2.2 Загальна середня освіта - частина 9

Вектор сімнадцятий: від підготовки вчителя – „гвинтика ” до плекання учителя ХХІ століття

Так є(у чому суть проблеми)

"Візьмемо велику трійку. Це юридичний факультет, факультет бізнес-освіти і медичний факультет... Потім йдуть бідні родичі. Усіх їх об’єднує шляхетна мета – служіння суспільству, а також скоромна винагорода, за таке служіння. Такими є факультет освіти і факультет богослов'я".
декан гуманітарного факультету Гарвардського університету
Х.Росовськи

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

У наш час освітня сфера розглядається розвинутими країнами і в тому числі країнами-партнерами ЄС як пріоритетна. Особливу значущість набувають питання ефективної підготовки педагогічних кадрів, на рівні сучасних вимог. Важливість ролі вчителя в суспільстві визначається тим, що саме через діяльність педагога реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального і духовного потенціалу нації.

Які ж проблеми вищої педагогічної освіти потребують нагального вирішення?

На наш погляд, слід перш за все остаточно визначитись з кількістю освітньо-кваліфікаційних рівнів, виходячи з національних освітніх потреб та історично обумовленої системи підготовки кадрів. Отже, остаточна невизначеність у освітньо-кваліфікаційному ланцюжку молодший спеціаліст – бакалавр – спеціаліст – магістр створює додаткову напругу і нервовість чисельної освітянської громади, яка здійснює підготовку спеціалістів у ВНЗ різних рівнів акредитації.

Відсутнє чітке розуміння освітніх запитів сучасного суспільства з урахуванням ринку робочої сили, що має визначити конкретні вимоги до професії учителя. Очевидно, що в державному стандарті вищої педагогічної освіти мають бути відображені ці зміни.

Спробуємо приблизно окреслити „оптимальну вчительську діяльність ”:

• опора на власний життєвий досвід учнів;
• підтримка учнівської ініціативи, створення умов для співпраці;
• міркування над глобальними проблемами, питаннями, їх оцінка, інтерпретація;
• зменшення кількості предметів, які викладаються;
• вивчення художніх творів повністю, без скорочень, наукової літератури, та творів, що відображають життєві реалії;
• формування відповідальності учнів за отримані знання, зважаючи на власні цілі, на основі самоконтролю;
• розширення світогляду та життєвого досвіду учнів через обговорення актуальних тем, групову роботу, науково-дослідницьку роботу;
• систематичне врахування змін у свідомості та поведінці дітей;
• підходити до учнівського колективу як до спільноти, що розвивається;
• активізація та контроль зростаючої взаємодії учнів з дорослими і суспільством.

Швидкі зміни у підготовці вчителя можуть відбуватися тільки за умов найтіснішої співпраці педагогічних ВНЗ зі школами. Майбутні педагоги сьогодні ходять на практику більш-менш ретельно. А має бути інакше – потрібна постійна сумісна робота. Лишається все ще не вирішеною проблема мовної підготовки студентів. Багато говорилося про запровадження в школі 4 – 5 мов (і одна з них східна), але немає розуміння того, що іноземні мови потрібні як повітря і без цього неможна рухатись передусім в Європу.

Відсутність довгострокових прогностичних перспектив розвитку українського суспільства унеможливлює прогнозування розвитку учительської професії, визначення чітких пріоритетів підготовки педагогів. Спостерігається невизначеність компетенцій учителя через галузевий стандарт вищої освіти. Логічно було б розробити стандарт вищої освіти для системи післядипломної освіти, врахувати визначені зміни в положенні про атестацію педагогічних кадрів.

Орієнтацію на професію і формування професійної педагогічної еліти гальмує відсутність достатнього фінансування, зокрема середніх та вищих педагогічних навчальних закладів займатися пошуком платоспроможних батьків.

Загрози й ризики для суспільства в умовах криз і катаклізмів дуже великі. Підготовлений без урахування сучасних вимог учитель спроектує свою недостатню кваліфікованість і на своїх вихованців. Крім того це може призвести до ще більшого падіння авторитету школи в суспільстві („в школі вчитель вчить не тому, що потрібно для життя ”). Є реальна загроза того, що проблеми гармонізації системи вищої освіти України з європейськими системами вищої освіти унеможливить їх професійну співпрацю, щодо визначення відповідності навчальних програм, визнання дипломів.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Першим кроком до вирішення проблем, очевидно є усвідомлення цих проблем найбільш активною громадською спільнотою, яка причетна до педагогічної освіти. Необхідно продовжити всебічне і більш глибоке обговорення проблем через систему ЗМІ, проведення круглих столів, конференцій загальнонаціонального рівня, з обов’язковим залученням зарубіжних фахівців у цій царині. Створити координаційний центр на громадських засадах який би узагальнював і репрезентував усю інформацію, напрацював би основні рекомендації.

Обов’язково до цієї роботи залучити представників ВНЗ, роботодавців, учених-аналітиків.

Крапки над І (за матеріалами «Артеківських діалогів 2008») Внешне учитель кажется самым закоренелым консерватором; внутренне – это постоянная революция в действии. Ему нет нужды выступать против кого бы то ни было; видя, что многие люди жаждут новой жизни, он находит новые исторические модели, прокладывает новые пути, направляя к лучшей, более полной жизни этих многих. Такое его поведение вызвано не добротой, не любовью к людям, а тем, что он являет собой сознательную феноменологию разума жизни, что применительно к его индивидуальной жизни неизбежно означает и проявление разума в истории. Учителя не может породить институт, как, впрочем, и верность букве, кодексу или договору, которые могут дать лишь прекрасного судью, судебного чиновника, но не учителя. Человечеству необходимы учителя, без них оно просто прекратило бы свое существование. Он, однако, не обязательно является известной и знакомой всем личностью, он всего лишь совершает свой путь там, где есть бытие, и не бывает там, где нет бытия. Учителем может быть простой врач, литератор, психотерапевт. Это богатство, всегда остающееся невидимым, ему ведома изнанка символов, он использует их, не являясь ни одним из них; он использует институты, общественный порядок, строй, любые правила, не отождествляя себя ни с одним из них. Поэтому он обычно не получает признания, денег и не удостаивается памятников. Антонио Манегетти, Система и личность, пер. с итал., Онтопсихология, 2007. – 352с.

Ми маємо дати відповідь на запитання „Яким має бути майбутній учитель?”, „Як змінюється його соціальна функція ?”. На державному рівні, спираючись на результати громадського обговорення і вивчивши суспільну думку необхідно для розвитку і осучаснення вищої педагогічної освіти зробити, на нашу думку, наступні кроки:

• гармонізувати державні стандарти вищої освіти чергу з європейськими через призму компетентностей учителя, що розвиваються і трансформуються протягом його професійної кар’єри;
• державні стандарти вищої педагогічної освіти мають переглядатися кожні 10 років і містити як систему вимог до структури основних освітніх програм, визначити умови їх реалізації та результати засвоєння;
• прийняти державну програму посилення вивчення іноземних мов в загальноосвітніх та вищих навчальних закладах, перш за все англійської мови;
• фінансування системи вищої педагогічної освіти вважати пріоритетним і забезпечувати бюджетне фінансування на 100%.

Тетяна Дрожина, керівник навчально-наукового Харківського гуманітарно-педагогічного інституту

Вектор вісімнадцятий: від «залишкового» фінансування освіти до реалізації принципу «гроші ходять за учнем»

Щоб заробити на життя, потрібно працювати.
Але щоб розбагатіти, потрібно придумати щось інше.
Альфонс КАРР.

Так є(у чому суть проблеми)

Проблема фінансування освіти України не тільки у браку грошей. У не меншій мірі – це проблема вміння їх використовувати: «Як отримати від нас податки, яких ми не можемо платити, щоб витратити їх на те, що нам не потрібно?» (з фольклору американців про свій Конгрес). У нашому контексті це про 800 ВНЗ сучасної України проти бувших 700 на теренах всього Радянського Союзу чи про не тільки сільські, а й міські «середні» школи на 80 – 120 учнів, а то й того менше!

А ще виявляється, що гроші люблять справедливість: сучасні аналітики (Джон Ролз „Теорія справедливості ”, Олександр Аузан „Критерії справедливості” та інші) все більше говорять про справедливість як категорію економічну. Тобто, про гроші, котрі здатні формувати якісний рівень суспільних відносин через їхні потуги бути продуктивними. Саме через утвердження справедливості вибудовуються умови такої суспільної співпраці, на котру більшість людей повністю погоджується.

У якій ще сфері діяльності більше, ніж в освітній закладаються первинні поняття справедливості? У чому її основні ознаки? Перше, - у свободі вибору. І учні, і вчителі повинні мати свободу щодо того, що їм пропонується: можуть прийняти, а можуть і відмовитись. Друге, - у можливості мати вибір щодо інших шляхів до мети. Як окремий вчитель, так і колектив вчителів чи учнів можуть досягати означеної суспільної мети зовсім не так, як більшість. Третє, - у реальних соціальних можливостях вертикального росту (кар'єра, гроші, визнання і т.п.).

От, тільки з чим - чим, а зі свободою у нашій освітній системі катастрофічні проблеми. Тому і маємо замкнене коло: «не має свободи – бракує грошей, бракує грошей – відсутня справжня свобода». Звідси й сумнозвісні:

І справа не тільки у малій загальній кількості грошей на освіту. Найгірше, що гроші «розподіляються» як перспективним, освітньо-продуктивним закладам, так і природно неспроможним до справжньої освітньо-результативної роботи. На загальнонаціональному рівні у нас як працювали замість конкуренції спроможностей, так працюють й донині зрівнялівка та страхофобії до змін (люди ж будуть скаржитись).

Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Фактор людської взаємодії є визначальним, а в освіті особливо. Найбільшу віддачу в освіті принесуть гроші, що будуть вкладатись у покращення живої взаємодії педагогів з учнями, а не у прикраси на стіни чи модерні засоби вираження думки. Щоб було ЩО виражати попереду турбот про засоби вираження (комп'ютери) важливо подбати про носів думки: вчителів та учнів. А цей факторний вектор як канал ефективного використання фінансових потоків зовсім ігнорується. Окрім того не приділяється жодної уваги до непрямих форм фінансування самоосвіти педагогів, а яка система освіти якщо не вчаться самі її носії? І все це на фоні надзвичайно високого рівня експлуатації вчителів: освітяни України вже друге десятиліття безрезультатно сподіваються на повноцінне введення у дію положень Закону про освіту щодо грошової винагороди своєї праці.

Хоча й цього адекватним інвестуванням у суспільний проект «Сучасний вчитель» назвати важко: мова про вчительські гроші у нас і там. «Там» - це не тільки за кордоном, а й у нашій промисловості. Щодо «середньої у промисловості», то усім без пояснень зрозуміло: мова про заробітки під час стандартного робочого тижня. Тобто, йдеться про роботу на роботі з подвійними виплатами у святкові чи вихідні дні. Організаторам праці у промисловості і в голову не прийде планувати обов'язкову діяльність своїх співробітників по наведенню порядків у мікрорайоні, виконанню посадових функцій працівниками після «дзвінка» чи вдома у вечірні часи та багато іншого.

Так само ніхто не буде додаткові приробітки плюсувати до купи, щоб видати те за тарифний розмір. А ще, промисловики йдучи вранці на роботу не мають турбот щодо відновлення у пам'яті науково-теоретичного базису до діяльності протягом дня: вони щоразу роблять одне і теж роками і часто-густо зовсім не переймають складно змінним науковим змістом. Крім того, практично ніхто з них не витрачає своєї внутрішньої енергії на те, щоб переконувати та морально вмотивовувати до роботи своє оточення: або ти є вмотивованим, або звільняєшся. Теж саме й щодо професійний вмінь: або ти вмієш робити справу, або беремо (шукаємо) іншого.

Зовсім інакше в учителя з учнями: усім добре відомо про зовсім іншу, більш сувору вчительську долю. Тому світова практика обов'язково передбачає гідний розмір тарифної ставки вчителя (не плутати із заробітною платнею за рахунок перевантаження несумісного як із граничним станом здоров'я, так і з хоча б мінімальною якістю роботи). Мені особисто випало пізнати один із закордонних варіантів гідного ставлення до вчителя: три роки роботи по 19,5 годин на тиждень з фізики та хімії у класичному ліцеї Алжиру. У ті часи арабів ще навчали мовою бувших колонізаторів - французькою.

(за матеріалами семінару Світового банку з політики у сфері освіти

«Якість, управління та фінансування в освіті та навчанні: як розв'язувати ці питання в Україні?», 10-11 квітня 2008 року)

• Фінансування освіти в Україні не відповідає меті її існування, адже тут існує виключно постатейне бюджетування і немає бюджетування спрямованого на результат. Поява програмно-цільового бюджетування означатиме надання можливості навчальним закладам подавати проекти своїх бюджетів, які б нагадували проекти бізнес-планів.
  
• Розподіл фінансових ресурсів має відповідати проголошеним політичним цінностям у сфері освіти:
• Результативність та ефективність(прийняття рішень про розподіл ресурсів на місцевому рівні, зв'язок з результатами навчання)
• Рівність(виділення додаткових коштів для навчання дітей з особливими потребами тощо)
• Свобода та вибір(розширення можливостей для вибору школи та участь громади в управлінні нею)
• Економічне зростання та продуктивність(підзвітність шкіл щодо досягнення очікуваних стандартів).
  

Малькольм Мерсер

Тому-то через призму спогадів свердлить розум думка: як стиль поведінки наших працівників ДАІ у порівнянні з культурою, доброзичливістю та відсутністю корисливості їхніх алжирських колег зовсім не видається привабливим, так і ставлення нашої держави до своїх вчителів усвідомлюється не інакше як безсоромна експлуатація.

Грошей для вчителя - «кіт наплакав», зате безапеляційної вимогливості - «повна торба». Навіть введення у повному обсязі ст.57 Закону про освіту не дозволить вчителю вийти з пригнобленого стану експлуатації на рейки гідного життя (індивідуальне житло, автомобіль, час та гроші на літературу, відновлення власних та родини життєвих сил за рахунок тарифної ставки). А як наша влада хитро гасить ініціативу щодо 80-ти відсоткового рівня пенсійного забезпечення: «Вчительству є не вигідним статус державного службовця» кажуть нам «турботливо». А що ж вам заважає призначити ТЕ без такого статусу як ТЕ роблять в інших краях: було б бажання?

Якось паралельно з основною роботою у ліцеї випало додатково займатись організацією розвивальної освітньої роботи в одній промисловій столичній кампанії. Досвід виявився цікавим та корисним ще й тим, що пізнав скільки педагогічно обдарованих чоловіків проходять мимо як школи, для якої були б надцінним ресурсом, так і власної можливості до блискучої особистісно-суспільної самореалізації. Поставало питання: «Чому потужний чоловічий інтелект із яскраво вираженою педагогічною спроможністю не йде у систему шкільної освіти?» Є очевидним - інтелектуал з педагогічними задатками не прививається у школі з двох причин:

По-перше – це нежиттєздатність розміру державної СТАВКИ вчителя (ще раз - не плутати із загальним заробітком, що досягається перенавантаженням);

По-друге – це відраза здорового творчого інтелекту, котрий знає собі ціну, до атмосфери де

панує показна псевдо діяльність (паперотворчість та постійні наради про все загальне та, одночасно, ні про що конкретне).

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Щодо фінансування власне навчання учнів, то замість бюрократичного розподілу грошей визріли умови до застосування принципу «гроші ходять за учнем», де головним є не самі гроші, а учень (студент), котрий вибирає заклад. Така схема є впливовою не так на порядок роботи з грішми, як на рівень діяльності педагогічного колективу та на формування природовідповідної змістовності шкільного простору: не діти для того, щоб у школі їх «робили людьми» (повчальна педагогіка), а школа для дітей (батьків) як осередок продуктивної розвивальної співпраці. Саме останнє зробить школу сучасною суспільною структурою як ресурсний елемент мережевої суспільної самоорганізації, замість архаїчної зовнішньої ієрархічності, котру можна утримати лише зовнішніми примусовими зусиллями.

Щодо фінансування власне додаткової підготовки дорослих працівників, то ми теж дозріли, щоб подолати низьку її ефективність. Як саме? Завдяки організації корпоративної системи навчання, за якої керівник закладу стає прямо у цьому зацікавлений. Ми підійшли до усвідомлення того, що традиційні механізми мотивації зовнішньої природи не повинні бути як єдиними, так і головними.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Щодо фінансуванні освіти за принципом «гроші ходять за учнем», то суспільство виграє у якості як витрачання грошей, так і свого кінцевого освітнього «продукту», бо спроможемося до системної відповідальної автономності. Щоб не спрофанувати сутність цього принципу достатньо, створити ситуацію, коли учень (студент)обирає, а

• один державний орган лише фіксує його вибір;
• інший, у іншій будівлі, - перераховує відповідні кошти на бухгалтерію закладу;
• освітній заклад автономно, у досягнутих обсягах фінансування, реалізовує свою суспільну місію.

Педагогам на чолі з керівником залишиться лише зосередитись на результативності підготовки своїх учнів (студентів) через призму критеріїв, залежних від батьків (роботодавців), а не на теперішньому налагодженні стосунків з причетними до освіти чиновників. Так укорінюватиметься принцип цілепокладання на місію (освітню підготовку молоді) замість архаїчного принципу позиціювання (своя сорочка ближче до тіла) не тільки щодо суспільства в цілому, а й відносно кожного окремого осередку.

- Видається казково-нереальним?

- Сказав би так, якби забув як ще недавно видавалась нереальною електронна форма отримання заробітної плати та різноманітні електронні форми її реалізації на ринку послуг. Був час, коли доводилось читати у закордонній пресі про те, що у Радянському Союзі не запроваджують електронні платежі, бо владні службовці не зможуть користуватись неофіційними грошовими потоками. А де тепер, не тільки готівковий обіг, а й весь Радянський Союз? Незмінними залишаються лише зміни.

Щодо фінансування самоосвіти педагогів, то введення практичних форм самомотивації є тим імпульсом, котрий змінює ситуацію на перспективнішу. При цьому зовнішнім імпульс залишається лише як суспільна підтримка тієї чи іншої ФОРМИ самомотивації до навчання.

- Як саме?

- За змістом навчання. Сучасна за духом та відповідальна перед своєю місією організація обов'язково передбачає у своєму бюджеті кошти на додаткове навчання своїх співробітників. Щоб вони не витрачались неефективно заклад, наприклад, видає адекватну своїм потребам збірку.

А далі замість традиційного «почитали, послухали та розійшлись» треба діяти НЕСТАНДАРТНО і не погоджуватись з тим, щоб все залишалось без змін (мовляв: освіта не дає прямих дивідендів):

1. Керівник освітньої служби закладу розробляє конкретні завдання для письмової проробки усіх розділів збірки;
2. Співробітники залучаються (не плутати із зобов'язуються) до виконання завдань;
3. Керівник навчальної роботи перевіряє обсяги виконаного і визначає розмір освітнього бонусу кожного учасника програми;
4. Керівник закладу затверджує сітку освітніх бонусів своїх працівників;
5. З цього моменту кожен учасник програми отримує можливість замовити цікаву йому працю відомих авторів за рахунок свого освітнього бонусу, тобто за кошти закладу, передбачені на освітні програми;
6. Відповідальний працівник купує необхідні видання і передає спочатку керівнику освітньої служби. Той знову розробляє письмове завдання, але вже лише тільки на працю загалом, а не на всі розділи книги;
7. Заявлена книга та завдання до неї передаються співробітнику. Працівник після опрацювання цікавої йому теми повертає книжку до бібліотеки закладу, а виконане завдання віддає керівнику освітньої служби;
8. Керівник освітньої служби визначає розмір нового освітнього бонусу цього працівника і процедура, тепер вже, самовмотивованої освітньої роботи повторюється в автоматичному режимі.

Зрозуміло, що віднайти зацікавлених у самоосвіті працівників серед керівного ядра організації не є проблемою. Також не зможе не спрацювати природній потяг керівників підрозділів до того, щоб розповсюдити подібне і на своїх працівників більш базового рівня. Така внутрішньо-корпоративна тактика підтримки самоосвітнього потягу ініціативних працівників створюватиме середовище неформальної безперервної освіти дорослих протягом усього життя.

- В чому переваги особистісно-орієнтованої освітньої корпоративної тактики?

- В тому, що питання самоосвіти переноситься з рівня індивідуальної зацікавленості у площину колективного: тримається фінансово на підтримці колективу. Саме це і дозволяє такій тактиці слугувати основою для загально-корпоративної СТРАТЕГІЇ: людина самореалізується як ЛЮДИНА через суспільно-економічну діяльність.

Ми можемо навести безліч розумних доказів, що до такого наші «люди ще не доросли» тощо, але сказати, що самомотивація – це щось від ілюзій було би нечесним як по відношенню до справжньої природи людини людяної, так і до законів розвитку суспільно-економічних відносин.

Щодо фінансування закладів, то існує немало українських колективів, котрі на радість громади успішно доповнюють традиційну пострадянську організацію освіти школярів інноваційними організаційними ресурсами. Саме це докорінно змінює на краще щоденну живу взаємодію педагогів та їх учнів. Але все це робиться за рахунок грошей, що додатково виділяються батьками учнів чи місцевою громадою. Гірко від того, що навіть якщо для якогось активного колективу вони (гроші) сьогодні є, то це зовсім не означає, що так буде і завтра. А з таким невтішним «завтра» зникне і сьогоднішня висока ефективність навчально-виховної роботи окремих ініціативних колективів.

Суспільно-державна модель управління освітою повинна враховувати, що так званий державний бюджетний кошт має єдині витоки – податки з працюючого населення. А тому навчання дітей завжди відбувається за кошти батьків та інших їхніх дорослих партнерів, а не державно-гіпотетичного чиновника.

Щодо впливу моделі влади на фінансування освіти

Чому так погано вирішуються питання фінансування праці вчительства? Для відповіді врахуємо, що жодне явище не можливо зрозуміти аналізуючи лише поверхневі його ознаки. Не зазирнеш у внутрішню глибочінь – не отримаєш істинного розуміння. Тому звернемось до наступного:

- Хто є лідером в учнівському колективі?

• Більшу частину часу – вчитель. У всякому разі як мінімум формально, за статусом. Коли вчитель є дійсно сильною та розвиненою особистістю, то за ним і роль неформального лідера. Така атмосфера на роки занурює дітей у зразки дійового природного лідерства і за рахунок ефекту «солоного огірка» формує відповідне ставлення до дійсності на все наступне життя: я співпрацюю лише з владою природної сили. Тут важливо не сплутати поняття суспільної сили, що є похідною від резонансного єднання мільйонів зі своїми лідерами із насадженням грубої поліцейської сили залякуванням: по-справжньому сильні не галасують і не нагнітають страхів та жахів, а впевнено роблять свою справу.

Укрупнення українських шкіл в освітніх округах – це шлях до стану, з якого виростатиме сила відповідальної автономності. Такі умови здатні забезпечувати лише сильні особистості. От, тільки внутрішня сутність сучасної суспільної моделі влади є опозиційною до природи автономних закладів освіти.

З одного боку школі не досягти якісної роботи без відповідальної автономності, а з іншого – на такому фундаменті народжується інноваційна постдемократична влада горизонтальної технологічної природи – влада партнерської співпраці зацікавлених. До речі, один з афоризмів, що вище спеціально взято зі статті «Педагогічне свинство» пана Віктора заради резонансної підтримки суспільних імпульсів до новітньої ментальності освітян. Від традиційної влади чекати на самоеволюцію не має сенсу, бо хто ж буде «пиляти «гілку» традиційної ієрархічності, на якій сам сидить»?

Донині у світі (в Україні теж) не тільки залишається, а й за інерцією підтримується модель влади, за якої вона є аморфною щодо духу, моралі та дійової продуктивності людей. Позитивно міцні люди - це особистості продуктивні за внутрішньою природою, а для традиційних владних технологій природної потреби у продуктивних формах діяльності не має. Для «успішної» роботи у владній державній системі досить і здатності «трибуна» та вміння проводити засідання різноманітних комісій тощо. Власне суспільно-владні функції забезпечують дорогі та неповороткі бюрократичні механізми експлуатації більшості меншістю. Творчі та продуктивні суб'єкти реалізуватися у таких умовах не можуть. Вони те роблять через сферу бізнесу чи у творчо-продуктивному секторі, бо там можуть жити не засіданнями та деклараціями, а через природну для них інтеграцію у мережну співпрацю - гнучко, швидко та творчо. Власне таких людей і не багато, бо традиційна школа далека до стану, щоб створювати їх «перевиробництво».

Зрозуміло, що традиційна влада підсвідомо все це чудово розуміє, а тому ще довго буде фінансувати освіту за остаточним принципом. От, як настануть критичні для суспільно-економічної спроможності держави часи, тоді під дією «інстинкту самозбереження» суспільство передасть владу орієнтованим на продуктивність лідерам і зробить це у такій постдемократичній формі, що вони від того не зможуть відмовитись. Саме з цього моменту в освіті фінансова політика на «виживання» зміниться політикою розвитку: починаючи саме з розвитку життя вчительського.

Володимир Бєлий, заступник директора з НВР фізико-технічного ліцею м. Херсона

Читати далі

Повернутися до змісту