Ланцюг поколінь. Історія успіху

Ланцюг поколінь. Історія успіху

Алла Веліховська

Хто наші діти – покоління next, цифрові аборигени, діти індиго, майбутні громадяни України ?! Ми, дорослі, постійно шукаємо відповідь на це питання. Усі наші непорозуміння відбуваються через те, що ми намагаємось дати дітям готові теорії, а вони хочуть дійти до всього самі. Ми спрямовуємо зусилля на виховати «зразкової людини», і шаблон нам відомий, вони ж хочуть стати неординарною особистістю. Чому? Думаємо, тому, що сучасні діти бажають досягти успіху вже сьогодні, уже сьогодні бачити результати своєї праці, зробити щось корисне для своїх близьких і друзів.

Виховання любові до Батьківщини розпочинається з почуття гордості за свою родину, земляків, вивчення історії роду і рідного краю. А як навчити тому, про що не можна прочитати в підручнику? Напевно запитати тих, хто ще серед нас.

Сьогодні чимоло людей, зокрема, молодь, недостатньо знають історію своєї країни, адже свідків подій Великої Вітчизняної війни з кожним роком стає все менше і менше. Якщо зараз не записати їхні спогади, то вони просто зникнуть разом із людьми, не залишивши вагомого сліду в історії.

Протягом січня–травня 2013 року в Миколаївській області було реалізовано учнівський навчально-виховний проект «Ланцюг поколінь". Героїв цього проекту об’єднує одне – у червні 1941 року вони всі були дітьми. Але час минає стрімко й невблаганно і сьогодні вони є останніми свідками найстрашнішої війни. З осколків їхньої дитячої пам’яті сучасні школярі складуть свою історію – історію війни очима маленької людини.

У ході роботи над проектом школярі брали інтерв’ю у дітей війни, здійснювали монтаж відеоматеріалів, вивчали алгоритми публікації відео на сервісах YouTube та працювали над створенням інтерактивної карти Миколаївської області за допомогою сервісів Google maps.

За результатами роботи над проектом було опитано більше ніж 1500 літніх людей, що мешкають на території області, їхні свідчення записано на відео. Приблизно 800 відео виставлено на Ютубі, із них 200 прив’язано за допомогою гіперпосилань до інтерактивної карти Миколаївської області.

У результаті реалізації проекту створено інтерактивну карту Миколаївської області з посиланнями на відеосвідчення дітей і ветеранів війни.

Історія очима рідної людини – це не історія з книжки. Більшість дітей, що записували інтерв’ю напевно, уперше запитали про ці страшні часи у своїх прабабусь і прадідусів. На собі відчули всю біль і страждання маленьких людей.

Більшість сучасник хлопців і дівчаток ніколи не могли подумати, що те, щохтось міг у шість років залишитися сам на сам із війною, у десять - цілими днями шукати щось поїсти для маленького братика, у п'ятнадцять- бути відправленим на примусові роботи до Німеччини. Географічні назви для дітей перестали бути лише назвами населених пунктів. Тепер вони знають, що в Христофорівці точилися страшні бої за визволення рідної Баштанщини, що в Єланецькому районі є своя Хатинь – це селище Калінівка, із мешканців якої залишилася в живих тільки одна трирічна дівчина, а до Доманівки щорічно приїздять євреї з усіх країн світу, щоб побувати на братській могилі своїх родичів, які були знищені в канцтаборі.

Наші діти знають слово Голокост, його визначення і правопис. Але, дякувати Богу, ніколи не відчували на собі жах і страждання тих, хто пережив це. Фільм, що було знято учнями Червонозірської школи Снігурівського району, дав можливість наблизитися до подій тих часів. Дітей вразив той факт, що живою залишилася єдина дворічна дівчинка Ганнуся. Її врятував під час масових знищень євреїв етнічний німець, якому довіряли гітлеровці.

Літні люди також були вдячні школярам за увагу, вони приходили до управлінь освіти і дякували за ту роботу, яку проводили учні. Із великим задоволенням брали участь у фільмах, що знімали учні. Потім ще довго цікавилися ходом реалізаці проекту. А на засідання обласної медіастудії «Пам'ять просить слова» кружляли у вальсі з учнями.

Як не сумно, але за час, доки тривав проект, пішли із життя шість свідків. Їх вже немає з нами. А їхні свідчення залишилися. Як же були вдячні діти і онуки тих, хто пішов з життя, за збереження пам’яті про їхню рідну людину.

Учні підготували пам’ятні буклети, котрі 7-8 травня 2013 року вручили кожному, з ким було записано інтерв’ю. Дітлахи завітали до односельців із ноутбуками, показали їм опубліковані на YouTube фільми за їхньої участі. Потім допомагали стареньким зв’язатися з родичами, які мешкають за межами країни, через Інтернет, щоб показати відео.

Робота в проекті вплинула на вибір професії учнів. Деякі з них вирішили пов’язати своє життя із телебаченням, вивченням історії, соціальною роботою. Для себе я зрозуміла значущість проекту, коли прочитала коментарі, що були залишені після перегляду відеосвідчень. Уражає те, наскільки близько сучасні школярі сприйняли історії життя. Ось деякі з них:

«Війна — це явище жахливе й руйнівне. Вона приносить страждання мільйонам людей, цілим країнам, бо позбавляє людей життя. Діти, які народжувалися під час війни, були позбавлені дитинства. Адже їм приходилося піклуватися про своє життя, про своїх менших братиків та сестричок, допомагати батькам. Тому треба жити і поводитися так, щоб не допустити таке жахливе явище, як війна. Війна краде дитинство та нівечить життя.»

«Пам'ять про них непідвладна часу, як непідвладна часу любов до Батьківщини. Так було і буде завжди – і через десять років, і через сто, і через століття. Обов'язок нинішніх поколінь – бути гідними продовжувачами справи переможців, що вирвали країну з лап фашистів, що врятували її і зберегли прекрасною і квітучою.»

Мене часто запитують про те, як мені, математику за освітою прийшла ідея збирати відеосвідчення дітей війни і чому проект набув такої популярності. Проте всім, хто пройшов навчання за програмою Інтел, і довго працює в проектах зрозуміло, що для того, щоб дітям було цікаво працювати, потрібно дати значущу тему і цікаві засоби, використовуючи які школярі зможуть досягти успіху вже сьогодні.

Робота над проектом завершувалася, а до нас звернулися представники Дніпропетровщини, Кіровоградщини, Запоріжжя з проханням приєднатися до роботи. Діти самі ініціювали його продовження. І тепер у миколаївських школярів є мрія – зробити інтерактивну карту України. Тоді до 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні ми будемо мати повну карту України із відеосвідченнями дітей війни.

Ключове питанням проекту - «Яка вона, правда?». Переглядаючи фільми, діти мали можливість почути різні думки на одні й ті події. Думали, аналізували, порівнювали, узагальнювали, співставляли, дискутували… Кому вірити? – кожен із учнів вирішував сам. Але можна з упевненістю сказати, що для цих дітей усі історії залишаться надовго в їхньої пам’яті, і вони обов’язково розповідатимуть про це своїх дітям і онукам. Так буде зберігатися людська пам'ять. Так буде забезпечено ланцюг поколінь…