Вікі-стаття учнів на тему " Англійська дійсність 18 ст. у романі Дж.Свіфта"
Сатиричне зображення англійської дійсності в романі
Розмірковуючи над життям, над долею людини, мріючи про зміни її "обличчя", Свіфт вирішив написати роман, в якому б віддзеркалилися його роздуми і сподівання. Так виник задум "Мандрів Лемюеля Гуллівера", а згодом цей твір побачив світ. Йшов XVII 26 рік, саме той час, коли письменник брав найактивнішу участь у боротьбі ірландців за незалежність. "Мандри Гуллівера" — твір фантастичний. Фантастика — це витворені людською уявою неймовірні картини й образи, яких не буває у дійсності, але які допомагають якнайповніше виразити думки автора щодо цієї дійсності. Роман складається з чотирьох частин. У першій — Гуллівер потрапляє до ліліпутів, крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних людей; у другій — мандрівник опиняється в країні велетнів, а сам ніби перетворився на ліліпута; у третій частині — подорожі Гуллівера до інших вигаданих країн (у цій частині Свіфт таврує тиранів, прославляє боротьбу за незалежність і волю); в четвертій книзі Гуллівер потрапляє до країни розумних коней — гуїн-гнмів. Роман має риси сатиричного. Сатира письменника спрямована проти англійської монархії, можновладців, несправедливих законів, проти політиків, які мріють лише про високі посади, владу, яким байдуже, що діється за мурами їхніх замків і огорожами палаців. На відміну від мікрокосму "Робінзона" (цілком раціоналістичного, чітко вивіреного, розумного, оптимістичного) художній світ "Гуллівера" досить відносний. У романі немає жодного явища чи персонажа, котрий постав би ідеальним, все тут сповнене безмежних контрастів, суперечностей. Свіфт, як відомо, наслідував при цьому локківську ідею відносності людських якостей, поширюючи її на увесь світ — відтак і на модель людського суспільства. У перших двох частинах роману в образі країни Ліліпутії в'їдливо — саркастично змальовується англійська монархія, проте на прикладі країни велетнів автор утверджує можливість існування й мудрого, гармонійного абсолютизму. У такий спосіб Свіфт художньо озвучує відому ідею Т. Гоббса, який вважав абсолютизм оптимальною формою правління, що здатний приборкати егоїстичні інтенції людей, трансформувати "війну всіх супроти всіх" у більш — менш гармонійне монархічне ціле. Варто згадати, що віра у мудрого короля з давніх — давен притаманна англійцю, виплекана в його душі історично, тож вона природно постала як у філософському дискурсі Т. Гоббса, так і в художньому світі Дж. Свіфта. Однак у третій та четвертій частинах автор зовсім відкидає ідею гуманного царя та гармонійної монархії, а натомість створює гротескні образи літаючого острова Лапути та королівства Трильдрогдрида, де панують абсурд, дурисвітство, ненависть народу до можновладців, розпуста та самодурство королівського двору. Вважають, що подібна негація спричинена активною участю письменника в ірландських подіях, які й відкрили йому очі на справжнє єство монархічного устрою. Втім, як відомо, Свіфт взагалі митець антитетичний, який легко припускає найрадикальніші зміни в поглядах та віруваннях. Тож перехід від ідеалізації до рішучого заперечення монархії в його творі цілком природний. Водночас англійський парламент змальовується як збіговисько крадіїв та лихварів, а найменшим злом видається римська республіка, її сенатори.
