудове навчання / осуговуюча праця). Це також відповідало тодішньому «індустріальному» станові розвитку суспільства.

Коротко підсумовуючи: БУЛА чітко артикульована КОНЦЕПЦІЯ ОСВІТИ. Отієї самої – "загальної середньої ". Виражена – просто і зрозуміло – одним реченням.

Тепер – нема!

2. Єдина загальноосвітня школа була лише однією з ланок суспільного виховання, призначеною для дітей, підлітків і юнаків. Діти раннього віку переважно охоплювались ще однією єдиною інституцією – дошкільним закладом (садок), призначеним для дітей 3-6 років. Для наймолодших дітей 0(1)-3 років існувала також єдина інституція – ясла. Виховання юнаків 17-19(20) років (молоді на фінальному етапі дозрівання) у переважній більшості, реалізувалося на обов'язковій службі у Збройних силах, якій могла передувати 1-річна підготовка у закладах профтехосвіти. Відстрочка від військової служби надавалася лише студентам ВНЗ, які складали не більше 25% всієї молоді призовного віку.

Крім того, держава прагнула зайняти суспільно-корисною діяльністю не тільки робочий (урочний), але й позаурочний час неповнолітніх членів суспільства. Для цього існувала ще одна ланка – позашкільні заклади: гуртки, клуби та секції.

Отож, у СРСР молодь усіх вікових груп (від 0(1) до 19(20) років) була охоплена тією чи іншою підсистемою освіти: загальної дошкільної (ясла-садки), загальної шкільної (10-річні школи), середньої професійної, середньої військової (армія) та позашкільної (гуртки-секції-клуби). При цьому кожній ланці освіти відповідав свій тип «єдиної школи».

Але й це ще не все. Єдиними були не лише освітні інституції всіх рівнів, а й навчальні програми та підручники. Подібна уніфікація інституційного освітнього простору країни, або висловлюючись сучасним терміном – «формальної освіти», посилювалась, доповнювалась і розширювалась уніфікованим простором «неформальної» (гуртки, секції, клуби) та «інформальної» (кінопрокат, програми радіо- і телепередач, книговидання) освіти.

Можна сказати, що в СРСР було збудовано єдиний освітньо-інформаційний простір, старанно відокремлений від інших країн і складений із кількох централізовано керованих, взаємодоповнюваних чи так званих «когерентних» підсистем формальної, неформальної та інформальної освіти, формованих, у свою чергу, за єдиними взірцями. Цією когерентністю визначалась і висока ефективність радянської освіти.

Радянська освіта точно відповідала тоталітарному суспільно-політичному устроєві країни, в якому всі галузі життєдіяльності керувалися з єдиного центру. І вона була наскрізь соціальною (дешевою), що забезпечувало найвищий, можливо в світі, ступінь доступності освіти всіх рівнів для всіх прошарків населення. Можна критикувати її за ідеологічне «промивання мізків» громадянам і відсутність свободи вибору, та не можна заперечити, що кожна молода людина, яка хотіла присвятитися не-партійній сфері (щоб стати перекладачем, вченим, музикантом, інженером чи лікарем – могла це зробити в рамках формальної чи неформальної освіти. Тобто мала таку можливість.

Іншими словами – "рівний доступ до якісної освіти" – БУВ!

Здається, що про таку рівність зараз можна лише мріяти...

Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Тому, що в Україні 10-річну радянську «єдину загальноосвітню трудову політехнічну школу» замінено спочатку 10-річною «єдиною загальноосвітньою … школою», а тепер – 12-річною «єдиною загальноосвітньою … школою». Зараз в Україні від радянської концепції залишилося лише слово – «єдина». Тобто ЗСО перестала бути радянською, політехнічною та трудовою, але далі ототожнена з однією інституцією, якою найлегше керувати з центру.

Якщо у перші роки незалежності України така механічна заміна була оправданою та зводилася до швидкої ліквідації радянських змістів (історія та географія СРСР і УРСР, радянська література), то уже після оновлення змісту всіх шкільних предметів і переходу до 12-річного терміну навчання – механічність цієї заміни постала в усій своїй ТУПОСТІ.

Суть проблеми полягає в наступному:

За відсутності когерентного з освітою інформаційного простору, який держава уже не контролює, а також розвалу системи неформальної освіти (гуртки, клуби, секції), українська теперішня «єдина загальноосвітня невідомо яка[1] школа», по перше – не відповідає політичному й економічному курсу держави. Адже ми будуємо демократичне громадянське суспільство та ринкову економіку, що виключає централізоване керування галузями життєдіяльності, у т.ч. освітою. Нагадаю, що демократія та громадянське суспільство – це так звані «самоорганізовані системи», що мають не один, а багато центрів керування.

По друге, українська теперішня єдина загальноосвітня школа не відповідає жодній державній ідеології, бо самої державної ідеології не існує. За Конституцією «жодна ідеологія не може бути визнана державною…». Облишимо питання, чи це положення з'явилось у Конституції завдяки глибокому задуму, спрямованому на створення в державі хаосу, чи завдяки тотальному кретинізму – його творців? Дивує лише одне – чому наші вчені-гуманітарії ніяк це не коментують, адже їм-то має бути найкраще відомо, що суспільства без ідеології не буває, оскільки будь-яка ідеологія, за своєю суттю, це сенси (змісти) найвищого інтелектуального порядку, завдяки яким отара двоногих прямоходячих ссавців (hominidaes) перетворюється в суспільство. Тому, коли ця отара не виробляє ніякої ідеології, тоді вона запозичує ідеологію когось іншого – або щезає з лиця землі.

Пам'ятаєте, як у Лиса Микити: «в голові пророцькі речі, а кругом лоби овечі – сіно, жвачка, теплий хлів…». Саме це ми маємо зараз в освіті. Оскільки своїх «пророцьких речей» (ідеології) у держави немає, тоді залишається «сіно, жвачка, теплий хлів» (зарплата, дитяче харчування, протікаючі шкільні дахи та зимове опалення). Себто – «овечі лоби», яким нічого не зостається, як переймати ідеологію ззовні[2].

Причина проблеми не в тому, що ми запозичуємо чиюсь ідеологію, точніше – окремі ідеологеми чи концепції, а в тому що ми їх навіть «толком» не запозичуємо, а лише імітуємо, не розібравшись у їхніх причинах (сенсах). Ґенералізуючи сакраментальні питання Володимира Звиняцьковського, можна сказати, що ми забули розібратись «навіщо?».

Отож,

Навіщо ми продовжили шкільне навчання до 12-ти років, якщо навчання у колишній радянській школі тривало 11700 годин, а у 12-річній воно триватиме близько 12000 годин, тобто тривалість самого навчання практично не змінюється?

Навіщо ввели 12-бальне внутрішкільне оцінювання, якщо до зовнішнього оцінювання ми цієї шкали не застосовуємо, а застосовуємо 100-200 бальні шкали. (А ми їх і не можемо застосовувати, о внутрішкільне оцінювання має стільки педагогічних функцій, включно з виховною та стимулюючою, що воно наперед виключає так звану "об'єктивність, необхідну під час зовнішньошкілного оцінювання – див. які-завгодно підручники з педагогіки)?

Навіщо ми погнали до школи дітей 6-літнього віку та почали видавати паспорти 16-літнім "пацанам" і "пацанкам", якщо у 6-літньому віці ми не можемо забезпечити їм фізичні та психологічні умови навчання, а в 16-ітньому віці – не можемо їх зайняти суспільно-корисно працею та підготувати до самостійного функціонування?

Навіщо ми затіваємо програму «шкільний автобус», якщо у містах він просто зайвий, а в сільській місцевості школи у віддалених населених пунктах просто закриваються, як «малокомплектні»?

Навіщо ми ґвалтуємо науковців і методистів вигадувати критерії «компетентісного» підходу, якщо ніде за кордоном, ще не дійшли остаточної згоди – що це таке взагалі?

Навіщо ми обзиваємо наші школи школами І, ІІ і ІІІ ступеня, якщо вони все-одно продовжують бути єдиними школами «І-ІІІ ступеня», а такі школи як ліцеї – це школи якогось «півторачного» ступеня (8-11 класи)?

Навіщо ми обзиваємо гімназії та ліцеї «школами нового типу», якщо вони відомі ще з часів Древньої Греції ("гімнасій" та "лікеон"), а сучасного «типу» набули років 100 тому?

Навіщо ми вигадали – НА СВОЮ ГОЛОВУ – термін "повна загальна середня освіта ", якщо не маємо критерію цієї "повноти "? (Нагадаю, що отримання повної освіти будь-якого ступеня визначається закінченням того чи іншого навчального закладу відповідного ступеня – що засвідчується виданим документом про закінчення цього закладу. У радянські часи був термін "закінчена " та "незакінчена " освіта: закінчила людина середню школу – має закінчену – читай "повну " – середню освіту, не закінчила школу – має незакінчену – читай "НЕповну" – середню освіту. Те саме з вищою освітою. І т.д. Просто і ясно.)

Це що ж виходить: ті учні, які закінчать 12-річну школу у 2012 році, матимуть "повну загальну середню освіту ", а ті учні, які закінчать – двома роками раніше – 10-річну (11-річну) школу у 2010 році, матимуть "НЕповну загальну середню освіту "? Тоді, на якій підставі їм видаватимуть "Атестати про загальну середню освіту " – якщо вона "Неповна? І на якій – узагалі – підставі – одні й ті самі навчальні заклади надають одним учням "повну " освіту (за 12-річною програмою – адже ця освіта "повна ", чи не так), а іншим – "неповну" (за 10-11-річною програмою – адже ця освіта згідно нової термінології, "неповна ", чи не так?), якщо це просто суперечить Конституції держави? М-да...

Навіщо, навіщо, навіщо..? Невже як у Золотому ключику:

«Ещё солнце не взошло, а в Стране Дураков уже кипела работа…»?

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Тут, повністю підтримуючи тези В. Звиняцьковського, хочу їх максимально уточнити. У системі освіти більшості розвинутих країн немає єдиної 12-річної школи. Є, натомість:

1. Система окремих шкіл І ступеня, система окремих шкіл ІІ ступеня та система окремих шкіл ІІІ ступеня;
2. Діти 6-річного віку переважно проходять підготовку до школи: або у довкіллі (так звані «підготовчі групи» садків), або у так званих «0 класах» шкіл. Таким чином, принаймні у Європі, починаючи із 6-річного віку більшість дітей і молоді навчається не 12-ть, а 13-ть років;
3. Навчання у школах І ступеня має виразно розвивально-виховний характер;
4. Освіта у школах ІІ ступеня порівняно зі школами інших ступенів, найбільш уніфікована (власне – загальна!). Загальна середня освіта завершується у школах ІІ ступеня у 16-річному віці;
5. Юнаки 17-19(20) років відвідують школи ІІІ ступеня, у яких отримують не тільки (і не стільки) загальну, скільки професійну (профільну) освіту. Загальна освіта, отримана у школах ІІ ступеня, тут лише доповнюється, займаючи невелику частину навчального часу. Навчання тут має характер, уже наближений до вищих навчальних закладів – школярі несуть особисту відповідальність за результати свого навчання. А не їхні батьки чи опікуни;
6. Зовнішнє оцінювання – це процедура організації іспитів для отримання атестата зрілості, тобто документа про освіту, а не «справочки» для отримання права поступати у ВНЗ;
7. Навчальні програми, підручники та посібники не мають централізованого грифу «Затверджено» (лише «Допущено»), відтак їх створення є лібералізоване і побудоване на ринкових засадах: держава не фінансує видання, а надає кошти школам для придбання підручників для шкільних бібліотек. Підручників і програм навчання є багато, вони різні, а вчителі мають повну самостійність у їх виборі, або створенні своїх власних (авторських);
8. В управлінні освітою незмінним залишається посилення тенденції суспільного (колективного) управління через так звані «шкільні ради» (school boards) – включно з повноваженнями розпорядників шкільних бюджетів і призначення педагогічних кадрів;
9. Фінансування шкіл усіх ступенів збільшується у пріоритетному порядку – з метою створення максимально комфортних умов для школярів і вчителів;
10. Держави дбають про створення умов не лише для пріоритетного розвитку формальної освіти, але й неформальної та інформальної. Останнє виражається у пільгових умовах для розвитку національних книговидавничих і кіно - індустрій. Тут ми вже далеко позаду не тільки країн Західної, але й Центральної (у 5 разів ми видаємо книжок на душу населення менше, ніж Польща) та Східної (у 3 рази видаємо книжок на душу населення менше, ніж Росія) Європи[3].

Виконання наведених вище десяти пунктів і є шляхом вирішення проблеми.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Я особисто пропоную пояснення сенсу (чи, якщо завгодно – ідеології) цих десяти пунктів, якими характеризуються системи освіти країн Європи, і до яких ми маємо прийти.

Пункт 1. Сенс розділення освіти на система окремих шкіл І, ІІ і ІІІ ступеня. полягає в ізолюванні учнів різних вікових категорій одних від одних упродовж робочого (навчального) дня, тижня та року – з огляду на вікові відмінності, зокрема підвищену агресію підлітків. А також – зменшення величин шкільних колективів до гігієнічно нешкідливих величин (нагадаю, що навіть за радянськими нормами гігієни дітей і підлітків ця величина є оптимальною на рівні 300-400 учнів і не може перевищувати 600).

Крім того, однорідна вікова група учнів полегшує учителям реалізацію педагогічних завдань школи даного ступеня. До того ж, організувати школу одного ступеня (особливо – І-го) можна у кожному населеному пункті, а от школу кількох ступенів одночасно – практично неможливо.

Пункт 2. Сенс тут визначається віковими особливостями дітей 6-літок. З одного боку, значна їх частина психологічно й інтелектуально готова до школи. Та, з другого боку – така ж значна їх частина ще не готова фізично. Відтак, діти цього віку дуже відрізняються своєю готовністю до навчання у неігрових умовах середніх шкіл. Отже, це – перехідна вікова група підготовки до школи – або у старших дошкільних групах, або у так званих «0 класах» шкіл. (Нагадаю, що і в радянський час діти 6-річного віку могли йти у перший клас – за умови їхньої готовності – як виняток.)

Пункт 3. Сенс розвивально-виховного характеру навчання у школах І ступеня, здається, очевидним і наша педагогіка тут погоджується з цією тезою.

Пункт 4. Сенс тут знову визначається віковими особливостями підлітків, для яких і призначені школи ІІ-го ступеня, а саме – їхнім так званим «перехідним віком», розвиток під час якого супроводжується серйозними фізіологічними, психологічними та поведінковими змінами в організмі. Підвищена активність, агресивність, початок інтенсивного формування статевих ознак та ін. – вимагають інших педагогічних засобів їхнього навчання та виховання, зокрема, спрямованості на вироблення дисципліни і працелюбності. Крім того, саме на цей період припадає необхідність надання нормальної середньої загальної освіти, тобто – класичне поліпредметне навчання. Після закінчення цих шкіл учні здають іспит і за його результатами та власними бажаннями вибирають профіль школи ІІІ ступеня.

Пункт 5. (Юнаки 17-19(20) років відвідують школи ІІІ ступеня, у яких отримують не тільки (і не стільки) загальну, скільки професійну (профільну) освіту…) Сенс цього пункту, знову ж таки – у вікових особливостях – вже тепер юнацької вікової групи, представники якої упродовж цього періоду досягають повноліття та зрілості. З одного боку, фізично та статево дозрілі (та в багатьох випадках починають статеві контакти), яких незабаром чекає самостійне життя в дорослому суспільстві. А з другого боку – позбавлені життєвого досвіду та навичок самостійного функціонування. Крім того, цієї групи стосується уже державний інтерес, а саме: необхідність затримати вихід на ринок праці цих неконкурентноздатних «наймолодших дорослих» (зменшення безробіття) та їх професійно підготувати – щоб цю конкурентноздатність підвищити, а не викинути їх – чим скоріше – на вулицю...

Пункт 6. Сенс зовнішнього оцінювання полягає в забезпеченні максимально суспільно-достовірного визначення стану з/о підготовки юнаків повнолітнього віку та його відображення в документі про загальну середню освіту – атестаті зрілості.

Пункт 7. (Навчальні програми та підручники не мають грифу «Затверджено»… та створюються на ринкових засадах: держава не фінансує видання, а надає кошти школам для придбання підручників для шкільних бібліотек...)

Сенс тут простий: створення ринкових конкурентних умов розробки (створення) та реалізації навчальної літератури – які тільки й можуть забезпечити максимальне зростання її якості. Плюс – мінімізація державних витрат на випуск цього – суспільно запотребованого – товару.

Пункт 8. Сенс управління освітою через так звані «шкільні ради» – у приведенні системи управління закладами освіти всіх рівнів у відповідність демократичному та громадянському характеру сучасних суспільств. Зокрема – підвищення самостійності та відповідальності шкіл, та збільшення соціальної та професійної захищеності педпрацівників.

Пункт 9. Сенс збільшення фінансування шкіл – у забезпеченні випереджувального розвитку освіти, яка в розвинених країнах визнана стратегічною галуззю в умовах глобалізації та інформаційної стадії розвитку – на рівні з обороною чи державною безпекою.

Пункт 10. Сенс створення умов для пріоритетного розвитку також неформальної і інформальної освіти – забезпечення максимально «когерентного» освітнього простору, в якому неформальна (гуртки, секції, клуби) та інформальна (мас-медіа, розваги, кіно) – займають більшу частку часу активного функціонування молоді – ніж формальна.

Якщо застосувати запропоновану В. Звиняцьковським форму питання «Навіщо?», то викладений вище сенс необхідних змін виглядатиме так:

Пункт 1. Навіщо переходити на три підсистеми шкіл І, ІІ і ІІІ ступеня?

Відповідь: щоб відділити дурнуватих і розгальмованих пацанів «перехідного віку» від маленьких дітей, а перших і других – від ще більш дурнуватих і агресивних (у т.ч. сексуально) старших «недорослів». Щоб старші не знущалися з молодших, і щоб і одних, і других, і третіх – було легше виховувати та навчати. А ще для того, щоб дати змогу створити школи І ступеня у кожному – навіть найменшому – населеному пункті (розвиток системи).

Пункт 2. Навіщо діти 6-річного віку переважно проходять підготовку до школи: або у старших дошкільних групах, або у так званих «0 класах» шкіл?

Відповідь: бо вони ще фізично й емоційно не готові до навчання у переповнених класах, сидячи по декілька годин за партами та керуючись «казарменими дзвінками» на урок і перерву. І ще тому, що їм о 12-13-ій годині дня треба поспати – хоча б годинку.

Пункт 3. Навіщо надавати освіті у школах І ступеня розвивально-виховний характер?

Відповідь: для того, щоб їх максимально розвинути, не відбити у них охоту до навчання і – найголовніше – не зіпсувати їхнє фізичне та психічне здоров'я.

Пункт 4. Навіщо освіта у школах ІІ ступеня найбільш уніфікована?

Відповідь: по перше, тому, що «загальний» означає якраз «спільний для всіх», себто – «однаковий», а по друге – щоб цих дурнуватих і агресивних «козликів» перехідного віку, які стрімко зростають у розмірах і не знають куди себе подіти – максимально дисциплінувати, привчити до праці над власним розвитком і прищепити їм інтерес до пізнавання світу. А при цьому – ще й ухитритися навчити їх «основам наук», себто дати загальну середню освіту.

Пункт 5. Навіщо юнаки 17-19(20) років відвідують школи ІІІ ступеня, у яких отримують не тільки (і не стільки) загальну, скільки профільну чи професійну освіту?

Відповідь: для того, щоб їх, по перше – затримати й не випускати на ринок праці, де вони мають мінімальні шанси, по друге – дати їм початкову професійну (хоча б профільну) освіту, що підготує їх до цього ж ринку праці та, по третє – дати їм «визріти» – себто усвідомити, що вони вже не «дітки», а дорослі «дяді» й повинні відповідати самі за себе.

Пункт 6. Навіщо вводити зовнішнє оцінювання?

Відповідь: для того, щоб отримати реальну картину того, що знають і вміють наймолодші повнолітні громадяни держави – та вирішити: чи можна їх узагалі випускати з середньої освіти, чи навпаки – треба ще підучити.

Пункт 7. Навіщо навчальні програми і підручники створюються на ринкових засадах?

Відповідь: для того, щоб видавці друкували їх за свій кошт, а не за державний. А також для того, щоб вони справді конкурували між собою, весь час покращуючи якість. А ще для того, щоб учителі мали можливість вільно вибирати ту програму та підручник, який вони вважають для себе найбільш підходящим, а не той, який їм «Затвердить» чи «Рекомендує» міністерський, обласний чи районний чиновник.

Пункт 8. Навіщо створювати так звані «шкільні ради» (school boards)?

Відповідь: для того, щоб захистити вчителів та директорів шкіл від нескінченних інспекторських наїздів під виглядом так званих «перевірок стану викладання», а заодно – дати більші можливості школам залучати додаткові кошти для свого розвитку. Як мінімум – хоча б створити їм окремі розрахункові бухгалтерські рахунки.

Пункт 9. Навіщо пріоритетно збільшувати фінансування шкіл усіх ступенів?

Відповідь: для того, щоб у школах нарешті з'явилися зручні робочі кабінети (читай – нормальні умови праці) для кожного вчителя (замість однієї для всіх «конюшні» – учительської), гарні класи, добре обладнані сучасні лабораторії, басейни, тенісні корти, спортивні зали та майданчики (футбол, баскетбол, волейбол, теніс, боротьба, легка атлетика, гімнастика тощо. майстерні, бібліотеки – все те, що потрібне для комфортного, корисного, розливального, цікавого та приємного проведення робочого (навчального) дня.

Чи ми цього НЕ хочемо..?

Пункт 10. Навіщо держави дбають про створення умов для пріоритетного розвитку національних книговидавничої та кіно - індустрій?

Відповідь: тому, що діти значно ефективніше навчаються та виховуються з візуальних кіно -, мульти- та теле- картинок і коміксів, а також – із цікавих і захоплюючих книжок, а не з нудних обов'язкових (аякже – «Затверджено») підручників. І ще тому, що коли діти твоєї держави не отримують своїх – рідних і рідномовних кіно -, мульти- та теле- картинок – то вони вчитимуться з закордонних – нерідних і нерідномовних.

Олег Гірний, кандидат технічних наук, доцент кафедри природничо-математичної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

[1] Бо ж НЕ трудова, НЕ політехнічна, а заодно і НЕ гуманітарна, НЕ філологічна, НЕ..., НЕ.., НЕ… То яка?(О.Г.)

[2] Мусимо визнати, що і забави у різні шкали оцінювання (більше п'яти), і зовнішнє так зване «незалежне» оцінювання, і «нетрадиційні уроки», і 12-річний термін навчання, і «компетентнісний підхід», і так зване «особистісно орієнтоване навчання» (учнецентризм), і всілякі «кретино-модульні системи», і т.д., і т.п. – все це зовнішні – запозичування. (О.Г.)

[3] Про теле- та кіноіндустрію узагалі не йдеться. В Україні щороку знімають десяток фільмів, і то переважно мовою іншої країни, у Росії та Польщі – рідними мовами – щороку знімається близько сотні кінофільмів. (О.Г.)

Читати далі

Повернутися до змісту