1. 2 Реформи проти реальності: які зміни потрібні освіті?

Освіта – найважливіше із земних благ, якщо вона найвищої якості.
Інакше вона абсолютно даремна
Редьярд Кіплінг

Відсутність системи відстежування результативності роботи навчальних закладів та чітко визначеної освітньої політики на всіх рівнях призводить до того, що ми граємо у освітній «чорний ящик». Маючи дуже туманне уявлення про те, що там відбувається, ми у сліпу крутимо якісь важелі, натискаємо кнопки, стукаємо кулаком у випадку, якщо у «чорному ящику», щось «заїдає»… Зайве доводити, що таке сумбурне зовнішнє втручання методом «втика», як правило, не призводить до покращення роботи системи освіти. Тож, перше, що слід зробити для відвернення керованої катастрофи у освіті: бити по руках(раз і назавжди припинити некомпетентне втручання людей не переобтяжених відповідальністю за наслідки своїх дій)! Виходячи з простої істини про те, що будь-які капіталовкладення у нереформовані галузі допоможуть як «мертвому припарка», не має сенсу перетворювати «чорний ящик» української освіти у «чорну дірку» для поглинання коштів платників податків.

Другим кроком має стати з’ясування того, що ж насправді відбувається у «чорному ящику» української освіти. Перш за все слід відстежити процеси і тенденції в освіті за останні 10-15 років. Звісно, нас можуть чекати неприємні сюрпризи у випадку, якщо ми, наприклад, виявимо прогресуючий процес професійної деградації учительства, який вже досяг межі незворотності. Ми можемо здивувати і світову освітню спільноту у випадку, якщо стане очевидною тенденція до посилення централізації управлінських процесів у українській шкільній освіті. Виявиться, що увесь світ іде «не в ногу» з нами, переходячи від зовнішнього управління школами до школобазованого менеджменту і лідерства. А ще неминуче виявиться, що всі роблять «не так», коли:

• Не створюють школи-гібриди «слона і носорога» І-ІІІ ступенів(як правило, усі ступені діють як окремі школи і лише на пострадянському просторі продовжує існувати розтягнута на 12 років початкова школа);
• Дають школам імена замість того, щоб просто пронумерувати їх(це ж не морські судна!), не переобтяжуючи необхідністю вести пошук власного обличчя, філософії освіти та концепції розвитку;
• Оплачують роботу педагогів, виходячи з того, що вони мають повну зайнятість з 9.00 до 15.00(ніхто і не здогадується, що можна платити вчителеві поурочно, породжуючи зрозумілі лише нам фрази в учительській на кшталт «працюю на голу ставку» чи «нагребла годин аж на дві ставки»);
• Встановлюють зарплату директора школи у 2-3 рази вищою за зарплату вчителя і не дають йому «годин»(ці диваки вважають, що директор школи це професія, а не «наймудріший з наймудріших вчителів»
• Не мають(страшно навіть подумати про таке!!!) таких обов’язкових атрибутів школи як класні журнали, книги наказів чи учнівські щоденники, які виявляються непотрібними у світі безпаперових технологій управління школою;
• Допускають таку «дикість» як право вчителя працювати за самостійно створеною програмою, не контролюють наявність у них поурочних планів чи конспектів уроків;
• Не дають можливості дітям з особливими потребами «насолоджуватись» перевагами шкіл-інтернатів, натомість роблять усе можливе (і неможливе також!), щоб ці діти навчались у звичайних школах;
• Дають реальну можливість юним і недосвідченим учням старшої школи самостійно визначати власну освітню траєкторію замість того, щоб довірити право визначати зміст освіти кожної дитини ще до того як вона переступить поріг школи(для її ж блага!) зрілим і мудрим тіткам і дядькам з міністерства освіти;
• Замість того, щоб усе тримати «на контролі» крок за кроком віддаляються від моделі школи, як надлишковокерованої організації, зокрема, замість використання прямих директив надають перевагу розвитку таких ефемерних речей як педагогічна етика, академічна чесність, довіра…
• Визначають малозрозумілі завдання шкільної освіти, на кшталт «підсилювати у дитини смак до життя»(Японія), «скорочувати розрив у рівні учнів, які належать до різних верств населення»(Ізраїль) чи «навчити учнів робити різноманітність»(США) замість того, щоб чітко і ясно заявити: нам держава(!) довірила дітей, що ми, вчителі, спрямували свою роботу на «задоволення потреб народного господарства у кваліфікованих працівниках»;
• Захоплюються чудернацькими концепціями розвитку емоційного інтелекту, глобальної освіти, метапідходами у процесі трансформації традиційної школу у «школу, яка не школа» замість того, щоб «не мудрствуя лукаво» «давати учням глибокі і міцні знання»;
• Пускають на самоплив професійний розвиток вчителя замість того, щоб зобов’язати його раз на п’ять років пройти «правильні» курси, прослухати лекції до болі знайомих викладачів обласного інституту післядипломної освіти;
• Перетворюють результативність навчання учня на його особисту справу. Там на «дикому» Заході ніхто з учителів не «допомагає» учневі на іспиті, не «робить» медалістів і навіть однокласники не дають списати товаришеві(цим можна його принизити)… Чесна гра! Рівні можливості! А де ж гуманізм, турбота про ближнього?
• Передають на відкуп недержавним організаціям освітян такі важливі речі як, наприклад, розробка національних(державних у них взагалі немає) стандартів освіти і розглядають їх як угоду професіоналів.

І що накажете нам оце все переносити на український ґрунт?!

На жаль, глибина аналізу процесів, які відбуваються в освітній сфері України часто знаходиться на рівні відомої фрази: «вітер з’являється тому, що гілки дерев ворушаться».

Реформування освіти має виходити з того, що на початку третього тисячоліття концептуальні аспекти бачення сучасної цивілізації ґрунтуються на таких засадах: свобода вибору, пріоритетний характер загальнолюдської ідеї, інтернаціоналізація діалогу, необхідність співтворчості та співрозвитку як умови успішного вступу в новий період історії людства.

Крапки над І (за матеріалами «Артеківських діалогів 2008») Варто нарешті усвідомити, що по великому рахунку шкільна освіта нового тисячоліття зіткнулась з необхідністю пошуку адекватних відповідей на два виклики часу пов’язані: По-перше, з переходом до особистісно-орієнтованого навчання. По-друге, з переходом до процесно-орієнтованого управління. Віктор Громовий

Завдання Білої книги допомогти читачеві знайти власні варіанти відповідей на наступні виклики часу, які постають перед кожним, хто має причетність до створення школи нового тисячоліття:

1. Як створити школу, яка НЕ школа?

(Традиційна класно-урочна система організації шкільної освіти віджила свій вік, усі наші спроби її зберегти чи «модернізувати» призводять лише до поглиблення «освітньої катастрофи» розтягнутої на дванадцять років початкової школи);

2. Як вчити дітей, які сидять спиною до вчителя?

( У епоху інформаційних технологій дитина сидить обличчям до монітора комп’ютера, тож вчителеві доводиться опановувати принципово іншу роль фасилітатора, тьютора, керівника проектів тощо);

3. Як навчати учнів ще не існуючим знанням?

(У час миттєвого старіння знань, особливо важливою стає переорієнтація на здобуття метазнань, знань про здобуття знань);

4. Як забезпечити необхідну різноманітність освітнього середовища школи та надати учням реальну можливість здійснювати свідомий вибір змісту власної освіти?

(Досі навчання у школі організовують за принципом радянського «общепита»: їж, що дають! Ми ж повинні навчитись створювати учням можливості для самостійного вибору індивідуальних освітніх меню);

5. Як створити систему індивідуального педагогічного супроводу руху учнів за індивідуальними освітніми траєкторіями?

(Поняття «школа» тепер не асоціюється з приміщенням, це перш за все стиль викладання, спосіб організації нової освітньої реальності - індивідуальної освітньої програми. Будь-який загальноосвітній навчальний заклад має створити всі можливі передумови для того, щоб кожен учень мав підстави, перефразовуючи відомий вислів, сказати: „Школа – це я”);

6. Як одночасно плекати українця і громадянина світу?

(У епоху глобалізації саме глобальні підходи до освіти мають поєднуватись з національно-патріотичним вихованням, етнопедагогікою…);

7. Як керувати школою не керуючи нею?

(Хорошою школою не можна і не треба керувати, вона сама знає що робити, тож має відбутись перехід від зовнішнього управління до школобазованого менеджменту та лідерства);

8. Як реформувати освіту в інтересах ще не народжених дітей?

(З огляду на надзвичайний консерватизм освітньої сфери ми маємо бути свідомі того, що започатковані зараз реформи можуть дати позитивний ефект лише через 10-20 років, тож вони мають бути адекватними освітнім потребам наступного покоління українців, покоління Z, яке переступить поріг школи у 20-х роках);

9. Як йти поверх бар’єрів з тим, щоб навіть в умовах існуючих освітніх реалій працювати виходячи з пріоритетності інтересів наших дітей?

(Реальний поступ до дитиноцентрованої освіти вимагає навіть не вміння обходити чи ламати бар’єри(це надто енерговитратна справа), а саме вміння йти поверх бар’єрів, навіть під вогнем критики, нерозуміння чи спротиву);

10. Як «роздержавити» державну школу з тим, щоб виконати вкрай актуальне для посттоталітарного суспільства завдання «повернути школу народу»?

(Завдання повернути народові школу, яка «переживає епоху страшного розвалу», було сформульовано ще дореволюційним часописом "Школа і життя". Головна причина цього занепаду у «загарбанні школи державою»).

Ефективність освітньої системи будь-якої країни слід розглядати на трьох рівнях:

a) на рівні особи, яка навчається (мова йде про освіту продовж усього життя, яка дає змогу удосконалювати читаю індивідуальні навички, стимулює процес саморозвитку особистості…)

б) на рівні організації, що навчається(learning communities)

(організація поліпшує якість власної структури і ефективність функціонування завдяки навчанню індивідів, які входять до її складу)

в) на рівні суспільства, що навчається(leaning society)

(мається на увазі кумулятивний ефект від сумування процесів навчання різних організацій та індивідуумів з їхніми власними перспективами у суспільстві знань)

Населення України, як і будь-якої іншої країни, поділяється на дві частини «Україна, що навчається» і «Україна, що не навчається». «Україна, що навчається» живе у швидкому світі Інтернету, світі динамічних змін, глобалізації, економічного прогресу… «Україна, що не навчається» застрягла у світі повільному, де нічого не відбувається, панує ностальгія за минулим, немає ніяких шансів для прориву у майбутнє.

Звісно має бути ефективна державна політика у сфері освіти, яка б спряла розширенню «України, що навчається». Першим кроком для процесу зменшення «України, що не навчається» є трансформація МОН України та регіональних органів управління освітою в «організації, що навчаються». Це допоможе їм, почавши з себе, навчитись спрямовувати потенціал освіти на розбудову «суспільства, що навчається».

Повернутися до змісту