Учнівська вікі-стаття: "Плюси та мінуси глобалізації. Способи протидії загрозам глобалізації."

Назва проекту

Багатогранний світ спорту та фізичної культури

Автор проекту

Микола Бугайов

Тема дослідження

Витоки фізичної культури. Історія розвитку фізичної культури від найдавніших часів до сьогодення.

Питання для дослідження

Історія розвитку фізичної культури та спорту від найдавніших часів до сьогодення. Зміст основних закономірностей розвитку фізичної культури.

Гіпотеза дослідження

Історія фізичної культури вивчає виникнення і розвиток засобів, форм, методів, теорій та систем фізичного виховання на різних етапах існування суспільства. Вивчення еволюції фізичної культури від найдавніших часів до наших днів. Лише народ, який дорожить своєю історією, дбайливо охороняє і примножує національні і культурні надбання попередніх поколінь по праву має майбутнє і може називатися великим словом -Нація. Серед інших чинників культура фізична і спортивне виховання становлять невід’ємну частину загальної культури. На кожному історичному етапі фізична культура, як і культура в цілому, змінювалась у залежності від можливостей, які надавало їй суспільство, і в той же час вона успадковувала національні і світові цінності, створені людством на попередніх етапах розвитку.

Результати дослідження

Учнівська презентація

                    ТРАДИЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

Традиції - це культура, образ народу, що виявляє і символізує національний світогляд, генетичні, моральні, соціальні аспекти життя народу в кожній добі його існування. Віддавна виробився стиль життя українців, до гармонії із законами природи, де поєднуються натхненна праця, вміння впорядковувати побут за традиціями, виховання дітей у праці та інше. Викорчувати цю гармонійність розвитку нашої нації не вдалося ні ордам давніх, ні новітніх кочівників, що зазіхали і продовжують зазіхати на споконвічні землі.

                     ВИТОКИ  І  ТРАДИЦІЇ  НАЦІОНАЛЬНОЇ  ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Розглядаючи історичний процес виникнення, становлення та подальшого розвитку фізичної культури, необхідно подивитись па ті цілеспрямовані зусилля, яких докладали наші предки, що жили на території сучасної України в різні історичні епохи, як виховували молодь, яку роль у цьому процесі відіграла фізичної культура, які ігри, змагальні фізичні вправи, гігієнічні чи лікувальні рухливі засоби за-стосовувались у побуті та військовій підготовці. Адже протягом всієї історії людства фізична культура посідала провідне місце у його по¬буті, була органічною частиною національної культури. Як підкрес¬лював відомий вчений В. Елашвілі, «... немає в світі народу, в якого б не було своїх видів фізичних вправ і рухливих ігор, що складають один із елементів культури побуту...». Підтвердженням цьому є наяв¬ність у світі великої кількості народних фізичних вправ та рухливих ігор, частина яких не тільки побутує у цього народу, але й адаптува¬лась і розвивається на світовій арені практики фізичного виховання (ушу, футбол, шахи тощо). Протягом тисячоліть на території сучасної України, залежно від природних умов, виникали, розвивались і припиняли своє існуван¬ня різні спільноти людей (трипільці, кімерійці, скіфи та інші). В добу палеоліту виник рід як форма колективного співжиття людей, сформувались основи релігійних вірувань, первісного мис¬тецтва тощо. Важливу роль тут відігравало фізичне виховання. Як засвідчують дослідники [32, 35, 39, 40], виховання у первісному суспі¬льстві було переважно фізичним. Основні засоби для існування да¬вали тодішній людині полювання, збиральництво та рибальство. Пріоритет кожного з них змінювався залежно від довкілля, особли¬востей життєдіяльності. В умовах теплого, вологого клімату полю¬вання та збиральництво відігравали майже однакову роль, а в часи періодичного наступу льодовиків зростала роль полювання на великих тварин. На тих, що паслися стадами, полювали загінним спосо¬бом за участі більшості дорослою населення, основним знаряддям полювання тривалий час були загострені палиці, а згодом — предме¬ти з кременю (ножі, різні вістря, скребки тощо). Багато їх знайдено на Чернігівщині, Тернопільщині, Буковині. Природне вимирання великих, повільних в рухах тварин, на яких люди звикли полювати (приблизно VIII тисячоліття до н.е.), призве¬ло до кризи в полюванні, до своєрідної революції у фізичному вихо¬ванні, до суттєвих змін у системі виховання, змусило людину шука¬ти нові способи полювання та відповідні знаряддя. І ось наприкінці палеоліту (приблизно VIII тисячоліття до н с.) винайдено лук і стріли, що якісно змінило способи ведення полю¬вання, а значить, і підготовку до нього. Людина змогла вражати тва¬рину на відстані, оберігаючи себе від зайвої небезпеки. Про цю добу свідчать археологічні знахідки, наприклад сюжет полювання, зобра¬жений на мамонтовій лопатці знайдений на Чернівеччині, або ка¬м'яних плитах, що збереглись у «кам'яній могилі» біля Мелітополя, та багато інших. Застосування допоміжних засобів для полювання вимагало но¬вих навичок, координованих рухів, відповідного розвитку сили, ви¬тривалості, спритності. Ефективне володіння списом, сокирою та ін. в екстремальних умовах полювання вимагало цілеспрямованої підготовки людей до такої специфічної діяльності. І в ній вже про¬глядались перші риси відмінної від полювання специфічної діяльно¬сті людини, попереднього фізичного виховання, як складової куль¬тури народу. Наприклад, тварину, на яку треба йти полювати, зазда¬легідь відгодовували, а потім у імітаційній грі-змаганні вбивали. В заплавах рік, лісах, горах водились хижаки (ведмеді, вовки), успішність боротьби з ними залежала від адекватних спільних дій людей та рівня їх фізичної підготовленості. Суттєвий слід в культурі наших предків залишили племена «три¬пільців», що жили на території України (Київщина) у VI —ІУ тисячоліттях до н.е. Їхнє господарство було високорозвиненим для тих ча¬сів, вони були обізнані з мисливством, землеробством, рибальством, знали колесо тощо. Важливою для фізичного виховання стала поява тоді таких засобів пересування, як волокуші, санчата, лижі та інше. В цю епоху вдос¬коналюються засоби полювання, визначилась диференціація лука і стріл стосовно видів дичини. З'явились кам'яні сокири, довбані чов¬ни, що потім стали в Україні звичним явищем, та інші знаряддя. Є дані про існування тоді танцю, яким стан згодом наш гопак, про це свідчать знайдені там малюнки .

Археологічні дані свідчать, то до тих часів відносяться елементи поховального обряду «Тризна» — пошанування померлого родича або загиблого воїна. Літописи доносять, то до програмі! його входили співи, там пі, одужання (боротьба, змагання...), рухливі ігри та забави (І. Срезнсвський). Поховальний обряд дійшов, до наших днів як по¬минки, дещо змінивши форму, але зберіг традицію. Він завжди носив змагальний характер, до нього входили і символічні бойові танці три¬пільців, змагання з бігу, метання списа, стрільба із лука тощо. В межах трипільських поселень існували культові місця, де від¬бувались ритуальні дійства з елементами рухливих ігор, забав, змага¬льних фізичних вправ. Враховуючи, що жодна система фізичного виховання, як частина культури народу, не виникає із нічого або через запозичення, а нові створюються, використовуючи спадок минулого, слід звернутись до подій, що відбувались на території сучасної України. В період переходу від бронзи до заліза (кінець (І тисячоліття до н.е.) відбулись певні перетворення в суспільстві, виникли великі племені союзи та перші рабовласницькі держави. У першій чверті І Тисячоліття до н.е. північне Причорномор'я заселили племена кіммерійців. Цє перший народ, якій жив на території України, маючи власну назву. Відомості про нього, про особливості його фізичної культури знаходимо в грецьких міфах та поемах Гомера (зокрема, в «Одіссеї). Кіммерійці займали значні території, їхні культурні та виробничі особливості різнились між собою. Ті, то жили в Криму, на Кубані, в пониззі Дніпра, вели переважно осілий спосіб життя. Але більшість вела панів - або кочовий спосіб життя. Надзвичайно розвиненим у них було конярство. В численних племенах існували матріархальні роди та сім'ї, які об'єднувались у племена. Але вже зароджувалась військова знать, формувались великі військові загони. На чолі їх стояли царі та вожді. Войовничі кіммерійці мали добре розвинену систему військово-фізичної підготовки молоді. їхні невдалі війни зі скіфами призвели до втрати самостійності, вони потрапили під вплив скіфів і розчинились серед них. Але тради¬ції їхньої культури, військового мистецтва зберігались ще кілька на¬ступних століть. Скіфи у VI—І Уст. до 11. е. створили велику державу від Дністра до Дону. На чолі стояла орда царських скіфів під проводом деспотичних царів, що мали під владою значні військові сили, і племена скіфів-кочовиків та скіфів-землеробів у пониззі Дніпра. До складу скіфів входили також скіфи-орачі, що жили між Дніпром і Дністром. Скіфське суспільство складали вільні общини та осілі хлібороби, які вели торгівлю з грецькими полісами Причорномор'я. Наявність у них зброї сприяла розвиткові військового мистецтва. Вони майстерно володіли луком, мечем, списом, кинджалом, бойовими сокирами, пра¬щами. Як засвідчив Геродот, видатних скіфських воїнів греки запрошу¬вали для навчання своїх воїнів стрільбі із лука. Основним заняттям було кочове скотарство, найбільше уваги приділяли розведенню ко¬ней, тому фізичне виховання йшло у ньому напрямку. В ті ж часи відбувалась Велика грецька колонізація узбережжя смуг Причорномор'я, то почалась у VI11 ст. до н.е., яка сприяла поширен¬ню давньогрецьких традицій (в тому числі спортивних).

Елінські поліси, починаючи з VII ст. до н.е. виникають на тери¬торії сучасної України. Найбільшими з них були: Ольвія (близько Миколаєва), Херсонес (в межах сучасного Севастополя), Тіра (в ме¬жах Білгород-Дністровська), а також міста Боспорського царства: Пантікапей (в межах Керчі), Горгіпп (в межах Анапи). Танаїс (в Рос¬товській області) та інші. Довколишнє оточення та умови, в яких існу¬вали ці давньогрецькі міста, сприяли формуванню своєрідної для даної місцевості культури, невід'ємною частиною якої було гімнастичне виховання і атлетика. Найціннішими для вивчення нього періоду є різного роду епігра¬фічні джерела, залишки спортивних споруд (гімнасіїв), інвентар, твори мистецтва (настінні розписи, глиняний посуд, спортивні нагороди та призи). Фізичне виховання було невід'ємною частиною освіти громадян причорноморських міст. Особливо важливим було військово-фізичне виховання, враховуючи, що у містах не було постійного війська, а в разі потреби послуговувалось народне ополчення. Тому у гімназіях навчалась не тільки молодь, але й доросле населення. Фізичне виховання здійснювалось в спеціальних закладах— гімназіях. Вони існували у всіх тогочасних містах. Велике значення приділялось вихованню патріотичних почуттів і поваги до традицій предків. Ці традиції збереглись на півдні України ще у перші століття нашої ери. Я к стало відомо, в Ольвії існувало крите приміщення гімназії (враховуючи холодний клімат). За фізичну підготовку молоді у При¬чорномор'ї відповідали спеціально обрані особи (гімнастархи, педотриби та космети), ці посади буди особливо престижними, на них обирались найдостойніші, найдосвідченіші громадяни. Протягом тисячоліття у північному Причорномор'ї проводились атлетичні ігри на честь олімпійських богів і героїв. Найвідомішими були ігри на честь Ахілла в Ольвії. Протягом двох тисячоліть до Київської Русі найбільш розвиненим та історично активним був район середнього Подніпров'я. Значний внесок у становлення основ його народної фізичної культури зробили Зарубинецька (III ст. до н.е. — II ст. н.е.) та Черняхівська (II — V ст. н.е.) культури, що існували на території сучасної України. Обидві вони, як засвідчують дослідники, формувались під значним впливом Римської культури за характерними ознаками культур античного сві¬ту. І не випадково, адже вони існували в один історичний період, до тої о ж культура завжди національне своєрідна, але поєднує націона¬льне та інтернаціональний вплив. Таким чином, на території сучасної України (північне Причорномор'я) розпиналась фізична культура, яка в своїй основі від¬повідала давньогрецькій традиції. Але специфічне довкілля, склад на¬селення та регіональні умови розвитку культури спричинялися до поя¬ви в цих місцях своєрідних особливостей фізичної культури. На проукраїнських землях північного Причорномор'я в античний період було сформовано систему фізичного виховання. Загартування молоді здійснювалось в гімназіях, завершальною школою фізичного виховання були ефебії під керівництвом спеціально підготовлених вчителів. Десь на переході від неоліту до бронзи (2000— 1500 pp. до н.е.) від індоєвропейської спільноти відділились балтослов'яни, а близько 1000 р. до н.е. від неї відокремилась протослов'янська група, і відтоді розпочався період осілих поселень слов'ян. З цього часу вони тво¬рять власну мовну групу, матеріальну і духовну культуру, суспільний лад, асимілюють елементи культури інших етносів, впливають на них своєю. Почала формуватись і розвиватись своєрідна фізична куль-тура слов'ян, котрі вже у V—VI століттях н.е. жили на території від середньої Вісли до верхнього Дінця (Холмщина, Галичина, Волинь, Полісся, Київщина, Чернігівщина, Пониззя...) і виступали окремою групою народу— слов'яни (склавіани), або анти (з давньоіранського — люди краю, кінця). До VI—VII століть н.е. наші предки жил и в умовах родових відносин. Роди, або племена мали спільне майно — ріллю, ловецькі простори, стада худоби, вели спільне господарство під керівництвом свого старшини. Під час війни члени роду виступали як один бойовий загін, свідомий того, що бореться за свою оселю, майно, дітей. У справі виховання рід мав свої традиції, шанував предків і в цій шані виховував молоде поко¬ління. Прошарок старшин виник ще у період пізньо-палеолетичних об'єднань, коли почали створюватися «громади», а для керівництва ними обирались найдостойніші за принципом змагальності між пре¬тендентами. Вони мусили бути найавторитетнішими членами роду (пле¬мені) і відповідати за виховання та фізичну підготовку молоді. Дітей до 7 років виховувала мати, а потім ця роль відводилась ста¬рійшинам або найдосвідченішим членам роду. Як свідчить фольклор, молодь проходила спеціальну підготовку (в громаді), засновану на народних елементах фізичної культури. Фізичне вдосконалення проходило у постійних рухливих іграх, забавах, змагальних фізичних вправах. Кожен стан цієї підготовки завершувався ініціацією — риту¬алом посвяти у наступну вікову групу чи стан. Ініціація передбачала різноманітні обрядові дійства, характерні (специфічні) для кожної події (народження дитини, перехід від мате¬ринського виховання в наступну групу, прийом у члени військової організації). Цикл обрядодійств ініціації мав у першу чергу виховний характер і передбачав у попередній підготовні, наприклад юнака, такі елементи: 1. Тривалу ізоляцію від родини і зближення з дорослими чолові¬ками. 2. Тренування. Розвиток фізичних якостей (сили, витривалості, спритності та in.). 3. Оволодіння технікою використання зброї (підготовку до по¬лювання). 4. Загартування і виховання здатності долати негоди через різні харчові обмеження, суворі моральні і фізичні випробування. 5. Виховання дисциплінованості, безумовного підпорядкування старшим, збереження звичаїв, родової моралі. Важливу роль тут віді¬гравали громади та старійшини роду. Весь життєустрій наших пращурів слов'ян був наскрізь пройня¬тий системою народної фізичної культури. Він передбачав максима¬льне наближення людини до природи. В рухливих іграх, танцях, зма¬ганнях людина вдосконалювала свої природні можливості. Кожна подія в житті відзначалась змагальною діяльністю. Цьому слугували ритуали, пов'язані з побутово-релігійним та аграрним календарями. Побутово-релігійний календар як цілісна система народної культури відображав знання і досвід, набуті народом протягом тисячоліть, регламентував правила життєдіяльності суспільства. Річний цикл, відображений у календарі, що був започаткований ще у Трипільській культурі, складався із таких елементів: 1. Сонячні фази: зимове сонцестояння (21 — 24 грудня); весняне рівнодення (21—24 березня), наближення весняних робіт; літнє сон¬цестояння (21 червня) — близькість врожаю, свято Купала та ін. 2. Цикл обрядодійств до сил природи (про дощ, вплив вегетацій¬ної сили на врожай тощо). 3. Пошанування предків (тризна). 4. Коляди, русалії, веснянки та свята на початку кожного місяця. Численні літні свята на честь богів (Ярила, Розигри, Каструба, Пе¬руна та ін.) ґрунтувались на використанні всього багатства народної культури, яка виступала майже найголовнішою прикметою язичницької культури. Жодне релігійне снято не обходилось без специфічних рухливих ігор, забав. Народні ігри складали системо творчу основу кален¬дарного року і вибудовувались у струнку систему психофізичного виховання. Вони проводились, як правило, у формі ігрищ. Численні язичницькі обрядодійства проводились не тільки одночасно в усіх бу¬динках поселення, але мали певну громадську (масову) форму здійснення. Частина цих ритуальних дійств-ігрищ відбувалась в міс¬цях поселення, а більшість з них — на околицях, охоплювала ряд по¬селень. Більш точно фіксованим місцем їх проведення були високі юри. кургани або спеціально обладнані городища. Прикладом може бути «Бабіна гора», розташована коло Дніпра, і яка й сьогодні являє собою простір, оточений валами, і є ніби амфітеатром. Там відбувались багатотисячні «Руські ігрища», або, як їх називали, «ігрища між посе¬леннями». Організація багатоденних ігрищ, в яких брали участь тисячі людей, вимагали керівництва з боку досвідчених людей — «волхвів» (прошарок людей, відповідальних за реалізацію циклу обрядових дійств), їх сила в народній уяві визнавалась і після хрещення Русі — України. Волхви вміли пророкувати майбутнє та вдосконалювати бойове мистецтво. Кожен з волхвів проходив багаторічну підготовку і, як наслідок, досконально володів мистецтвом боротьби. Прикладом може послугувати двобій волхва Межибора з Печенізьким князем: «... при¬йшов Межибор і сказав: рука блискавка, нога(грім; нога — молот. Неправді за правду смерть! І вдарив ногою Межибор Печенізького князя в лице, і вдарив печеніга кулаком під серце, і впав мертвим князь...». Героїчний епос доносить багато фактів мистецтва двобою наших пращурів. Прикладом може бути поєдинок древлянського волхва Доброгаста, який викликав на поєдинок тридцять дружинників кня¬зя Ігоря. Проти них він пішов беззбройний, худий, здавалося б, не¬мічний. І, мов блискавка спалахнула, порозкидав дружинників, кількох скалічив, а одного вбив. Зброєю йому служили ноги й руки. Не стали винятком і традиції української народної фізичної культури, де через тисячоліття від часів Трипілля з безліччю змін у суспільстві (поява і зникнення інших народів і їхньої культури — кіммерійці, скіфи, гупни...) виникнення нових культур (Зарубинецька, Черняхівська). Збереглись елементи культури і побутують серед нас з часів Трипілля, як наприклад «Тризна», танець Гопак, змагальні фізичні вправи, ритуальні ігри тощо. Народні традиції, як спосіб передачі від покоління до покоління загальноприйнятих, обов'язкових, перевірених минулим досвідом форм, способів життєдіяльності людей, є передумовою ефективного виховання молоді, забезпечення її повноцінного існування та роз¬витку. Поняття «традиційне» вживається для визначення стабільності і сталості суспільних відносин, визначення солідарності особи із загальноприйнятими нормами поведінки вданій спільноті людей. Ат¬рибутами традицій виступають: стабільність, постійність, регулярна повторюваність та наслідування. Отже, традиція — це системна лінія зв'язку минулого із сучасним, яка здійснює накопичення, відбір, стерео типізацію досвіду та його передачу. Невід'ємною складовою народних традиції, звичаїв, обрядів та свят виступають елементи фізичної культури у вигляді рухливих ігор, змагальних фізичних вправ, забав і розваг. Більшість із них виникли на ранніх ступенях розвитку суспільства, тісно пов'язані із житіям народу, перевірились його тисячолітнім досвідом. Прикладом може слугувати «Гопак» як танок, започаткований у Трипіллі, який через тисячоліття став бойовим одноборством, зберігаючи при цьому ос¬новні риси танцю. Це можна сказати і про австралійський бумеранг чи індіанський томагавк. Популярна в наш час боротьба «ушу» роз¬вивається, починаючи з III тисячоліття до н.е. і лише зазнала деяких доповнень в період рабовласництва, врахувавши потреби суспільства. Важливе місце у збереженні традицій та розвитку фізичної культури серед нашого народу відводиться циклічності обрядово-аграрного календаря, основні елементи якого перейшли через тисячоліття. Ґрунтуючись на віковічній традиції, календар був невичерпним джерелом збереження і постійного збагачення народної фізичної культури. Адже жодне з побутово-аграрних святкувань не обходилось без рухливих ігор, забав, розваг, змагань, тобто системи віками установлених тра-диційних засобів фізичного і духовного вдосконалення людини. Первісні елементи народної фізичної культури виконували ряд функцій і перш за все рекреаційно-забавну, культово-релігійну або магічну (завороження врожаю), виховну та ін. В структурі найдавніших форм народної фізичної культури нале¬жне місце відводиться військово-фізичній підготовці. Головною іде¬єю обрядодій слов'ян землеробів було звернення до природи, а серед розмаїття обрядодійств виділялись: зимові, весняні, літні, осінні. Зимові з колядою, новим роком були тривалим (двадцятиденним) комплексом, в ігрищах котрих відтворювались характерні для кожного місяця наступного року обрядові ігри та розваги. Наступним, значним циклом святкувань була зустріч весни і перший етап польових робіт. Наші пращури найбільше шанували несну, про то свідчить весняний цикл святкувань, а серед них «масля¬на» — свято проводів зими, в програмі якого численні елементи фі¬зичної культури (двобої навкулачки, ковзання на льодяних горах, змагання на лижах, а також специфічні ритуальні рухливі ігри тину «Каструбонька», «Морена» тощо). Весняний цикл святкувань насичений рухливими іграми, забавами, розвагами молоді та дорослих. Елементи фізичної культури найповні¬ше представлені у дійствах «веснянка», «гаївки» та ін. Після прийняття християнства більшість весняних ігор поступово перейшли у форму дитячих рухливих ігор. Літній цикл святкувань теж був насиченим елементами фізичної культури. Він відкривався русалками, де значне місце відводилось фізичним вправам. Сам термін «русалки» означає «ігрище» (ігри скоморошеські) ||, найпопулярнішою до цього дійства була драматизовано гра-розвага «водити тополю». Головним літнім святом було свято Купала, або Купайла, кульміна¬цією якого завжди був комплекс рухливих ігор, забав і змагань. Численні інші свята (на честь богів: Ладо, Ярила, Розигри, Каструба, Перуна) ґрунтувались на багатстві народної фізичної культури, яка ви¬ступала тут майже найістотнішою прикметою язичницької культури. Останній цикл святкувань був менш значним для фізичної культури. Багато язичницьких обрядодійств з часом перейшли в іншу форму свого побутування, переважно перетворились у народні дитячі рухли¬ві ігри. Різноманітні природні умови та історичні особливості окре¬мих частин України позначились на їх ролі у фізичному вихованні. Так, у степовій частині, де багато рівних площин, більш розповсюди¬лись ігри з широким полем ігрової діяльності — метання палиці або м'яча, біг навздогін тощо. У гірських районах Галичини та Буковини частіше можна зустріти ігри на рівновагу, з перетягуванням, стрибка¬ми та метанням в ціль («Забивання сокири», «Тянути бука» тощо). Але, незважаючи на регіональні відмінності, українські дитячі ігри мають багато спільного. Більшість з них складають ті, що від¬дзеркалюють процес хліборобської праці («Мак», «Ой, ми ниву орем», «Посію я льон» та ін.). Велику групу складають ігри, що відображають характерні рухи і поведінку звірів і птахів («Перепілонька», «Рак-неборак», «Зайчик») або природні явища («Метелиця», «Дощ» та ін.). У змісті та назвах ігор відображаються професійні особливості праці («Коваль», «Печу-печу хліб» та ін.). Багато рухливих ігор названо на підставі переважаючих в них по¬дій («Вивертень», «Шкандибки» тощо). Багатющі поклади ігор присвячувались Купальським ігрищам, початку хліборобського сезону «Веснянки», обиранню врожаю, різдвяним святам та ін. Відомо, що понад 600 рухливих ігор застосовувались для фізич¬ного розпитку дітей і молоді, переважна більшість з них виконува¬лась під музику або снів. Це робило їх ефективним засобом фізично¬го і морального виховання молоді. Наявність народних рухливих ігор, котрі існують і сьогодні, дока зує, що в період військової демократії на території нашої країни існу¬вала і функціонувала чітко сформована система народної фізичної культури, в її основі був побутове-релігійний календар. Різноманітні народні рухливі ігри та фізичні вправи, як, наприк¬лад, «стінка на стінку», «фехтування на полинях» (паличні двобої), стрільба із лука, метання каміння в ціль або на відстань, різні ігри («Буй», «Чур»та ін.), які виникли на попередніх етапах формування українського етносу, в умовах військової демократії піддалися своє¬рідній преадаптації. В популярних тоді двобоях збереглись пережитки давніх традицій, а також спадщини техніки і тактики беззбройної боротьби і вміння старійшин роду керувати двобоєм натовпу. Пізніше в традиційній грі - змаганні «стінка на стінку» враховував ся вік учасників. Історичне минуле України пов'язане з безліччю битв, яких зазнали наші предки. В цій віковічної! боротьбі народились різноманітні старовинні військові танці. Як і в Стародавній Греції, вони входили у систему підготовки воїнів. Відомо, що греки називали танцем кожен ритмічний рух, в тому числі і марширування, а серед безлічі фізичних вправ, наприклад для спартанських юнаків, танцям було відведено чільне місце. Таким чином, танень посідав одне з провідних місць у системі виховання підростаючого покоління. Серед розмаїття танців виділялись побутові, військові га хороводи. Побутові беруть початок в хороводах, в них відображаються історичні риси нашого народу — волелюбність, героїзм, завзяття, винахідливість, дотепність, нестримна веселість тощо. Одним із підрозділів побутових танців є так звані військові танці. Вони виконуються без зброї і зі зброєю (шабля, спис, бойовий топірець) в руках. Танцювальні рухи та їх варіанти — це наслідок багатовікової народної практики. В основі танцюваль¬них рухів лежить той чи інший момент трудового процесу або імітація певної дії людини. Бойові танці були не тільки відображенням мислив¬ського мистецтва, але її своєрідною цілеспрямованою системою бойової підготовки, якою найкраще володіли волхви. Провідне місце серед бойових танців українців відводиться гопа¬ку. Він був улюбленим танцем і у запорізькому війську. Як відомо, гопак виконував спочатку один, потім два і більше танцюристів, його виконання проходило в дусі змагальності, поєдинку. Багатство і різ¬номанітність рухів завжди носили імпровізований характер. Відмінною рисою цього найпопулярнішого серед українців танцю є те, що його основу складають важливі, з точки зору виконання, дії (стрибки: «щупак», «яструб», «розтяжка в повітрі» тощо). Саме такі координаційне складні елементи відсутні в інших слов'янських на¬ціональних танцях. Порівнюючи багатство рухів китайської психофізичної системи вдосконалення людини «у-шу» з гопаком, І. Лебедев вважає, що для виконання гопака потрібно «... багато ще дечого, що виходить за ра¬мки китайської гімнастики» |. Аналіз рухів сучасного гопака вказує на схожість основних рухів з «біомеханікою» рухів великих птахів: журавля, яструба, орла тощо. Де¬які рухи донесли до нас первісну назву (голубець, яструб, журавель...). Отже, гопак як психофізична система вдосконалення українців, сягаючи своїми коренями в пласти проукраїнської історії, викриста¬лізувався і досягнув найвищого ступеня розвитку на Запорізькій Січі. Таким чином, витоки народної фізичної культури губляться в ти¬сячоліттях, її особливості на території нашої держави змінювалися відповідно до історичних епох, але багато збереглось від витоків (Трипілля), незважаючи на наявність у різні періоди інших культур (скіфи, гунни, печеніги, половці, татари, турки, поляки та інші). Як відомо, у 1150 році князь Ізяслав, святкуючи перемогу, провів «руські ігрища» на зразок європейських турнірів. Аналогічні турніри не раз проводились в Галичині в часи князя Василька та інших. Порівняльний аналіз дає підстави стверджувати, що фізична куль¬тура в Україні часів Київської Русі розвивалась за Європейською мо¬деллю. Але. вбираючи все краще від сусідів, вона за своїм соціальним значенням та спрямованістю ґрунтувалась на звичаях і традиціях сво¬го народу, що і зумовило її прогресивність. Переклади творів античних і середньовічних авторів та оригінальні давньоруські повідомлення свідчать про обізнаність наших предків в Олімпійських іграх. Олімпійська традиція в Київській Русі зверталась до античної фізичної культури, в тому числі Олімпійських ігор. Основні тогочасні види української фізичної культури були аналога¬ми давньогрецьких видів спорту (біг, стрибки, бій навкулачки, кінні види тощо). Навіть з прийняттям християнства фізична культура залишилась важливою складовою цілісної культури етносу, функціонувала практи¬чно у всіх сферах життєдіяльності суспільства — побуті, військовій справі, етнопедагогіці. релігійних та інших святах.

2. ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА В ПЕРІОД КОЗАЧЧИНИ

Внаслідок постійної боротьби українською народу проти татар і турків, польських тa литовських загарбників, а також втечі селян і міської бідноти з Галичини, Волині, Поділля, Полісся, Побережжя від феодального, національного і релігійного гніту виникло вільне озброєне населення — козацтво. З перших років свого існування Запорізька Січ вела безперервну збройну боротьбу з загарбниками. Такі специфічні умови спричини¬лись до того, то запорізьке козацтво в короткий історичний термін виробило одну з найефективніших на той час систему військово-фізичної підготовки воїнів, які, за свідченням очевидця того славного періоду української історії француза Боплана, «... в більшості своїй... міцної тіло будови. легко переносять голод, холод, спеку і спрагу; в війні невтомні, відважні, хоробрі, або краще сказати дерзновенні і мало дорожать своїм життям». Зрозуміло, що без цілеспрямованого фізичного виховання досягти такого високого рівня стану фізичної готовності та вершин військового мистецтва неможливо. Але відомо, що вже у першій половині XVII століття козацтво піднялось до рівня кращих європейських армій, а своєю активною наступальною тактикою переважало феодальні армії Європи . Запорізьку піхоту вважали найкращою в Європі, вона услави¬лась штурмам и фортець та своєрідною тактикою оборонних дій у таборі. Кіннота була менш численною, але відзначалась військовою майстерністю. Переважну більшість запорізького воїнства складали прості украї¬нські селяни, що не мали військового досвіду. Для ефективного по¬повнення воїнства необхідний був процес постійного військово-фізичного виховання всього народу. Тому слід спочатку зупинитись, на особливостях фізичної культури усіх верств українського насе¬лення. Адже складна військова ситуація вимагала поширення військово-фізичної підготовки народу і, як відмітки М. Грушевський, все населення України «... було в неустанній її вправі». В часи козацької доби побут українців був насичений різномані¬тними рухливими іграми, змагальними фізичними вправами, то по¬ширювались серед усіх без винятку верств населення. Широке роз¬повсюдження серед молоді народних рухливих ігор, різновидів на¬родної боротьби, боїв навкулачки та ін. сприяло розпитку необхідних фізичних якостей і формуванню на ній основі мінного покоління захисників батьківщини. Значну роль у цьому процесі відігравали ві¬ковічні традиції, серед яких слід відмітити звичаї відповідальності батьків за виховання дітей, особливо юнаків. Специфічною була роль батька, він цілеспрямовано займався за¬гартуванням своїх дітей, формував в них лицарську честь і гідність, готував до подолання життєвих труднощів. В козацьких родинах існу¬вав культ Батька, Матері. Бабусі, Дідуся, Роду і народу. Фізична культура, крім інших соціальних функцій, перш за все служила військово-фізичній підготовні населення. Домінуючу роль у ній відіграв національний ідеал духовної і тілесної досконалості осо¬бистості, уособленням якою став образ козака-звитяжця (лицаря), захисника рідної землі. Культ героїчної особистості козака-запорожця спричинився до загального (майже 100- відсоткового) залучення дітей і молоді до на¬родних фізичних вправ і рухливих ігор, переважно військово-фізич¬ної спрямованості. У втіленні фізичної культури в побут українського народу, збага¬ченні її форм і методів за рахунок власних вдосконалень і запозичень відіграли важливу роль такі елементи існуючої системи, як школи, парубоцькі громади, мандрівні борці, «вулиця», чумакування та інші. Другий ступінь козацького виховання був родинно-шкільним. Діти козаків навчались у козацьких, братських та інших типах шкіл. В період козаччини школи створювались в кожному населеному пункті одноча¬сно з його заснуванням. При кожній церкві існували козацькі школи. Всього у 1740 — 1746 pp. в межах цільностей Запорізької Січі було 866 шкіл, що свідчить про дуже високий освітній і культурний рівень козацтва. В школах учні у вільний від навчання мас викопували різноманітні вправи та рухливі ігри. Дослідники, які вивчали дитячі та юнацькі ігри тих часів, ділять їх на весняні, літні, зимові, підкреслюючи цим сам факт цілорічного фізичного вдосконалення підростаючого покоління. В козацький період у школах існувала безліч народних звичаїв, котрі формували побут школярів і обов'язковим елементом мали змагальні фізичні вправи та рухливі ігри, цікаво і насичено проходили так звані свята переходу учня з одного класу до наступного. Особливе місце в освітній діяльності періоду козаччини посідала січова школа, яка існувала при церкві святої Покрови (берегині коза¬ків) на території Запорізької Січі. Складалась із двох відділів: а) для юнаків, що готувались на паламарів і дияконів — завжди там було ЗО учнів; б) для дітей-сиріт або хрещеників козацької старшини тощо — 50 учнів, їх вчили грамоті, співу, військовому ремеслу. Молодики мали свою управу, отамана, кухаря, користувались деякими привілеями. Як описує С. Сірополко, там вчили «...Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватись, з рушниці гострозоре стріляти і списом добре колоти». Школа існувала під безпосереднім проводом козацької старшини, керівником був один з її ченців. В ній поруч з вправами по володінню вогнепальною зброєю застосовувались спеціальні фізичні вправи для вдосконалення техніки верхової їзди, володіння холодною зброєю, правити човном (чайка, дуб...), швидко плавати тощо. Фізична підготовка стосувалась і молодиків церковного спрямування. Відомі випадки декілька разової зміни ряси на козацьку зброю, а іноді священики ставали на чолі козацьких загонів. В січовій школі органічно поєднувалися елементи фізичного гарту з військовим навчанням. Значна увага приділялась загальноосвітній стороні підготовки майбутніх лицарів, навчання тут було семирічним, безкоштовним. Час перебування молодиків у січовій школі залежав віл їх здібностей до військової та духовної науки. Наприклад, Іван Васюта, кандидату священики, перебував там 18 років. Січові, старшинські і козацькі школи, стоячи на глибокій націо¬нальній основі, були своєрідним військово-освітянським навчаль¬но-виховним закладом, де реалізувалась прогресивна ідея гармоній¬ного розпитку особистості. У військово-фізичній підготовці козаки домагались гармонійного розвитку фізичних здібностей, вдоскона¬лення життєве важливих навичок у плаванні, бігу, їзді верхи тощо, майстерного володіння видами зброї. Про високий рівень військо-во-фізичної підготовки на Січі свідчать факти, коли люди з Русі, Польщі, Поділля їздять туди, щоби навчитись лицарського діла, вдо¬сконалити військову вправу. В. Антонович [20| зазначив, що «Запо¬рожжя було школою, де діставали виховання люди, які потім ставали в Україні полковниками та старшиною». Важливу роль у реалізації народної фізичної культури відігравали «парубоцькі громади» — своєрідні об'єднання неодружених юнаків. Їх соціальна функція — організація молоді з метою духовного, морального і фізичного виховання. Крім парубоцьких, існували дівочі, під¬літкові, юнацькі, але вони копіювали діяльність парубоцьких. Головною умовою вступу до громади був вік (16— 18 років), але гро¬мада брала до уваги зріст та фізичну силу товариша, маючи надію придбати в його особі хорошого бійця. Міг бути прийнятим спочат¬ку молодший брат, якщо він сильніший від старшого. Отже, фізичні якості вважалися найважливішим критерієм у соціальній оцінці лю¬дини. Громада дуже цінувала сміливість і кмітливість товариша. За по-рушення норм життя (крадіжка, пияцтво) ганебно проганяли з чле¬нів громади. При обранні отамана парубоцької громади головними рисами прете¬ндента повинні бути: високий зріст, природна краса, значна фізична сила тощо. Своїм зовнішнім виглядом кандидат в отамани мав викликати до себе довіру. До уваги бралися також його розум та здібності. Парубоцька громада здійснювала практично всі заходи по фізич¬ному вдосконаленню молоді. Під час народних свят та зібрань мо¬лоді широко застосовувались різноманітні види рухливих ігор, різ¬новиди народної боротьби, ганців та інше. Особливо поширеними серед молоді були перегони і скачки. Так, наприклад, до Різдвяних свят всі збирались на вигоні, хто на бричці, на коні або пішки і громада влаштовувала змагання. Так, у Прикарпат¬ті, коли хлопець набув право пасти коней, на пасовиську цілий день готувались: плели шоломи із осоки, робили списи із ліщини тощо. Під вечір, коли зібралися додому, на конях шикувались в лінію і по чиїйсь команді гнали коней на великий пагорб, де закінчувалось па¬совисько. Переможець їхав першим в село, ним пишались. Взимку, окрім перегонів, розповсюдженою серед молоді була їзда на санчатах з запряженими собаками. Серед дітей популярним було ковзання на льоду. В довгі зимові вечори молодь грала в шахи, що були відомі ще з до княжих часів. У весінні та літні дні поширеними були рухливі ігри з м'ячем або «кулями». Суть цієї гри — підкидають дерев'яну кулю і на лету намагаються попасти в неї короткою товстою палицею. Значне місце у фізичній підготовці молоді займало полювання, що зберегло свої форми ще з княжих часів. Найкращий його опис подано в «Поемі про полювання», в котрій йдеться про побут україн¬ців у XVII столітті, різноманітні способи полювання на дикого каба¬на, ведмедя та інших. Розповідь торкається і системи народної фізи¬чної культури, її елементів, традицій, що збереглись від часів Київсь¬кої Русі. Цікаво подано способи полювання, на нього виходили інколи цілою громадою, використовували пастки, сітки, загорожі, засіки, мисливських хортів, рушниці, обухи, луки, списи. Полювання вва¬жалось корисним для молоді як акт військового навмання, призви¬чаєння до мужності, витривалості. Традиційною формою виховання молоді в побутових умовах укра¬їнського села були «вулиця», «вечорниці», «досвітки», «складщина» тощо. Музика, танці, пісні — все багатство народних засобів духовно¬го і тілесного виховання молоді виникало саме там, і перш за все на «вулиці». «Вулиця» була своєрідною формою традиційних розваг ук¬раїнської молоді. Вона починалася від великодніх свят і тривала все літо аж до 14 вересня. «Вулиця» збиралася в певному, заздалегідь при¬значеному місці посеред села, на зеленому лузі, над річкою чи на леваді, залежно від місцевих умов. До польових робіт молодь збира¬лась щовечора, а «жнива» — тільки в неділю і святкові дні. На «вулиці» дівчата виводили хороводи, співали, танцювали. Хлопці забавлялися рухливими іграми та боротьбою (одужанням). Парубоцька громада вла-штовувала також змагання «хто швидше пробіжить або пропливе», «хто далі кине», перетягування линви, ходьба на дибах. Найчастіше грали в «третій зайвий». Українська молодь, окрім дозвілля, виробила цікаві способи фізи¬чного виховання і під час виконання господарських обов'язків. Так, наприклад, пастушити починали з 7 років. На широких левадах і па¬совиськах заводили різноманітні рухливі ігри і змагання. Численну групу пастуших ігор складають такі загальновідомі в Україні, як «Ла-панки», «В квача», «Жмурки» (хованки), «Мишоловка», «В котика і мишку», але відомі і суто місцеві, так, наприклад, поблизу лісу пасту¬хи грали «Гнути гичку»: хлопчик влазить на високу тонку деревину, схопиться за вершок і звисає, поки торкнеться землі, відпускає дере¬во, воно випрямляється (ніби стрибок з парашутом). В молодих посад¬ках лісу, наприклад соснового чи смерекового, змагаються, хто швид¬ше подолає відстань, переходячи з дерева на дерево, розхитуючи їх вершки і перестрибуючи на інше. Українська народна фізична культура відігравала певну роль у прикладній професійній підготовці людей до умов тогочасної трудо¬вої діяльності (коваль, тесля тощо). Наприклад, таке поширене в ко¬зацьку добу в Україні явище, як чумакування, вимагало високого рівня психічної та фізичної підготовки чумаків. Вивчаючи народний побут часів козаччини, дослідник М. Сумцов засвідчив, що чумацький промисел давав не тільки добрий заробіток, а й вносив у народне життя моральну дисципліну, витривалість і «... немає нічого дивного, що із цієї трудової школи виходили міцні загартовані люди». Чумак на своєму возі, запряженому волами, перебував у дорозі інколи місяцями |49|. Характерною ознакою колориту української землі того часу були мандрівні борці — молоді хлопці, які ходили по селах і мірялись силою з сільськими парубками. «... Давно се діялось колись, ще як борці у нас ходили по селах...» (Т. Шевченко, поема «Титарівна»). Перемога в таких імпровізованих поєдинках над мандрівним борцем високо цінувалась не тільки в громаді, але й серед дорослих. Переможець увінчувався вінком і довгий час вважався героєм. В традиції мандрівних борців простежується відгомін давніх грачиній, носіями котрих були волхви, скоморохи. До народно побутових форм організації військово-фізичної підго¬товки (крім родини, школи, і громади) слід віднести народні воєнізовані формування. Вони могли бути тимчасовими, стихійного характеру (під час повстань) або тривалими і постійними (як, наприклад, гайдамаки, опришки). Існував ще один давнішній спосіб збереження військових традицій — так звана «школа джур» як неформальний спосіб передачі знань, військового досвіду та особливостей підготовки козаків. Школа джур була фактично наступницею наставництва (приватні вчителі), яке існувало у IX—ХІУ ст. В усіх формах організації (як народно-побутових, так і професі¬ональних) були наявні характерні елементи народної педагогіки укра¬їнців (відбір, підготовка, іспит-випробування, вдосконалення бойо¬вої майстерності у війську). В підготовці до військової справи в Україні XVI—XVIII століть застосовувалось широке коло засобів, котрі, як і у IX—ХІУ століттях, ґрунтувались на народних традиціях і значною мірою випливали з часів Київської Русі та ще давніших. У добу козаччини (XVI—XVIII от.) існувала система засобів війсь¬ково-фізичної підготовки молоді і дорослих, яка включала: ігри вій¬ськового спрямування, військові танці (гопак, козак, метелиця та ін.), фізичні вправи з предметами (переважно різновиди холодної та вогне¬пальної зброї), фізичні вправи з застосуванням засобів пересування (човен, кінь,...), змагальні фізичні вправи (бої навкулачки, різновиди боротьби — гойдок, спас тощо — та протиборства, фехтування та ін.). Суттєвим компонентом підготовки козаків було загартування із застосуванням чинників навкілля (сонне, повітря, вода). Серед найрозповсюдженіших змагальних форм у військово-прикладній підготовці були: народні змагання, козацькі змагання та по¬єдинки — «герці», полювання, військові походи. Таким чином, високий рівень народної фізичної культури, як ком¬понент всієї культури, сприяв вихованню здорового, міцного поко¬ління. А це, в свою чергу, сприяло зміцненню військової організації Запорізької Січі. Фізична культура в історичний період козаччини характеризується важним розвитком і поширенням серед народу, зберігаючи традиційні віковічні надбання. Вона із сфери побуту, ре-лігійних свят поступово переходить у професійно організовану сфе¬ру військово-фізичної підготовки та в освітні заклади. З перших років свого існування Запорізька Січ вела безперервну збройну боротьбу. Ці специфічні умови спричинили до створення в дуже короткий історичний строк однієї з найефективніших на той час системи військово-фізичної підготовки воїнів. Стан безперервних воєн вимагав постійного поновлення війська. Тому існували певні критерії відбору то застосовувались до козаків. За даними Д. Яворницького [57|, доступ на Січ був вільний за таких умов: бути вільною людиною, розмовляти українською мовою, сповідати православну віру і пройти певне навчання. Згодом був ще один пункт — присягти на вірність російському царю. До лав козацтва приймались найсміливіші, наймужніші і фізично підготовлені люди, адже їх чекали походи й битви, тривала повсяк¬денна боротьба з ворогами. За свідченням Боплана, до козаків приймався лише тон, хто про¬був там певний час і здійснив один морський похід. Отже, не всі ставали козаками. Молодь спочатку проходила сувору школу фізич¬ного випробування. В описах козацького побуту наголошено, що кожен десятник, крім десяти товаришів, мав під наглядом до 50 юнаків, яких готував до козацтва. Важливе місце відводилось вмінню плавати в різноманітних умо¬вах, веслувати, добре маскуватись. За різними свідченнями, претен¬дент мусив проплисти всі пороги Дніпра, пройти семирічну підгото¬вку, здійснити один морський похід. Інакше кажучи, справжнім ко¬заком ставав той, хто виявив себе у військовому поході, довів свою військову зрілість, здатність долати негаразди січового життя. Як відомо, щовесни влаштовувались змагання по веслуванню по¬перек бурхливого Дніпра. Перемагав той, хто фінішував напроти стар¬ту. Частими були пірнання, інколи за люлькою, цінувалось вміння підняти її зубами. Відмінну підготовленість демонстрували козаки під час морсь¬ких походів, проходили до 15 км моря за годину. Як засвідчив туре¬цький хроніст Мустафа Наїма, «... можна відверто сказати, що на всій землі не знайти людей сміливіших, які менше турбувались би своїм життям, менше за все боялися б смерті». Є свідчення, що запорожці в походах проти Туреччини використовували підводні човни. На Запоріжжі існував кульг гармонійного фізичного і духовного розвитку особистості. Слабку тілом або духом людину ніколи не обирали старшиною. Суворе, аскетичне житія запоріжців виклика¬ло справедливий подив очевидців, а право називатись запорізьким козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед укра¬їнців. Багато польських шляхтичів, а згодом і московитян прагну¬ли здобути військову освіту на Запоріжжі. Так, М.І. Кутузов отри¬мав атестат «знатного товариша Щербинівського куреня Запорізь¬кої Січі». Атестати знатних і почесних товаришів Запорізької Січі були видані багатьом військовим та політичним діячам того часу: київському генерал-губернатору Глібову, графу Паніну, князю Гіроворовському, графу Остерману. Навіть фаворит Катерини II Потьомкін охоче отримав атестат коша Запорізької Січі, вступивши в один із його куренів. В козацькому війську не було муштри, але обов'язковими були фізичні вправи, щоб утримувати свій фізичний стан, порядок в куре¬нях та «вмножувати військові виступи». Значно поважалась фізична досконалість козака. Часто за прояв фізичних якостей його називали почесним прізвищем, наприклад Іван Підкова, який міг підряд зігнути 5 підків. Аналіз історичних матеріалів дає підстави стверджувати, що в Запорізькій Січі функціонувала система фізичного виховання, ос¬нову якої складали віковічні звичаї українського народу. Вона носила виключно національний характер. Військово-фізична підготовка запоріжців виступала як системно завершена педагогічна структура, яку складали компоненти: а) початковий відбір, де переважає рівень розвитку фізичних і моральних якостей; б) традиційно народний здоровий спосіб життя з чітко окресле¬ними народними звичаями, використанням сил природи (водні про¬цедури, загартування водою, сон на повітрі, поміркованість харчу¬вання, пости тощо); в) національні за своїм змістом специфічні засоби та методи вій¬ськово-фізичної підготовки (герці, народні види боротьби, двобої навкулачки тощо). В системі фізичного вдосконалення козаків переважали ігрові та змагальні форми рухових дій, що часто поєднувались з піснями або музикою. Пріоритетне місце в спеціальній підготовці козаків надавалось: а) цілеспрямованому розвитку рухових якостей (піхотинець, на коні тощо); б) вдосконаленню навичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи; в) володінню різними видами зброї, засобами пересування (віз, лодка, галера тощо). Вінцем розвитку системи фізичного виховання козаків слід вважа¬ти відродження національного бойового мистецтва — «Гопака». Освітянським здобутком Запорізької Січі була реалізація прин¬ципу гармонійного виховання (формування) людини. Це особливо помітно в структурі січової школи, де поруч із загальноосвітніми пред¬метами багато уваги приділялось психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків. Яків попередні епохи, хтось у суспільстві намагався науково обґрунтовувати доцільність фізичного виховання, в часи козаччи¬ни це зробив відомий вчений педагог першої половини XVII століт¬тя в Україні Єпіфаній Славинецький. Йому належить значне місце серед передових діячів тогочасної освіти. Він виступав прихильни¬ком реального навчання, відстоював ідеї педагогічного гуманізму і світського навчання дітей. В його книзі «Гражданство звичаїв дет¬ских», що вміщала запитання і відповіді, поруч з порадами, як вес¬ти себе дитині в школі, вдома, у гостях, багато уваги приділено іг¬рам та фізичним вправам. В одному із запитань йшлося «Що при¬крашає грання?». У відповіді вказувалось: «... постійність, чесна веселість, рухливість», тобто грати правдиво, а не обманом чи з хи¬трощами, щоб у грі перемогти. В цій же книзі названі вправи (рухо¬ві дії), рекомендовані дітям. Це ігри з м'ячем, городки, біг, стрибки і підскоки на одній або двох ногах. Під час гри діти повинні бути стриманими, уважно ставитись до слабших. Славинецький розглядав фізичні вправи та ігри як засоби вихо¬вання і зміцнення здоров'я. Як педагог він ділив ігри і вправи на доцільні або недоцільні для виховання. До доцільних відніс ті, що розвивають силу, спритність, кмітливість та інші корисні якості і на¬вички. Недоцільними він вважав ігри в карти, кості, також такі, що формують брехню, користь, порожній гонор, лукавство та інші вади. До заборонених він чомусь відніс боротьбу, плавання, лазіння, вважаючи їх небезпечними для здоров'я та життя дітей. Його педаго¬гічний твір — оригінальний, в ньому зроблена спроба визначити міс¬це фізичного виховання в системі освіти дітей, підкреслювався зв'я¬зок з розумовим і моральним вихованням підростаючого покоління. Слід відмітити, що подібні спроби знаходимо у сучасника Славинецького — Яна Амоса Коменського, котрий у книзі «Велика дидактика» звернув увагу на формування народної системи фізичних вправ, а дитячі ігри теж ділив на корисні і шкідливі. Після історичної події — возз'єднання України з Росією (1654 р.) почались зворотні процеси у фізичній культурі українців, пішов на¬ступ на неї. Вже у 1709 році скасовуються всі вольностиі козаків. Ре¬акційна політика московського царизму спрямовується на ліквідацію культурних здобутків і традицій українського народу. Це особливо посилилось, коли у 1685 р. Київський митрополит Тедеон визнав над собою зверхність Московського патріарха. Спільна церква (Київська консисторія) заборонила вечорниці та інші зібрання молоді, так хара¬ктерні для українців усіх регіонів. Далі пішли заборони української мови, як важливішого елемента культури народу (офіційно — 1720 р. вперше, а у 1876 р. остаточно). Поступово зменшується кількість шкіл і починається епоха ліквідації парубоцьких громад та інших осередків, причетних до фізичної культури в Україні. Завершенням, так званою «Руїною», було виселення запорожців на Кубань (1775 p.). Але, незва¬жаючи на постійні утиски з боку польських магнатів, московського царизму та інших, український народ зберіг і збагатив свої традиції і обряди, що сприяли утвердженню народної за своєю сутністю фізич¬ної культури і в наступні часи. Такі організації, як парубоцькі громади, • зберігались на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині та інших аж до 30-років XX століття, нехтуючи більшовицькими заборонами. Тради¬ції — вічні. 3. ЗМАГАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ СЛОВ’ЯН, ЯК ОСНОВА ВИНИКНЕННЯ СИСТЕМИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ УКРАЇНЦІВ Весь життєустрій наших пращурів слов'ян був наскрізь пройня¬тий системою народної фізичної культури. Він передбачав максима¬льне наближення людини до природи. В рухливих іграх, танцях, зма¬ганнях людина вдосконалювала свої природні можливості. Кожна подія в житті відзначалась змагальною діяльністю. Цьому слугували ритуали, пов'язані з побутово-релігійним та аграрним календарями. Побутово-релігійний календар як цілісна система народної культури відображав знання і досвід, набуті народом протягом тисячоліть, регламентував правила життєдіяльності суспільства. Річний цикл, відображений у календарі, що був започаткований ще у Трипільській культурі, складався із таких елементів: 1. Сонячні фази: зимове сонцестояння (21 — 24 грудня); весняне рівнодення (21—24 березня), наближення весняних робіт; літнє сон¬цестояння (21 червня) — близькість врожаю, свято Купала. 2. Цикл обрядодійств до сил природи (про дощ, вплив вегетацій¬ної сили на врожай). 3. Пошанування предків (тризна). 4. Коляди, русалії, веснянки та свята на початку кожного місяця. Численні літні свята на честь богів (Ярила, Розигри, Каструба, Пе¬руна) ґрунтувались на використанні всього багатства народної культури, яка виступала майже найголовнішою прикметою язичницької культури. Жодне релігійне знято не обходилось без специфічних рухливих ігор, забав. Народні ігри складали системно творчу основу кален¬дарного року і вибудовувались у струнку систему психофізичного виховання. Вони проводились, як правило, у формі ігрищ. Численні язичницькі обрядодійства проводились не тільки одночасно в усіх бу¬динках поселення, але мали певну громадську (масову) форму здійснення. Частина цих ритуальних дійств-ігрищ відбувалась в міс¬цях поселення, а більшість з них — на околицях, охоплювала ряд по¬селень. Більш точно фіксованим місцем їх проведення були високі юри. кургани або спеціально обладнані городища. Прикладом може бути «Бабіна гора», розташована коло Дніпра, і яка й сьогодні являє собою простір, оточений валами, і є ніби амфітеатром. Там відбувались багатотисячні «Руські ігрища», або, як їх називали, «ігрища між посе¬леннями». Організація багатоденних ігрищ, в яких брали участь тисячі людей, вимагали керівництва з боку досвідчених людей — «волхвів» (прошарок людей, відповідальних за реалізацію циклу обрядових дійств), їх сила в народній уяві визнавалась і після хрещення Русі — України. Волхви вміли пророкувати майбутнє та вдосконалювати бойове мистецтво. Кожен з волхвів проходив багаторічну підготовку і, як наслідок, досконально володів мистецтвом боротьби. Прикладом може послугувати двобій волхва Межибора з Печенізьким князем: «... при¬йшов Межибор і сказав: рука блискавка, нога(грім; нога — молот. Неправді за правду смерть! І вдарив ногою Межибор Печенізького князя в лице, і вдарив печеніга кулаком під серце, і впав мертвим князь...». Героїчний епос доносить багато фактів мистецтва двобою наших пращурів. Прикладом може бути поєдинок древлянського волхва Доброгаста, який викликав на поєдинок тридцять дружинників кня¬зя Ігоря. Проти них він пішов беззбройний, худий, здавалося б, не¬мічний. і, мов блискавка спалахнула, порозкидав дружинників, кількох скалічив, а одного вбив. Зброєю йому служили ноги й руки. Не стали винятком і традиції української народної фізичної культури, де через тисячоліття від часів Трипілля з безліччю змін у суспільстві (поява і зникнення інших народів і їхньої культури — комерійці, скіфи, гупни...) виникнення нових культур (Зарубинецька, Черняхівська). Збереглись елементи культури і побутують серед нас з часів Трипілля, як наприклад «Тризна», танець Гопак, змагальні фізичні вправи, ритуальні ігри. Народні традиції, як спосіб передачі від покоління до покоління загальноприйнятих, обов'язкових, перевірених минулим досвідом форм, способів життєдіяльності людей, є передумовою ефективного виховання молоді, забезпечення її повноцінного існування та роз¬витку. Поняття «традиційне» вживається для визначення стабільності і сталості суспільних відносин, визначення солідарності особи із загальноприйнятими нормами поведінки вданій спільноті людей. Ат¬рибутами традицій виступають: стабільність, постійність, регулярна повторюваність та наслідування. Отже, традиція — це системна лінія зв'язку минулого із сучасним, яка здійснює накопичення, відбір, стерео типізацію досвіду та його передачу. Невід'ємною складовою народних традиції, звичаїв, обрядів та свят виступають елементи фізичної культури у вигляді рухливих ігор, змагальних фізичних вправ, забав і розваг. Більшість із них виникли на ранніх ступенях розвитку суспільства, тісно пов'язані із житіям народу, перевірились його тисячолітнім досвідом. Прикладом може слугувати «Гопак» як танок, започаткований у Трипіллі, який через тисячоліття став бойовим одноборством, зберігаючи при цьому ос¬новні риси танцю. Це можна сказати і про австралійський бумеранг чи індіанський томагавк. Популярна в наш час боротьба «ушу» роз¬вивається, починаючи з III тисячоліття до н.е. і лише зазнала деяких доповнень в період рабовласництва, врахувавши потреби суспільства. Важливе місце у збереженні традицій та розвитку фізичної культури серед нашого народу відводиться циклічності обрядово-аграрного календаря, основні елементи якого перейшли через тисячоліття. Ґрунтуючись на віковічній традиції, календар був невичерпним джерелом збереження і постійного збагачення народної фізичної культури. Адже жодне з побутово-аграрних святкувань не обходилось без рухливих ігор, забав, розваг, змагань, тобто системи віками установлених тра-диційних засобів фізичного і духовного вдосконалення людини. Первісні елементи народної фізичної культури виконували ряд функцій і перш за все рекреаційно-забавну, культово-релігійну або магічну (завороження врожаю), виховну. В структурі найдавніших форм народної фізичної культури нале¬жне місце відводиться військово-фізичній підготовці. Головною іде¬єю обрядодій слов'ян землеробів було звернення до природи, а серед розмаїття обрядодійств виділялись: зимові, весняні, літні, осінні. Зимові з колядою, новим роком були тривалим (двадцятиденним) комплексом, в ігрищах котрих відтворювались характерні для кожного місяця наступного року обрядові ігри та розваги. Наступним, значним циклом святкувань була зустріч весни і перший етап польових робіт. Наші пращури найбільше шанували весну, про то свідчить весняний цикл святкувань, а серед них «масля¬на» — свято проводів зими, в програмі якого численні елементи фі¬зичної культури (двобої навкулачки, ковзання на льодяних горах, змагання на лижах, а також специфічні ритуальні рухливі ігри тину «Каструбонька», «Морена»). Весняний цикл святкувань насичений рухливими іграми, забавами, розвагами молоді та дорослих. Елементи фізичної культури найповні¬ше представлені у дійствах «веснянка», «гаївки» та ін. Після прийняття християнства більшість весняних ігор поступово перейшли у форму дитячих рухливих ігор. Літній цикл святкувань теж був насиченим елементами фізичної культури. Він відкривався русалками, де значне місце відводилось фізичним вправам. Сам термін «русалки» означає «ігрище» (ігри скоморошеські), найпопулярнішою до цього дійства була драматизовано гра-розвага «водити тополю». Головним літнім святом було свято Купала, або Купайла, кульміна¬цією якого завжди був комплекс рухливих ігор, забав і змагань. Численні інші свята (на честь богів: Ладо, Ярила, Розигри, Каструба, Перуна) ґрунтувались на багатстві народної фізичної культури, яка ви¬ступала тут майже найістотнішою прикметою язичницької культури. Останній цикл святкувань був менш значним для фізичної культури. Багато язичницьких обрядодійств з часом перейшли в іншу форму свого побутування, переважно перетворились у народні дитячі рухли¬ві ігри. Різноманітні природні умови та історичні особливості окре¬мих частин України позначились на їх ролі у фізичному вихованні. Так, у степовій частині, де багато рівних площин, більш розповсюди¬лись ігри з широким полем ігрової діяльності — метання палиці або м'яча, біг навздогін. У гірських районах Галичини та Буковини частіше можна зустріти ігри на рівновагу, з перетягуванням, стрибка¬ми та метанням в ціль («Забивання сокири», «Тянути бука»). Але, незважаючи на регіональні відмінності, українські дитячі ігри мають багато спільного. Більшість з них складають ті, що від¬дзеркалюють процес хліборобської праці («Мак», «Ой, ми ниву орем», «Посію я льон»). Велику групу складають ігри, що відображають характерні рухи і поведінку звірів і птахів («Перепілонька», «Рак-неборак», «Зайчик») або природні явища («Метелиця», «Дощ»). У змісті та назвах ігор відображаються професійні особливості праці («Коваль», «Печу-печу хліб»). Багато рухливих ігор названо на підставі переважаючих в них по¬дій («Вивертень», «Шкандибки»). Багатющі поклади ігор присвячувались Купальським ігрищам, початку хліборобського сезону «Веснянки», обиранню врожаю, різдвяним святам. Таким чином, витоки народної фізичної культури губляться в ти¬сячоліттях, її особливості на території нашої держави змінювалися відповідно до історичних епох, але багато збереглось від витоків (Трипілля), незважаючи на наявність у різні періоди інших культур (скіфи, гунни, печеніги, половці, татари, турки, поляки).

4. Підготовка козацького “спецназу” як складова бойової підготовки українського козацтва. У пересічного громадянина нашої країни поняття про Пласт нерідко асоціюються з діяльністю бойскаутської організації. В цьому зв’язку мало кому відома, що витоки Пласту губляться в сивій давнині. Зокрема, є відомості про пластунів часів гетьмана реєстрових козаків Петра Сагайдачного. Відомо, що саме тоді один з чотирьох десятків куренів на Запорозькій Січі складався з „пластунів” – розвідників, а коли застосовувати сучасну термінологію – „спецназу”. Козаки такого куреня були призначені для виконання особливих завдань. Деяких осіб (наприклад, сиріт) готували для такої служби з дитинства. Вони виховувалися при козацьких монастирях. Юнаки здобували загальну освіту, а крім того щоденно тренувались фізично. В культурно-історичному аспекті Пласт за деякими ознаками мав схожі риси з східними „боксерськими” братствами, західними тамплієрами, італійськими карбонаріями та розенкрейцерами. Як довели деякі етнолінгвістичні дослідження, слово „пласт” може означати також „релаксація” та „медитація”. Знання пластунів „веда” являли собою систему символів прикладної філософії та практичні методи, що включали системи: психотехнічну „Характер”, самозахисту „Спас”, прийняття й перевірки рішень „Коло”, спосіб виживання в середовищі ворогів – „Табір”, принципи і методи визначення та досягнення мети „Шлях”, форми навігації „Рух”. Етнічно-правові норми пластунів, як згуртованої групи серед козацької маси, також мали свої особливі риси. Вони мали спільне з іншими етнокультурними чи етнопрофесійними товариствами до певної міри замкненого типу. Головні питання вирішували тільки з умов голосування „у колі”. Членом громади міг стати будь-хто за умови втримання іспиту – проходження ініціації та одностайного схвалення кандидатури відкритим голосуванням всіх членів спілки. Видача таємниць – „характеру” чи „веди” тягло за собою суворе покарання. Пластун завжди вважався „батколом”, тобто такою людиною яка не може перебувати в полоні, а потрапивши до нього завжди мусила з нього втекти не лише сама, а й спасти з полону всіх інших „батколів”. За набуття „леби” слід було відплатити рятівникові. Знання і вміння, особливо психотехніки „характер”, не дозволялось використовувати у власних корисливих цілях. Мова пластунів мала певну своєрідність порівняно з функціонуючими іншими слов’янськими мовами. Насамперед в ній не вживали середнього роду, деяких відмінків тощо. Існує думка, що їх спілкування відображало найдавніші форми слов’янської мови, які існували задовго до православних просвітителів і проповідників, творців азбуки Кирила та Мефодія і має походження з напівлегендарної Тмутаракані. Пластуни користувалися таємним письмом – різновидом глаголиці та так званого квадратного хозарського письма, яким користувалися навіть на початку ХХ ст. вважалося, що письмо пластунів необізнана людина ніколи не зможе прочитати, зрозуміти про що йдеться в тексті зробленому десь на лісовій або гірський стежці. У цьому способі передачі інформації деякі дослідники побачили схожість з відомим у Європі кельтським письмом „огам”, яке, власне, є певним штрих-кодом і застосовувалося у військових чи господарських цілях. Пласт передбачав передавання традиційних знань та норм правового звичаю від батька до сина з наступним посвяченням у члени братства. Замкненості субкультури пластунів значною мірою сприяли наявність особливого письма, мови та системи умовних знаків. Очевидно, тому в народі поширювалася думка про них, як чарівників та чаклунів. На Сході ж виник образ „страшного баткола” Мамая, якого краще було не зустрічати на своєму шляху і, не дай Боже, образити, поранити або полонити. Пластунський отаман Безкровний, який понад сто разів ходив у розвідку в розташування ворога, часто звільняв козаків з полону і сам чотири раз тікав з нього. Це яскравий приклад нездоланності бойового духу і наснаги пластунів. Їх підрозділи поповнювалися новими членами лише за одностайною згодою усього особового складу. В першу чергу це обумовлювалося складністю доручених їм козацьким керівництвом завдань: козацька розвідувально-дозорна система стаціонарного та мобільного типу; безпосереднє розвідувальне забезпечення бойових дій на тактичному та стратегічному рівнях; агентурна робота на терені ворожих територій, збір інформації військово-дипломатичного характеру. Тогочасні умови, за яких відбувалися бойові дії козаків, як правило проти чисельно більшого турецько-татарського війська або однієї із кращих на той час у Європі польської армії, вимагали від пластунів широкого застосування всіляких хитрощів. При цьому велике значення надавалося дезінформації ворога про стан і наміри козацького війська. Ними також широко використовувалися розвідка боєм, захоплення „язиків”, робота польових спостерігачів неподалік дислокації ворога. Таємно подолавши перешкоди і проникнувши до табору супротивника або влаштувавши засідку на шляху його пересування, козаки спритно схоплювали „язика” або „чужого” гінця. Братство пластунів постійно вдосконалювало власну тактику діяльності на суші та на морі, поліпшувало військово-фізичну підготовку членів колективу. Зрозуміло, що вояки цього першого європейського „спецназу” повинні були мати і відповідну міцну психіку. Бо обставини тогочасних реалій часто вимагали від нього і відкрито боронитися від „чорної хмари” татарської кінноти або ж панцерної лави „крилатих гусарів”, котрі галопом неслись на супротивника з страшними галасом і викриками. Козаки вміло застосовували різні форми маскування, могли встановлювати своє місцезнаходження по зорях, напрямку та силі вітру, широко використовували систему умовних сигналів, нерідко імітуючи крики звірів і птахів. Вони вміли відмикати замки без ключів, годинами перебувати під водою, дихаючи через очеретину. Розробленість м’язів і суглобів дозволяла запорожцям позбавлятися кайданів, вилазити з туго зав’язаних мішків. Одяг розвідника складався із м’якого взуття, традиційних шароварів, короткої полотняної або шкіряної сорочки або куртки. Для захисту від комах одяг просочувався жиром риби і „в’ялився” на сонці. Все вбрання козака було пошито з урахуванням якнайкращого ведення рукопашного бою. Широкі шаровари дещо приховували спрямованість рухів ніг. Пояс, декілька разів обмотаний навколо тіла, деякою мірою захищав від пошкоджень внутрішні органи. Висока бараняча шапка захищала не тільки від спеки, а й могла пом’якшити удар у голову. Українські вояки були досить добре обізнані й опанували практично всі типи зброї поляків, турків, татар, росіян, представників балканських народів. Розвідники ж надавали превагу тихим пострілам з луку, „захалявним” ножам і трофейним ятаганам, клепам, комбінованій зброї. Для залякування і відвернення уваги ворога застосовувалися саморобні пристрої або ракети, які могли послідовно вибухати. Щоб перешкодити переслідуванню, розкидалися так звані якірці або ж рогульки – гострі металеві шипи у вигляді лапи птаха. З цією ж метою влаштовувались і пожежі в степу. Безперечно, що розташування Січі на перехресті Сходу і Заходу, Півночі і Півдня, багатоетнічний склад козацтва акумулювали при їх підготовці кращі надбання як власної фізичної культури, так і елементів різних систем, зокрема двобою тюркських народів, представників народів Кавказу, давньоруської елітарної системи двобою „Собор”.

Корисні посилання

http://www.allbest.ru/ http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/fvs/2008_1/2/Romaniuk.pdf