2.2 Загальна середня освіта - частина 5
Вектор дев’ятий: від середньої школи для середнього учня до школи успіху
Так є( у чому суть проблеми )
Була «радянська» школа – єдина уніфікована система освіти з єдиною трудовою політехнічною школою. Єдина, а значить – однакова: у столиці, обласному місті, районному містечку й селі; Українській і Грузинській республіці, Башкирській і Комі АРСР…; півночі й півдні, сході й заході. Однакова (єдина) школа надає однакову для всіх учнів однакову середню (усереднену!) освіту, головне в якій «не висовуватись», у якій обдарованих учнів немає, як і тих, що відстають, орієнтація на середні знання (можна порівняти з середньою t0 по госпіталю). Єдина школа – означає єдиний навчальний план, програми і підручники. Така собі уніфікація школи відповідала на запити радянського ладу (соціалізму чи комунізму), виховання радянської людини (єдина спільність – радянський народ): «без роду і племені», без нації і національності, зі 99,99% явкою на вибори і 100% «так», «гвинтиків» – виконавців рішень з’їздів і пленумів. А тому завдання школи – забезпечити однакову для всіх освіту, виховати будівників комунізму на основі морального кодексу будівника комунізму (мабуть, у значній мірі списаного із заповідей Божих). Це і забезпечувало 100% доступність школи і рівність освіти для всіх.
Радянська школа точно відповідала тоталітарному суспільно-політичному ладу країни, у якому всі галузі керувалися з єдиного центру. Та навіть за таких умов в Україні народилася новаторська за своєю суттю педагогічна система В.О.Сухомлинського – школа гуманізму, яка увібрала в себе ідеї гуманістичної педагогіки світу. У «радянській» школі запроваджували так зване новаторство (наприклад, липецький метод) або оптимізували все й однаково в чітко визначеному порядку (хоча зрідка «пробивались» і талановиті вчителі).
Ще з 80-х років прогресивні педагоги України почали відродження національної школи. А з 90-х років, у період розбудови незалежної України, почалося відродження ліцеїв, гімназій, колегіумів… Їх навіть назвали «закладами нового типу». Чому в цей період так активно створювались, відроджувались ліцеї, гімназії? Уніфікованість радянської школи ставала тавром, а тому багато шкіл просто міняли вивіски, не вдаючись до зміни сутнісних ознак. Із 90-х років уже прийнято ряд законодавчих актів у галузі освіти, що безпосередньо стосуються діяльності школи: закон України «Про освіту» (1991р.), «Про загальну середню освіту», Положення про загальноосвітній навчальний заклад (2000р.), визначають статус ШКОЛИ, принципи, зміст, мету та основні завдання її діяльності. Короткий час існувало Положення про ліцеї, гімназії, колегіуми, котре пізніше замінили Інструкцією про навчання обдарованих (ніби є необдаровані!), бо багато хто з освітян, як і я сама, визначають тезу: «Необдарованих дітей немає, проте обдарування у всіх різні». А втім, в Україні й сьогодні найбільш масовим середнім загальноосвітнім закладом є загальноосвітня школа (близько 22 тисяч), а вони теж різні: школи-інтернати (абсурд і парадокс радянської системи), спеціалізовані, кілька авторських…
Створюється враження відсутності уніфікації, а між тим підходи однакові: була 10-річна школа, стала 12-річна; кількість навчальних годин у 10 (11) і 12-річній школі майже однакова; надуманість 12-бальної системи оцінювання очевидна, навіть критерії (досить штучні!) визначили і вже не введеш 10-ти чи 100 бальну систему в окремому навчальному закладі; вертикаль управління така сама – радянського зразка (усі однакові – вимоги, критерії), замість управління діяльністю стара система на кшталт «начальник завжди правий», «не допускай скарг», «будь постійно зайнятий» тощо. Проте найбільші небезпеки очікують школу на шляху до новацій разом із інноваціями. Кожен намагається створити власний велосипед, забуваючи про те, що школі понад 5 тис. років, а інновації – прерогатива справжніх. Освітою фактично починають правити неосвіченість, озлобленість і безпідставна чиновницька амбіція. У той час, коли управлінські високопосадовці завойовують політичний авторитет, нижчі фактично займаються свавіллям і поступово деградують.
Із директоратом шкіл аналогічно: він не прагне бачити державу в ролі творця умов для здійснення власної продуктивної діяльності, а в турботі про всіх і все, повна відповідальність «зверху» за будь-яку ініціативу «знизу». Найбільша наша біда в тому, що ми не навчились жити самостійно, успішно й продуктивно і мріємо повернутися в лоно державної турботи. І ще з проблем сучасної школи: освітня практика переконливо свідчить про те, що часто діти, визначені спеціалістами як обдаровані, виявляються неуспішними і в дитинстві, і в подальшому дорослому житті. У суспільній свідомості ці сумні спостереження втілились у стійкі стереотипи: «У вундеркінда майбутнє в минулому» і навпаки, часто люди, що не виявляли особливих здібностей у дитинстві, досягають вершин у різних галузях. Сьогодні в Україні побутує думка: «Прийшов час трійочників».
Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)
З одного боку, причина у тому, що на сьогодні ще не створені соціальні інститути адекватного відображення змін, які відбуваються в освіті. Теза «в Україні відсутнє громадянське суспільство» є причиною відсутності визначального впливу громадянських інститутів на розвиток освіти. Очевидно, що завдання інститутів (у тому числі педагогічних дисертацій) системи АПН України не виявляти те, що реально відбулося внаслідок тих чи інших дій учителів, а наукове прогнозування (проектування) й виважена послідовна освітня політика. До того ж потрібне яскраве й активне суспільне ставлення, щоб усвідомити значення й глибину змін, що відбуваються. Адже освітні зміни – це також зміни соціального, громадянського характеру. Можна бути «ринковим», сучасним, орієнтованим на батьківські й учнівські потреби директором школи і водночас затятим прихильником посилення чиновницького регулювання в сфері освіти. Адже усвідомити зміст змін, які відбуваються не в педагогічному, а в соціальному контексті нам не вдається!
Яких би успіхів не досягав інноваційних рух в освіті – у будь-якому разі потрібно або згодом про це забути, або представити нововведення мовою соціальних змін. Початок нового тисячоліття насичений виразами: «успішний банкір», «успішний бізнесмен», «успішний діяч» та повною відсутністю «успішний учитель», а продовжуючи цю думку далі – «успішний навчальний заклад», «успішна педагогічна система». У проблеми високих досягнень або життєвого успіху є особливий культурологічний аспект, пов’язаний із відмінностями в менталітеті різних народів. Українські психологи, дослідники творчості й обдарованості проблему життєвого успіху практично не розглядають.
Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)
Аби уникнути уніфікації слід запровадити:
1. Різні типи загальноосвітніх навчальних закладів (ліцеї, гімназії, колегіуми – традиційні для української освіти), які мають стати автономними. Автономність – це відповідність державним стандартам освіти; це – орієнтація на кінцевий результат (висока якість освіти), що вимірюється зовнішнім незалежним оцінюванням; це – повна фінансова самостійність; це – самостійний підбір кадрів на конкурсній основі; це – індивідуальна відповідальність закладу за якість освіти, відповідальність за розвиток закладу, педагогів і вихованців; це – системне управління (громадсько-державна модель базована на корпоративній культурі; це – насамкінець, самостійність, самодіяльність, перспективна успішна діяльність.
2. Інноваційність закладу має визначатись успішністю його вихованців. Педагогу, який уперше знайомиться з педагогікою успіху (акмеологією), часто трапляється недостатньо розроблений термінологічний апарат: («акме» — у перекладі з давньогрецької — «вершина», «розквіт», «найвища точка», «зрілість»): а далі – акмеологічна система чи модель, акмеологічний освітній простір, акметехнології. До того ж і в сучасній філософії не існує цілісної, розвиненої теорії життєвого успіху.
Існуючі підходи до тлумачення життєвого успіху зводяться до двох констатацій:
- життєвий успіх — це досягнення позиції в ієрархії, яка відповідає очікуванням інших, навіть за умови розбіжності з особистими бажаннями;
- успішним можна вважати статус навіть не престижний, але оці¬нений як успішний самим індивідом.
Сьогодні по-новому трактується основний принцип акмеології – вершинність як методологічна база сходження до майбутнього, як теорія соціального оптимізму, розвитку, життєствердження, що дає основу цілепокладання особистості, мотивації й формування акме.
Термін «акмеологія» у науковій обіг ввів М.Рибников (1928) для позначення вікової психології зрілості чи дорослості. Зміст поняття «успіх» залежить від розташування у вертикальній системі суспільної ієрархії. Вирізняється успіх індивідуальний, заснований на інтересах безпосереднього досвіду індивіда як соціального суб'єкта, та суспільний (державний), який базується на завданнях людини як суб'єкта суспільних відносин. Соціально-функціональний зміст ідеї суспільного успіху спрямований на збереження і підтримку стабільності системи, співвідношення суспільного та індивідуального ycпіxy. Індивідуальний і суспільний успіх можуть існувати як відокремлено, так і спільно, взаємно доповнюючи один одного. Гармонія індивідуального і суспільного успіху як єдиного цілого становить ідеал життєвого успіху.
3. Усім відомо, наскільки важливі для переможця в життєвій гонитві за успіхом і високий природний інтелект, і розвинена креативність. Проте успіх у реальному житті визначається іншими особистісними якостями, такими як емоційних інтелект, ефективна міжособистісна взаємодія…
4. У центрі акмеологічної моделі школи успішний учень. Як відомо, талант виховується талантом, еліту не може виховувати не еліта, а посередній учитель продукує собі подібних, отже, лише успішний учитель спроможний вести до успіху. Діяльність педагога має закласти, з одного боку, ос¬нову для майбутньої успішної суспільної реалізації особистості, а з іншого — вести дитину протягом навчання й виховання в навчально¬му закладі як успішну, створюючи зовнішні та передбачаючи внутрішньоособистісні механізми успіху. Педагогічний успіх вимірюється повнотою реалізації цих завдань. А отже, суспільством Учитель має розглядатися не як посада, а як місія державного діяча.
5. Визначальним у формуванні успішної людини є простір життєдіяльності в нашому випадку освітній простір. Освітній простір – це простір спільного буття, перетворений усіма суб’єктами виховання у фактор інтегративного впливу на процес розвитку і самореалізації особистості. Визначаючими роль освітнього простору в центрі дослідження педагогічним колективом закладу були:
- 1 – вплив мети (місії);
- 2 – вплив складових навчально-виховного процесу;
- 3 – вплив структурних компонентів освіти.
Як виявилось, серед ознак ефективної школи (ліцею, гімназії, колегіуму): 25 % ефективності закладу визначаються метою, 30 %, структурними компонентами навчально-виховного процесу і майже 45 % – освітнім простором.
Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)
- Внести зміни до Закону «Про загальну середню освіту» в частині «Статус ЗНЗ» як автономного навчального закладу, що забезпечить його самостійність та відповідальність за кінцевий результат;
- Запровадити в ЗНЗ на законодавчому рівні (або підзаконні акти) повну фінансову самостійність відповідно до тези «гроші йдуть за дитиною» (світовий досвід);
- Науково-дослідні інститути АПН України (їх сьогодні 14!) «повернути» освіті, створити відповідні центри досліджень у вишах чи загальноосвітніх навчальних закладах, аби псевдоінноваційну діяльність замінити науковим прогнозуванням (освітня політика) і реальною життєдіяльністю школи;
- Провести Всеукраїнський (2010 р.) та Міжнародний (2015 р.) форуми акмеологічних шкіл з метою компаративного аналізу результативності акмеологічних моделей;
- Ліцеї, гімназії, колегіуми, старша школа загальноосвітніх навчальних закладах мають бути профільними. Профільна школа – справа важлива, але марна без самостійності шкіл і можливості сказати: «У мене свій гуманітарний ліцей».
Ганна Сазоненко, Директор Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат педагогічних наук, Народний учитель України
Вектор десятий: від зрощування «Homo sapiens»( людини розумної) до виховання «Homo sapiens-sensibilis-agentis»( людини розумної-відчуваючої-діючої)
Так є( у чому суть проблеми )
Homo sapiens: «Я мислю – значить я існую» - твердження Рене Декарта, вченого доби Відродження, який боровся проти «заборони» мислити в контексті «темного» Середньовіччя. За чотири минулі сторіччя ця думка настільки глибоко розчинилася в свідомості, що ідентифікація людини звелася до ототожнення її з скарбницею знань та думок - голови. Від того всі освітні процеси останнього сторіччя звелися до намагань енциклопедичного нашпиговування нашої скарбниці (голови) інформацією, знаннями, з паралельним закладанням матриць та алгоритмів оперуванням фактами, формулами, поняттями.
Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)
Життя, як завжди, вносить свої коректури, незалежно від ступені нашого усвідомлення хибності - істиності власних уявлень. Таким чином, перетворившись на ІНФОРМАЦІЙНЕ суспільство та суспільство ЗНАНЬ, ми почали захлинатися в цій інформації та знаннях відчуваючи, що вже не вони для нас, а ми для них. Ось саме тут і виявляється Homo sensibilis (lat. людина чуттєва) – на тій межі, коли здоровий глузд не може більше ігнорувати, те що людина, попри дійсно істотну відмінність її від усіх інших форм прояву життя на Землі саме розумом, не зводиться лише до життя (або існування) ГОЛОВИ (розуму). Після цього вже не можливо більше не брати до уваги той факт, що такі речі як твори Моцарта, Кандинського або Муракамі це породження лише інтелекту, і тоді винахідлива голова знаходить поняття «емоційний інтелект». Однак ми не можемо відчуття, почуття, душевні переживання прирівняти до інтелекту, підсвідомо ми визнаємо та знаємо, що це щось інше, це щось ближче до сфери СЕРЦЯ, аніж голови.
Homo agentis (lat. людина діюча). Повертаючись до класиків Мікеланджело, Чайковського або Далі, та навіть того ж Ентштейна, Мендєлєєва або Кюрі не можна не визнати, що людство ніколи б так і не побачило, почуло, не скористалось тими геніальними творами, відкриттями, як би ці всі люди не діяли. А для дії, нам не достатньо розумної голови, необхідні вправні, виховані хоча б РУКИ.
Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)
Окреслюючи вектор «Від Homo sapiens до Homo sapiens-sensibilis-agentis», ми хочемо привернути увагу до необхідності переглянути навчальні плани та програми в яких майже зникли практично-ремісничі предмети, які надають можливість розвивати людину діючу; мистецькі предмети, що звелися до чисто інтелектуального розгляду музичних та художніх творів, замість можливостей грати ці твори та малювати, ліпити. Не імітувати, як це відбувається ще на залишках тих навчальних годин, що були відведені на працю, образотворче мистецтво та музику та збереглися в деяких школах, ліцеях та гімназіях в навчальних планах (а не були замінені на економіку, психологію, менеджмент та інше), а дійсно грати, малювати, створювати скульптури – переживати, щось справжнє – виховувати людину чуттєву, таку, що визнає і усвідомлює існування своїх почуттів, з чим вони пов’язані, та як вони впливають на її життя, на її думки та дії.
Якщо з цієї точки зору розглядати людину, як цілісну істоту, що мислить, переживає та діє, стає зрозумілим навіщо витрачати час на вишивання, плетіння, гру на музичному інструменті, співати в хорі. Сучасні дослідження збільшують кількість прикладів, коли розподілення навантаження між інтелектом та почуттєвою сферою (наприклад, між математикою та грою на музичному інструменті) приносить більш плідні результати в інтелектуальній сфері, зберігаючи при цьому рівновагу та здоров’я людини. Стреси, апатії, депресії, як явища сучасного суспільства породжені нашим перевантаженим інтелектом, який «зависає», як комп’ютер, можна уникнути, якщо це навантаження перерозподілити між головою, серцем та руками.
Але для досягнення такого перерозподілу «навантаження» не достатньо лише нового розподілу годин у навчальному плані. Необхідно сформувати підхід до організації навчання в якому буде задіяна людина цілком із своєю інтелектуальною, емоційною та вольовою (діяльнісною) сферами. Саме таке бачення освітнього процесу має пронизати всі уроки, викладання всіх предметів. Звертаючись до почуттів учнів, наприклад, через використання художнього образу, як основного методико-дидактичного принципу, пробуджуючи в дітях естетичні почуття, почуття прекрасного, ми впливаємо не тільки на душу дитини, але й на весь її організм, те ж саме відбувається в процесі активного включення вольової сфери. Тож слід задатись питанням: яким чином в кожному уроці ми можемо задіяти не тільки голову, але й серце, й руки?
Як маленький підсумок сказаному процитую вірш , який написав Яровит (м. Козятин). При наборі у віконці Google слів «я мислю – значить я існую» одне з перших посилань буде саме на на ці рядки:
Я мислю, а відтак – існую!
Я дію, а відтак – живу!
Та, якщо, хоч на мить, засну я –
Життя уже не здожену…
Відстану, лишусь на узбіччі
І втрачу все, чого досяг,
Загублю все, що накопичив,
І зрозумію, що застряг…
Та ж ні, допоки є надія –
В життя, немов на ринг боєць,
Єдині воля, думка й дія,
А, значить, це ще не кінець!»
Леся Пушня, Асоціація вальдорфських ініціатив в Україні
Вектор одинадцятий: від нинішнього недосконалого і невчасного підручника до світових стандартів навчального книговидання.
Так є(у чому суть проблеми)
Стрімкий відхід України, у зв’язку з оголошенням її незалежності, від традиційних засад системи загальної середньої освіти, характерної для республік Радянського Союзу, і подальше її реформування поставили на порядок денний питання розробки та запуску механізму національного підручникотворення.
У результаті значних організаційних та адміністративних зусиль з боку влади, авторських та видавничих колективів таку систему було створено і запущено в функціональному режимі. Однак на сьогодні за оцінками, більшості експертів із числа вчених, викладачів, учителів, громадських діячів та інших український підручник не став тією досконалою інструментальною базою, яка може забезпечити засвоєння сучасним випускником загальноосвітньої української школи знань, вмінь, навичок і якостей, достатніх для його легкої та невимушеної адаптації в соціальному, професійному і політичному середовищах держави, основою для успішного формування власної долі, як у суто людському, так і в професійному та кар’єрному розумінні.
Окрім того, український підручник за всі роки незалежності так і не вийшов із розряду дефіцитного, тобто залишався і залишається недоступним для значної частини школярів усіх без винятку класів. У зв’язку з початком реформування школи і переведенням її на 12-річний варіант, класи, які першими потрапили в реформаційні катаклізми, змушені були засвоювати нові майже знання взагалі без підручників, оскільки їх основний масив потрапляє до школярів лише десь під кінець І-го навчального півріччя.
Крапки над І
Марина Мосієнко |
Чому так( у чому полягають причини існування цієї проблеми )
Невідповідність українських шкільних підручників потребам суспільства і вимогам часу.
За весь період свого існування українська правляча еліта так і не змогла чітко визначитися з політичною формою правління, напрацювати стратегію і тактику розбудови держави у соціальному, культурному, політичному та економічному аспектах, а відповідно за відсутності цих віх держава не змогла сформулювати системі освіти, як своєму соціальному партнерові, державне замовлення на навчання і виховання нового людського «матеріалу» в особі молодої людини з набором тих знань і якостей, що дозволяють їй одразу ж після закінчення загальноосвітньої школи стати активним членом суспільства, ефективно реалізувати власні інтелектуальні, творчі, професійні надбання у процесі вибудовування і власної долі, і майбутнього цивілізованої української держави.
За відсутності такого чітко сформульованого державного замовлення питання про програмування змістовного наповнення шкільного підручника з урахуванням усіх вищеперерахованих факторів взагалі не може стояти. Тому нинішні підручники представляють лише певний об’єм знань, індиферентний до проблем сучасного українця і до завдань стратегічної розбудови країни без визначення форм і методів ефективного застосування отриманих знань для потреб як особистості, так і держави.
Недостатня кількість підручників для забезпечення нормального навчального процесу. Окрім недоліків змістовного характеру, український шкільний підручник має ще одну серйозну ваду. Усі 18 років української державності він належить до категорії дефіцитного продукту вітчизняного виробництва.
Невиконання українською державою своїх конституційних обов’язків щодо забезпечення у широкому розумінні прав українського громадянина торкнулось і такого положення, як гарантована безкоштовна загальна освіта. Тобто держава взяла на себе обов’язок забезпечення потреб кожного учня у підручниках з усіх навчальних дисциплін. Однак, розглядаючи освіту не як наріжний камінь будівництва нової української держави, а лише як соціальне ярмо, жодного разу це зобов’язання не виконала навіть і наполовину. Орієнтуючись не на потребу суспільства у формуванні повноцінної особистості громадянина, а виключно на своє суб’єктивне ставлення як до освіти, так і до засобів ефективного її надання, державні чільники і в законодавчій, і у виконавчій владі віднесли навчальну книгу до категорії напрямків, які фінансуються по залишковому принципу.
Установивши, що розпорядником цих невідповідних реальним потребам освіти жалюгідних коштів являється виключно Міністерство освіти і науки України, яке, до речі, саме видає грифи на підручники й формує перелік навчальної літератури, використання якої дозволено в навчальному процесі, влада, по суті, створила закапсульовану закриту систему. Ця система, з одного боку, створює поживне середовище, яке спонукає до корупції у відносинах міністерство — видавець, з іншого боку, не маючи змоги, а швидше не бажаючи за бюджетні кошти забезпечити учнів необхідною кількістю підручників, вона фактично не зробила нічого, щоб ліквідувати цей дефіцит хоча б за рахунок підручників, виданих коштом самих видавців.
Тобто дефіцит підручників в умовах незалежної України став системним, перманентним явищем, яке вкрай негативно впливало і продовжує впливати на рівень знань і вмінь, а загалом освіченості випускників української загальноосвітньої школи.
Невчасність надходження підручників до учнів класів, які очолюють процес реформування 11-річної школи у 12-річну. Відповідно до практики підручникотворення на весь процес підготовки якісного підручника, від першої сторінки, написаної автором, до готової навчальної книжки на парті школяра, потрібно півтора-два роки, а також ще один рік на апробацію та доопрацювання підручника з урахуванням висловлених в процесі апробації провідними педагогами та представниками вітчизняної науки зауважень та доповнень.
В умовах реформування 11-річної школи у 12-річну, починаючи з 2005 року, міністерство освіти і науки почало проводити конкурси на кращий рукопис підручників для учнів основної школи. Умови проведення реформи школи, будучи реалізованими в положенні про проведення конкурсу, поставили авторів підручників і видавництва в умови коли технологічний цикл написання, підготовка і видання підручника фактично не повинні були перевищувати 10 місяцевий термін.
Авторським же і видавничим загалом ці «умови гри», виставлені владними інституціями, були формально підтверджені, хоча і представники МОНу, і видавці розуміють, що все рівно технологічно підручник дійде до школяра не раніше ніж через 1,5 року з початку процесу його підготовки, що і відбувається в реальності. Крім того виготовлення підручників за умовами конкурсу по суті викреслило процедуру апробації, оскільки рукопис – переможець конкурсу без річного опрацювання у якості експериментального підручника кращими педагогами і вченими в умовах школи зразу же після завершення конкурсу замовляється державою в об’ємах, які у більшості випадків перевищують 100 тисяч примірників. Такий підхід було цинічно названо «масовою» апробацією.
Хоча зрозуміло, що після подібної річної «масової апробації» ніхто не зможе, навіть з метою усунення встановлених в процесі роботи з підручником, відвертих недоліків у вигляді помилок, невідповідностей і навіть протиріч, отримати бюджетні кошти на передрук ста, двісті чи навіть чотирьохсот тисяч примірників. Тому «сирі» конкурсні підручники прийшовши в школу із запізненням 6 - 7 місяців залишаються в школі недопрацьованими і невдосконаленими замість встановлених нормами 5 на 6 – 7 років, тиражуючи носіїв невідповідних і застарілих знань з числа вже нових і нових поколінь школярів.
Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)
Для всіх представників вертикалей як законодавчої так і виконавчої влади в Україні визначення – відповідно, достатньо і вчасно, по відношенню до шкільного підручника, мусить стати аксіомою, а їх реалізація - обов’язком.
Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)
І. Шляхи забезпечення відповідності змістовної частини підручників вимогам часу, потребам особистості;
- Створення і затвердження Постановою Кабінету Міністрів спеціальної робочої групи з числа авторитетних спеціалістів, що представляють соціальну і політичну сфери, основні галузі економіки держави та напрями вітчизняної науки, представників культурологічного співтовариства, найбільш поширених в Україні релігійних конфесій, громадських діячів, з метою розробки Державного замовлення на випускника української загальноосвітньої школи. Державне замовлення має носити прогнозно - стратегічний характер і формувати вимоги держави до системи освіти щодо підготовки нової генерації українців з відповідними адаптивними знаннями і вміннями завдяки яким молодь матиме можливість:
- а) безконфліктного співіснування у тогочасному соціумі, чіткого уcвідомлення ідеології держави, її мети і свого місця в процесі реалізації цієї мети;
- б) свідомої участі у політичному житті країни та управлінні державою;
- в) швидкого освоєння запитуваних суспільством і економікою держави професій та кар’єрного росту в обраній спеціальності чи напрямі науки, бізнесу тощо;
- г) постійного культурного і духовного зростання, виявлення і реалізації власних творчих здібностей і талантів, самостійного удосконалення своїх знань, вмінь, освітнього рівня;
- д) толерантного сприйняття способу життя, вірувань та традиції, політичного устрою інших людей. націй, держав.
- На підставі цього Державного замовлення на навчання та виховання нової генерації українців повинні бути внесені відповідні зміни та доповнення до діючих Державної національної програми «Освіта» та Національної доктрини розвитку освіти;
- Проведення конкурсу авторських наскрізних програм по навчальних дисциплінах для кожної предметної вертикалі від початку вивчення того чи іншого предмету до його завершення з обов’язковою прив’язкою отримуваних знань до завдань і вимог Державного замовлення;
- Введення обов’язкового що три роки доопрацювання діючих програм з метою врахування змін, які відбуваються в суспільстві, політиці, культурі, науці, технологіях.
ІІ. Забезпечення достатньої кількості шкільних підручників для організації ефективних навчального та виховного процесів.
З цією метою необхідно:
- Ліквідувати державне замовлення на підручники як таке надавши можливість вибору навчальної літератури школі, вчителю, батькам. Ліквідація держзамовлення повинна починатись з початкової школи і реалізуватись поступово, протягом 3 – 5 років;
- Ввести щорічний розрахунок середньої ринкової вартості комплекту підручників для кожного школяра в усіх вікових групах з подальшим закладенням у регіональні бюджети відповідних сум кошті, які повинні на сто відсотків забезпечити потреби кожного школяра, зареєстрованого в конкретному регіоні, необхідною навчальною літературою.
- Для забезпечення цього фінансування мусить бути узаконено, що податки з доходів родин, які мають дітей шкільного віку, залишаються у розпорядженні місцевого бюджету і використовуються виключно для реалізації вищезазначених завдань;
- Місцеві органи влади зобов’язані надати можливість кожній школі відкрити спец рахунок та не пізніше 15 березня перерахувати на нього кошти необхідні для стовідсоткового забезпечення зареєстрованих школярів підручниками з усіх дисциплін і в достатній кількості;
- Ввести обмеження строків використання підручників трьома роками з подальшим їх списанням як фізично і морально застарілих;
- Видавництва, що спеціалізуються на виданні шкільних підручників, повинні щорічно протягом листопада надавати МОНу макети підручників, які вони мають намір видати до наступного навчального року, на предмет перевірки міністерством відповідності їх змістовної та ілюстративної частин навчальним програмам, технологічним і санітарним вимогам, що стосуються літератури такого роду. МОН - протягом місяця повинен бути зобов’язаний надати сертифікат відповідності на представлений видавцем підручник;
- Питання популяризації власної навчальної літератури, яка отримала сертифікат відповідності, серед педагогічної громадськості і батьківського активу та збір попередніх заявок з метою визначення накладів є виключною справою самого видавця.
ІІІ. Забезпечення вчасного надходження літератури, необхідної для організації навчального процесу, в загальноосвітніх закладах
Обов’язковою умовою для видавців та видавничих організацій, що працюють на ринку навчальної літератури, повинно стати представлення не пізніше 15 травня у Міністерство освіти та науки обов’язкового примірника підручника, що пройшов сертифікацію, у поліграфічному виконанні, а також видавничої гарантії, що наклади підручників, на які надіслали замовлення школи, ним будуть виконані і доставлені замовникам не пізніше 1 липня поточного року. У випадку невиконання видавництвом цих вимог у встановлений термін, Міністерство освіти отримує право на вжиття заходів щодо переадресації замовлення іншому видавництву, що має антологічну літературу.
Олександр Афонін, Президент Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів України