Відмінності між версіями «2.2 Загальна середня освіта - частина 6»

Версія за 15:22, 15 жовтня 2009

Вектор дванадцятий: від тихої війни на знищення приватного сектора в шкільній освіті до свободи розвитку приватної школи в державній системі координат.

Так є( у чому суть проблеми )

За роки незалежності в Україні відновився і сформувався приватний сектор в освіті. У системі вищої освіти приватні інституції складають третину від загальної кількості вишів. Кожен державний ВНЗ має до 50% стундентів-контрактників, які повністю сплачують за своє навчання. Приватні вищі навчальні заклади є визнаною складовою вищої освіти і достойно конкурують з державними за право підготовки фахівців.

Натомість у системі середньої освіти ситуація протилежна - за останні роки кількість приватних шкіл катастрофічно зменшилась і серед понад 20 тисяч державних шкіл їх залишилось ледь більше ста. Кількість дітей, які навчаються в приватних закладах, складає 0,1 % від загальної кількості школярів. У багатьох обласних центрах і містах не залишилось жодної приватної школи .

Чи означає це , що мережа державних загальноосвітніх навчальних закладів в Україні повністю задовольняє інтереси й вимоги різних груп громадян і потреби в приватній школі, яка здебільшого є авторською й реалізує певну педагогічну концепцію, більше немає? Чи справді задекларовані державою право на освіту й свобода вибору освіти реалізовані в Україні повною мірою?

Для людей із західною ментальністю очевидною є закономірність: на вкладені у власну освіту кошти людина має отримувати певний прибуток. Є прямі і непрямі витрати на освіту. П'ять років навчання в університеті - це п’ять років втраченого заробітку, тож після його закінчення ви маєте отримати компенсацію за ті роки, коли ви не працювали. Звісно, вам мають бути відшкодовані і прямі витрати на здобуття освіти(кошти батьків чи освітній кредит). За рахунок того, що ви з більшої платні сплачуватимете більші податки, компенсуються і витрати платників податків, які пішли на вашу освіту».

Гаррі Ентоні Патрінос

Очевидно, що картина далека від ідеальної. За даними соціологічного опитування «Освіта очима громадян», проведеного в 2007 році на замовлення Міністерства освіти і науки , 37 % опитаних хотіли б навчати своїх дітей в приватній школі, більше половини готові дофінансовувати здобуття середньої освіти своїх дітей.

Усі роки незалежності представники різних конфесій клопочуть про право засновувати школи, де б в особливій атмосфері могли навчатися діти з родин віруючих. Поки що безрезультатно. Отже в нашому суспільстві склалася парадоксальна ситуація - з одного боку існує зростаюча потреба громадян в навчальних закладах, які б повною мірою відповідали культурній, національній, релігійній орієнтації родини і задовольняли індивідуальні потреби дитини, а з іншого – скорочення кількості таких закладів аж до повної відсутності приватних шкіл у багатьох регіонах України.

Парадоксів щодо приватної школи склалося чимало, що , по суті, й унеможливлює їх функціонування і розвиток . Зокрема:

Парадокс №1. Відповідно до статті 53 Конституції України, кожен має право на освіту. Повна середня освіта є обов’язковою і держава гарантує її здобуття. Стаття 95 КУ визначає, що бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Тобто видатки на реалізацію права на освіту, тим паче на здобуття обов’язкової середньої освіти, є загальносуспільною потребою і стосуються кожного громадянина шкільного віку. Державний бюджет по галузі «Освіта» розраховується за кількістю всіх дітей шкільного віку, без виокремлення , в якому закладі вони навчаються. Однак на практиці зовсім по-іншому. Якщо дитина обирає для навчання приватну школу, для держави вона ніби перестає бути громадянином - жодних видатків на її обов'язкову і гарантовану освіту держава не здійснює. Ні приватні навчальні заклади , ні конкретно батьки жодних субвенцій від держави на виконання визначеного державою стандарту загальної середньої освіти не отримують. Разом з тим, батьки цих дітей сплачують податки, на які утримується також і вся державна система освіти, однак за навчання своїх власних дітей вони змушені платити двічі-і за обов'язковий державний стандарт освіти і за програму приватної школи, яка з певної причини задовольняє запити дитини краще, ніж державна.

Парадокс №2. Оскільки загальна середня освіта є обов'язковою, держава встановлює державний стандарт змісту освіти, який є обов’язковим для виконання всіма навчальними закладами, незалежно від форми власності чи місцерозташування. Відповідно до цього стандарту розробляються навчальні програми та підручники, які друкуються на замовлення Міністерства освіти і науки для всієї кількості дітей того чи іншого віку. Підручники мають позначку - видано коштом державного бюджету, продажу не підлягають-і передаються учням у безкоштовне користування. Але тільки не для учнів приватних шкіл. Вони поставлені державою в тупикову ситуацію - вчити, скажімо, математику лише за визначеним державою підручником, але ні отримати його від держави, ні купити не можуть.

Парадокс №3. Визначивши стандарт середньої освіти, держава контролює його засвоєння через державні підсумкові атестації та зовнішнє незалежне оцінювання і при успішному опануванні шкільної програми видає державний документ - свідоцтво та атестат. Знову ж таки ,учням державних шкіл безкоштовно, а учні приватних шкіл змушені купувати бланк атестату у державного підприємства-монополіста за комерційною ціною.

Цей перелік парадоксів, що суперечать здоровому глузду, можна було б продовжувати довго. Однак в їх основі лежить спільне ганебне явище - дискримінація дитини за майновою ознакою.

Суть проблеми: держава закріплює свою монополію в системі загальної середньої освіти , ігноруючи право батьків на вибір навчального закладу, який найповніше відповідає індивідуальним потребам дитини за її розвитком, релігійною,національною чи культурною ознаками, здійснюючи таким чином дискримінаційний підхід та порушуючи основоположні демократичні свободи в Україні.

Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

З моменту створення приватних шкіл у сучасній Україні до них завжди застосовувалася ідеологія подвійних стандартів і подвійної моралі: декларативне схвалення на державному рівні, з одного боку, а з іншого - маніпулювання умовами діяльності завдяки цілковитій неузгодженості нормативно-правової бази та утиски на підставі “суб’єктивного права” чиновників:

1. Держава зробила дітей – учнів приватних шкіл - пасинками для рідної країни, адже повністю позбавила їх конституційних прав на отримання безкоштовної обов’язкової середньої освіти, на школярів приватних закладів не поширюються жодні програми соціального захисту і підтримки дитинства, які приймаються як на державному, так і на місцевому рівні (безкоштовні підручники, періодичні медичні обстеження, щеплення , відзнаки та стипендії талановитим учням тощо).

2. На законодавчому рівні не врегульовано статус і організаційно-правову форму приватних шкіл. Державна реєстрація їх здійснюється відповідно до закону про підприємницьку діяльність,здебільшого, у формі приватного підприємства чи товариства з обмеженою відповідальністю .Це призводить до того, що приватні школи сприймаються не як навчальні заклади, а як комерційні підприємства, а отже зобов’язані сплачувати до бюджету усі податки та нарахування, в т.ч. податок на землю, як будь-який супермаркет чи казино.

3. Приватні школи переважно орендують навчальні приміщення у виконавчих структур місцевих Рад. Орендна плата здебільшого є такою ж, як для казино і супермаркетів і далека від задекларованої Кабінетом Міністрів символічної орендної плати для вітчизняних установ освіти і культури . Ще одна «міна»- як правило, договори оренди укладаються лише на один рік після того, як школа отримає право оренди на конкурсних засадах шляхом аукціону. Марно доводити, що така щорічна процедура вимагає від керівника приватної школи не лише часу та міцних нервів, але й чималих коштів на переоформлення різноманітних дозволів та ставить під сумнів доцільність довгострокових інвестицій у ці приміщення. А з іншого боку, без щорічного поліпшення умов навчання приватна школа перестає бути привабливою і конкурентоспроможною.

4.Тарифи на комунальні послуги, що затверджуються рішеннями виконавчих органів місцевих Рад, для приватних і комунальних шкіл також різняться в декілька разів!

Більшість представників місцевого самоврядування сприймають приватну освіту виключно в контексті джерела наповнення місцевого бюджету - адже , з їх точки зору, це прибуткові підприємства, працюють «по-білому», створюючи робочі місця і справно сплачуючи всі податки і відрахування.

З боку влади за відсутності сформованої громадянської культури продовжує реалізовуватись «радянський» підхід у ставленні до приватної освіти як до джерела соціальної нерівності, надмірності та примхи багатіїв. Принцип, коли будь-який дохід, трохи вищий від середнього, спричинює лютування, роздратування, бажання відібрати, покарати, - наповнює „повітря ” далеко не духом демократії в країні з європейським вибором, а віддає 1917 роком, і є прямою протилежністю принципам громадянського суспільства і здорової економіки - поваги до свободи волевиявлення іншого, до творчої ініціативи, приватної власності, усвідомлення необхідності винагороди за добросовісну і плідну працю тощо. Але більш прикро, коли ці роздратування переносяться на ставлення до маленьких громадян - учнів приватних шкіл.

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

1. У діючих Державній національній програмі «Освіта» (Україна в XXI столітті) та Національній доктрині розвитку освіти чітко зафіксовано стратегію держави щодо «подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів».

Рівність перед законом передбачає створення для відповідних сторін рівних умов існування. На жаль, стратегічне завдання реформування державної системи освіти так і залишилося декларацією. Крім визнання факту необхідності створення приватних навчальних закладів ані держава, ані суспільство не усвідомили терміну на «рівноправній основі». Це означає ,передусім, рівність правових умов функціонування державних і приватних освітніх інституцій, що здійснюють загальну середню освіту, зокрема: рівність оподаткування, землекористування, орендних відносин, комунальних тарифів тощо. І що найголовніше - рівність державного фінансування здобуття повної середньої освіти кожною дитиною шкільного віку, незалежно від форми власності навчального закладу, який вона обирає.

2. Відповідно державою не лише встановлюється норматив бюджетної забезпеченості здобуття середньої освіти кожним учнем( який і зараз існує), а розробляється і впроваджується механізм персоніфікованого бюджетного фінансування видатків на освіту, тобто реалізується принцип «кошти йдуть за дитиною» .

Ідея персоніфікованого фінансування загальної середньої освіти не нова, успішно реалізується в більшості пострадянських країн, і вже висловлювалась як депутатами, так і урядовцями. Більше того, одним з пріоритетних стратегічних напрямків МОН на 2008 рік було визначено впровадження нових механізмів фінансування освіти і науки, виходячи з потреб одного учня чи вихованця, який знову ж таки не виконано.

3.Як свідчить міжнародний досвід , найбільш ефективним засобом реалізації свободи вибору в освіті є практика багатоджерельного фінансування освіти. Держава визначає обсяг і якість (держстандарт) освітніх послуг, тобто формує державне замовлення на освіту і оплачує його виконання незалежно від форми власності навчального закладу, де навчається дитина. Усі освітні послуги, що надаються понад це замовлення, - робота за регіональними програмами, – оплачується з бюджетів відповідних рівнів. Освітня діяльність за додатковими програмами, або створення особливих умов для проведення навчально-виховного процесу, - оплачується безпосередніми споживачами цих послуг - батьками, громадою чи бізнесом.

Варто зазначити, що сьогодні відновлення фінансування приватних шкіл за бюджетним нормативом забезпеченості середньої освіти відповідно до кількості учнів не тільки не суперечить чинному законодавству , але й не створює додаткового навантаження на бюджет держави, адже ці видатки вже враховані в бюджеті за кількістю дітей шкільного віку.

Дотримання прав дитини і повага до вибору родиною навчального закладу є однією з умов входження України до європейського співтовариства, адже це основа демократії. Практично у всіх країнах Європи і багатьох країнах світу передбачені дотації чи субвенції держави приватним загальноосвітнім закладам на виконання державного компонента освіти, а інвестиції батьків спрямовуються на забезпечення індивідуального навчання їх дитини.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Першочергові заходи, необхідні для забезпечення рівних умов отримання обов’язкової загальної освіти:

Оскільки основи законодавства про освіту розроблялись ще в 1991 році, а після того приймалися спеціальні закони, вносилися зміни до Конституції і діючих законів, сьогодні можна констатувати в правовому полі освіти України наявність правових прогалин, внутрішніх суперечностей та термінологічних огріхів. І що найважливіше, чинне законодавство про освіту неузгоджене з констутційними нормами та ратифікованими міжнародними документами, які застосовуються в освіті. Таким чином, необхідним є негайне впорядкування чинного цивільного законодавства України і узгодження основних законів та нормативних актів , які регулюють систему освіти, щодо забезпечення рівних прав учнів приватних і державних та комунальних закладів освіти та діяльність приватних шкіл як невід’ємної складової. З цією метою необхідно:

Верховній Раді України:

ініціювати прийняття змін та уточнень до законів України “Про освіту ” (статті 3, 18, 20, 35, 61); “Про загальну середню освіту ” (статті 9, 10, 14, 18, 24, 25, 26, 27, 31, 37, 39, 43);“Про плату на землю ” (стаття 12);“Про оренду державного та комунального майна ” (стаття 19);“Про оподаткування прибутку підприємств ” (стаття7); “Про податок на додатну вартість ” (стаття 5).

Відповідні зміни були розроблені Асоціацією приватних закладів освіти м. Києва та оприлюднені на двох Всеукраїнських форумах приватних шкіл у 2007 і 2008 роках. Ці зміни стали предметом обговорення і отримали схвалення під час робочого семінару з фахівцями Європейської асоціації порівняльного освітнього права у червні 2009р.Пропозиції щодо змін в освітньому законодавстві було передано в комітет Верховної Ради з питань освіти і науки, в депутатські фракції та Міністерство освіти і науки.

Кабінету Міністрів України розробити і затвердити рекомендації органами місцевого самоврядування щодо:

• можливості надавати приватним загальноосвітнім навчальним закладам вивільнені приміщення соціальної сфери в довгострокове (не менше дії ліцензії) користування поза конкурсом і без аукціону та встановлювати розцінки за оренду, які слугуватимуть символом орендних відносин,

• рекомендувати встановлювати тарифи на оплату за комунальні послуги для приватних загальноосвітніх навчальних закладів в розмірах, передбачених для державних і комунальних навчальних закладів.

Міністерству освіти і науки терміново розробити й запровадити механізм передачі навчально-методичного забезпечення на виконання державного стандарту середньої освіти, зокрема підручників, шкільної документації тощо загальноосвітнім навчальним закладам, заснованим на приватній формі власності.

Неухильно дотримуватись у повсякденній роботі рівного й неупередженого ставлення до учнів та працівників приватних навчальних закладів , сприяти формуванню позитивної громадської думки щодо місця і функцій приватних шкіл в демократизації системи освіти України.

Інститутам громадянського суспільства – професійним асоціаціям освітян, батьків, випускників тощо потужно лобіювати й відстоювати плюралістичний підхід в формуванні освітнього простору України та реалізацію свободи вибору освіти як основоположного права кожного громадянина демократичної держави.

Людмила Паращенко, кандидат педагогічних наук, докторант Національної академії державного управління при Президентові України, почесний президент Асоціації приватних закладів освіти м. Києва, директор Київського ліцею бізнесу (Київ)

Вектор тринадцятий: від використання засобів навчання вчорашнього дня до ефективного використання ІКТ в школі

Так є( у чому суть проблеми )

Сучасний рівень розвитку педагогічної науки забезпечує навчальний процес різноманітними засобами, які сприяють досягненню визначеної мети і розв’язанню поставлених завдань перед освітою. На сьогодні, безперечно, основним із них вважається підручник як модель прийнятої системи навчання. У ньому акумульовано зміст навчального предмету, окресленого програмою для відповідного класу або етапу навчання.

В останні роки в Україні все частіше з’являються інші навчальні засоби. Серед них одне з провідних місць належить електронним носіям інформації – електронним посібникам та підручникам, педагогічним програмним засобам тощо. На сьогоднішній день багато учнів, студентів мають комп’ютери та використовують їх як засіб навчальної діяльності. Також значна кількість освітніх закладів України забезпечена комп’ютерними класами та мультимедійними засобами чому сприяли державні програми. В той же час на нашу думку ми забули про дуже важливий компонент інформатизації освіти – наповнення навчальним програмним забезпеченням, техніка без відповідного програмного забезпечення втрачає свою доцільність. З цього можна зробити висновок: використання інформаційних технологій, а саме електронних засобів навчання, у навчальній практиці вже є необхідністю.

Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Серед навчальних засобів електронні носії інформації вже відносно давно відіграють одну з провідних ролей. Різні концептуальні підходи до створення змісту і структури електронних підручників, посібників, різний рівень їх якості, різні їх функції у навчальному процесі тощо дозволяють викладачеві вибирати той комплект, який найбільш повною мірою забезпечує досягнення навчальної мети. Існують електронні навчально-методичні комплекти, створені для різноманітних умов і цілей навчання. Насамперед, для індивідуального (самостійного) навчання – це автономні диски без будь-яких інших засобів і диски у комплекті з іншими засобами, у тому числі з підручником – у цьому навчальному режимі диск не виступає автономним засобом і може забезпечити необхідний рівень оволодіння лише у системі з підручником та іншими засобами. Широко використовуються електронні навчально-методичні комплекти у режимі спеціально організованого заняття, у тому числі уроку. Методичними рекомендаціями, які входять до пакету комплекту, чітко вказується, коли, на якому етапі, у якій формі необхідно використовувати електронний засіб. Зазначене вище не обмежує наявність інших версій. Найголовніше те, щоб вони забезпечували ефективність навчального процесу, а відтак і сприяли б досягненню необхідних результатів та ефективності навчального процесу. Також методикою використання електронного навчально-методичного комплекту повинно передбачається дотримання вчителем і учнями офіційно визначених санітарно-гігієнічних вимог.

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Розглядаючи можливості використання комп’ютера у навчальному процесі, насамперед не потрібно ні якою мірою ідеалізувати і абсолютизувати його місце і роль у реалізації навчальних цілей і завдань. У цьому контексті аксіоматичними є твердження:

1) комп’ютер не замінює викладача або вчителя і у найближчому майбутньому не зможе цього зробити: він лише у певних межах моделює діяльність педагога і не претендує на його роль і функції;

2) електронний носій інформації не повинен дублювати друкований підручник або посібник, навпаки, він покликаний забезпечити вчителя, учня або студента тим, чого не може дати друкований засіб навчання.

Саме з цих позицій потрібно розглядати електронні освітні продукти.

За допомогою комп’ютерних технологій викладач може здійснювати автоматизований аналіз, відбір і прогнозування ефективності навчальних матеріалів. Це є важливим напрямом у використанні комп’ютера як інструмента інформаційної підтримки діяльності викладача, оскільки дозволяє йому не тільки відбирати матеріали для навчання, але також аналізувати тексти і цілі підручники та навчальні посібники. Незаперечні переваги комп’ютера як об’єкта для спілкування у порівнянні з традиційною формою навчання.

У відношенні до учня комп’ютер може виконувати різноманітні функції:

• викладача;
• експерта;
• партнера у спільній діяльності;
• інструмента діяльності.

Учні можуть використовувати комп’ютер відповідно до своїх індивідуальних потреб на різноманітних етапах навчання. Найчастіше вони звертаються до нього під час самостійної роботи. Працюючи у цьому режимі, учень може:

• отримати завдання;
• запросити додаткову інформацію, необхідну для виконання завдання;
• з’ясувати спосіб виконання завдання;
• ввести відповідь як результат виконаного завдання.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Пріоритетними формами навчання з використанням електронного навчально-методичного комплекту є інтерактивні види взаємодії учня з комп’ютером. У результаті роботи на комп’ютері в учнів розвивається самостійність мислення, формується вміння робити узагальнення, використовувати знання з елементами творчості у нових умовах, самостійно знаходити відповіді на запитання. Дуже важливим є те, що учень отримує навики роботи з комп’ютером, як із інструментом професійної діяльності..

Електронний засіб навчання надає вчителю нові можливості в організації навчального процесу, а учню – у розвитку власних творчих здібностей. Використання його не обмежує творчу діяльність учителя. Він може самостійно обирати план проведення уроку, підбирати додаткові матеріали для процесу навчання, складати контрольні тести, розробляти завдання для здійснення як індивідуального, так і диференційованого підходу до учнів у процесі використання комплекту тощо.

Олександр Кохан, віце-президент асоціації виробників та розробників засобів навчання, генеральний директор Інституту педагогічних інформаційних технологій, магістр комп'ютерних систем (м. Київ)
Валерій Редько, завідувач лабораторії навчання іноземних мов Інституту педагогіки АПН України, кандидат педагогічних наук, доцент (м. Київ)

Читати далі