Учнівська вікі-стаття до проекту "Україна часів Шевченка (на основі твору С.Васильченка «В бур’янах»)"
Зміст
Назва проекту
"Україна часів Шевченка (на основі твору С.Васильченка «В бур’янах»)"
Автори проекту
Група "Історики"
Тема дослідження
З’ясування значення слів «кріпаччина»,«гайдамаччина», «панщина».
Дослідження і порівняння умов життя українських дітей I половини XIX століття і сучасних.
Проблема дослідження
·Як діти здобували освіту в часи Шевченка і зараз.
· Чи змогли б сучасні діти реалізувати творчі здібності в умовах кріпацтва?
Гіпотеза дослідження
Мета дослідження
Результати дослідження
Кріпацтво (також кріпаччина, панщина, панське право) ( від “кріпостей” — купчих документів на землю, відомих у Росії з кінця XV ст.) — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).
Гайдамаки
Гайдáмаки — (від тур. haydamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця XVIII століття під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти польського гніту на правобережній Україні наприкінці XVIII-го на початку XIX-го ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині. Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк. Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Гайдамакам присвячений твір Т. Г. Шевченка «Гайдамаки».
Па́нщина — відробіткова рента, одна з форм земельної ренти при феодальному способі виробництва. Характеризується прикріпленням до землі безпосереднього виробника, особистою залежністю селянина від поміщика. Зміст визначається зобов'язанням селянина працювати якийсь час зі своїм інвентарем в господарстві феодала...
Виникла в ранньому середньовіччі, але найбільшого поширення набула в Західній Європі у ХІ — ХІІІ століттях, а в Східній у XVII — першій половині XIX століття. Панщина могла бути почасовою та поурочною. Почасова визначалася кількістю часу який селяни мали відпрацювати на феодала, спершу це були дні чи тижні на рік, пізніше кількість днів на тиждень. Поурочна панщина вимірювалася кількістю роботи яку мав виконати селянин, наприклад зорати певну площу ріллі, нарубати та привезти певну кількість дров тощо. Зазвичай розмір панщини залежав від розміру наділу селянина, наприклад повнонадільний селянин мав відпрацювати 4 дні на тиждень, половинонадільний — 2.
Освіта
Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, змусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.
Література
У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм. Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.
Театр
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси. Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними). Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.
Музика
Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).
Образотворче мистецтво
Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було проблематичнішим. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників. В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення його, як митця та майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»). Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію. Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».
Сучасні діти - які вони?
Доросла частина населення в усі часи вважала своїх дітей "важкими", критикувала їх, боролася з їхнім стилем життя та ідеалами. Так, у 20-ті роки минулого століття дорослі називали молодих людей "полум'яною молоддю", боролися з їхньою розкутістю, яскравим одягом, захопленням саксофонною музикою та джазом. Серйозно обговорювалося питання про згубний вплив на юні незміцнілі душі перегляду великої кількості кінофільмів. Молодь боролася з усім старим і традиційним, за повну індустріалізацію життя (наприклад, футуристи викидали "на помийницю історії" всю літературу попередніх років).
У 50-ті роки стурбованість дорослих викликало вже "бите покоління" (бітники), яке обрало для себе як протест обмеження і аскетизм, надаючи перевагу тезі: "Людина — додаток до верстата". Бути в дорозі — для них означало бути вільними і незалежними. Оспівуючи романтику простих людських почуттів, вони ставили противагу вузькому раціоналізму життя і виробничій тематиці. Старше покоління засуджувало вузькі штани, твіст, а молодих людей називали "стилягами".
У 60-ті — 70-ті роки старше покоління боролося з короткими спідницями та з захопленням молоді музикою "Бітлз", з довгим волоссям і штаньми "кльош", які носила молодь. З'явилися електрогітари і ВІА, пацифістські антивоєнні настрої, рок-н-рол і новий стиль одягу "хіпі". У такий спосіб молодь протестувала проти війни, проти устрою суспільства, змістом якого було споживання і неможливість впливати на свою долю.
У 80-ті роки XX ст. предметом стурбованості старших поколінь став стиль диско і брейк-данс. Тривогу викликала масовість молодіжних рухів і напрямів (крім хіпі, з'являються панки, "металісти", рокери, важка рок-музика і масове захоплення західним стилем життя). Зараз ці підлітки виросли, стали дорослими і є основними носіями нових демократичних цінностей, діячами ринкової економіки. Вони мають власних дітей. Тож, сьогодні постає питання: "Сучасні діти – які вони?".
На нашу думку, сучасні діти чимось схожі й абсолютно різні.
Сучасні діти — це акселерати, художні натури з високим рівнем уваги, мрійливості. Це люди прагматичні, з високим інтелектом. А високий інтелект — це гарантія того, що такою людиною важко маніпулювати. Однією з найважливіших характеристик їх інтелекту є його пластичність, гнучкість, здатність легко сприймати нову інформацію.
Сучасні діти мають досить високий рівень пам'яті, розвинене логічне мислення, високий рівень розвитку образного мислення.
Для сучасних старших школярів характерною є потреба в пізнанні самих себе, зумовлена передусім необхідністю повніше, раціональніше використати свої внутрішні можливості з метою реалізації тих підвищених вимог, які висувають до них школа та сім'я.
У сучасних дітей у юнацькому віці формуються деякі нові аспекти самосвідомості. Серед них найважливіше значення має самовизначення, тобто прагнення юнаків визначити своє місце в житті, у праці, в суспільстві. Це радує батьків і вчителів. Позиція сучасного підлітка також виражена у прагненні знайти своє місце в сім'ї, в подіях суспільства, реально оцінювати власні можливості, у прагненні пізнати складний світ людських взаємин, самого себе.
Нинішню молодь найбільше турбують проблеми забруднення навколишнього середовища, найсерйознішими проблемами випускники називають наркотики, голод, загрозу атомної війни і звичайні війни.
Сучасні учні наполегливо шукають у своєму оточенні людей з активною життєвою позицією, відвертих у стосунках. Це період пошуку і створення власного "Я".
Бажання дитини показати своє "Я", бути індивідуальністю, а не натовпом, вирізняє її серед інших. Дівчата знаходять своє самовираження в надмірному використанні косметики, стильному одязі; хлопці прагнуть завоювати авторитет у комп'ютерних клубах, витрачаючи великі кошти на ігри, надмірним палінням, що, на їхню думку, додає їм дорослості, або вишуканою зачіскою, вживають нецензурні слова, вважаючи, що це данина моді та часу,
Якщо ж оточуючі (батьки, учителі, друзі) не сприймають, так зване, самоствердження, прагнення бути дорослим "Я", то виникає конфлікт, непорозуміння, що може призвести до відчуження, замкнутості. Дитина починає шукати опори, захисту в іншому середовищі, не завжди позитивному.
Ідеали сучасних учнів розвиваються і формуються під впливом художніх творів, у контактах з дорослими. Але, не маючи достатнього досвіду, діти іноді хибно розуміють вчинки і поведінку людей. Це, на мою думку, спричиняє появу прагнення наслідувати негативне. Тому дуже важливо не пропустити цей момент батькам і нам, учителям.
На формування способу життя юнацтва, їхнього внутрішнього світу має вплив молодіжна субкультура. Це специфічні способи проведення вільного часу, сленг, надмірно підкреслене наслідування моди, орієнтація на зразки масової західної культури, домінування культу сили, нехтування національними цінностями культури, втрата ідеалів, надання переваги "легкій" літературі.
Виправдовуючи сучасних підлітків, захистити їх можна тим, що живуть вони в іншу епоху, що проблема дітей і батьків завжди існувала, це — закон природи. А ще, мабуть, недовіра старшого покоління, бо воно виховувалося в різних системах, на різних ідеалах, на долю старшого покоління випало багато випробувань.
Змінилися в наш час ціннісні орієнтири, ідеали, змінився спосіб життя, на який впливає багато чинників. Хоча навряд чи можна захистити невігластво, байдуже ставлення до оточуючих.
Та все таки, я переконана в тому, що сучасні діти – талановиті діти. Кожна дитина, без винятку має свій талант. Їй притаманні власні механізми, форми й стилі його реалізації. Одні з них мають мовний талант. Вони люблять читати книжки, писати й придумувати оповідання й вірші, розв’язують кросворди, ребуси, загадки, беруть участь в дискусіях та дебатах. Вони також схильні до співчуття, самопожертви, надають перевагу роздумам і мудрості.
Діти з логіко-математичним талантом - творчі. Більшість з цих дітей любить працювати з комп’ютером, аніж з книгами. Вони мають вірне слово, добре контролюють час.
Серед звичайних дітей у кожній школі знайдуться діти, яким притаманний просторово - візуальний талант. Саме вони через ігнорування їхнього таланту у традиційному навчанні розмальовують шкільні парти, стіни, паркани й інші предмети. Але, якщо змінити спосіб навчання цих дітей, то завдяки їхній діяльності в школі з’являться високо естетичні речі: картини, скульптури, моделі, прикрашені і гарно оформлені клумби.
Є в наших школах діти з музичним талантом. Він пов’язаний з вмінням дитини відчувати мелодію. Вони співаки й композитори, організатори концертів і різноманітних свят.
А ще серед наших дітей є діти, яким притаманний тілесно-кінестетичний (моторний) талант. Вони відрізняються кмітливістю розуму та здібностями виконувати різноманітні тілесні рухи, добре контролюючи їх. Це діти, яких майже не можливо втримати у стані тілесного спокою. Вони люблять змагатися і майструвати. Винятково володіють своїм тілом, мають дуже вправні руки. Вони спритні, їхні фізичні дії гарно скоординовані.
Сучасні діти чітко бачать мету свого життя, Вони хочуть досягти успіху. Хіба це погано? В цьому їм повинні допомогти ми, дорослі, виробивши вміння здобувати якісні знання, підвищувати свій інтелект, вести здоровий спосіб життя, розкривати свої сили та здібності у суспільстві, вміння працювати, бути впевненими і відповідальними.
Сучасні діти — це творчі особистості, які дарують радість спілкування, а отримують радість пізнання, радість успіху.
Сучасні діти – унікальні діти, бо кожна людина народжується унікальною. Ця унікальність має проявитися й реалізуватися у світі. Це піщинка в черепашці, яка може стати перлиною за умови, що черепашка покриє її перламутром. Унікальність кожної дитини базується на тому, що саме вона отримає від природи й сім’ї. Проте її унікальність залежить від зусиль самої дитини, вона формується поступово, у процесі життя. І тут не остання роль належить учителю.
Олесь Гончар писав: "Ростити людину – це радість!.. Кожен із них індивідуальність, і часто дуже колоритна, яскрава... Трудні в аномаліях, дисгармоніях, але й з них мають бути люди завтрашні, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим певніше буде відчуття перемоги, якщо виявишся спроможним навіть у дисгармонійного сформувати повноцінну людську особистість. Станеш мовби скульптором його духовної сутності, допоможеш чимось кращим виявити себе навіть такому, що ніяких етичних норм не визнавав, що з перших кроків виходив у життя, як на полювання..."
Вибір у сучасних дітей складніший, ніж у попередніх поколінь. Перед ними не лише відкрито безліч можливостей, та вони, до того ж, іще й невідомі, вони визначаються їхньою мрією, їхніми намірами відносно майбутнього.
Але майбутнє за нашими дітьми. Вони набагато досконаліші за нас, бо мають більший доступ до інформації, мудріші за нас, та їм ще бракує життєвого досвіду, їм під силу вирішити всі життєві проблеми.
