Реалізація компетентнісного підходу

Основною діяльністю учнів на уроках української мови є мовленнєва. Розвиток мовлення молодшого школяра – це шлях формування його комунікативної компетентності , яка передбачає засвоєння рідної мови, оволодіння умінням користуватися нею як засобом пізнання навколишнього світу, засвоєння досвіту, набутого людством, як засобом пізнання самого себе і саморегуляції, як могутнім засобом спілкування і взаємодії людей.

Мета статті – визначити умови, що сприяють формуванню комунікативної компетентності учнів та підвищують ефективність засвоєння ними елементів синтаксису.

Мотив – це спонукальна причина дій та вчинків людини. Мотивація, за визначенням О.Савченко,- система мотивів або стимулів, яка спонукає учня до конкретних форм діяльності або поведінки. Значення мотивації для поведінки, діяльності і формування особистості молодшого школяра дуже велика. Завдання педагога - виховання правильної мотивації.

    Мотиваційний компонент є складовою навчального процесу. Цей компонент формує усвідомлення учнями їх власного стимулу до діяльності. Повноцінний стимул можливий за усвідомлення реальної значущості знань. Тому роз’яснення мети, поглиблення мотивації є передумовою позитивного ставлення учнів д навчального предмета. Учитель зобов’язаний викликати в учнів внутрішню потребу в засвоєнні знань. Це досягається за допомогою чіткого й достатнього формулювання учням пізнавального завдання (найчастіше у формі проблемної ситуації), адже одна й та сама за характером і результатами навчальна діяльність учнів може мати різні мотиви. Тому важливо, щоб учитель свідомо керував мотиваційною стороною навчальної діяльності учнів, їх інтересами і потребами, формував позитивне ставлення до навчання.
     Позитивне ставлення до навчання можливе, якщо: наукові знання викликають зацікавленість, а вчитель  створює ситуації, якими учні захоплюються; знання, вміння і навички значимі для учня практично в різних життєвих ситуаціях і тому викликають глибоку зацікавленість; навчальна діяльність стимулює бажання долати труднощі, пробувати власні сили при засвоєнні навчального матеріалу; у системі суспільних пріоритетів наукові знання користуються належним авторитетом, що зміцнює мотиваційну основу навчальної діяльності учнів; сформовано колективний характер навчальної діяльності ( створює сприятливу атмосферу і прагнення зайняти достойне місце серед ровесників); підтримується почуття власної гідності; навчальна діяльність є плідною (стимулює подальші старання); утвердилося справедливе оцінювання досягнень, доброзичливе ставлення, повага і розумна вимогливість до учнів.
    Науковці визначають такі категорії(фактори) мотивації учнів:

1. Навчання заради навчання, без задоволення від діяльності або без інтересу до предмета викладання. 2. Навчання без особистих інтересів та користі. 3. Навчання для соціальної ідентифікації. 4. Навчання заради успіху або страху невдач. 5. Навчання з примусу або під тиском. 6. Навчання, що ґрунтується на поняттях і моральних зобов’язаннях або загальноприйнятих нормах. 7. Навчання для досягнення мети у повсякденному житті. 8. Навчання, що ґрунтується на соціальній меті, вимогах та цінностях. 9. Зовнішні фактори: заохочення, похвала, покарання.

     Значущим і найефективнішим внутрішнім стимулом є прагнення учня до пізнання нового, що ґрунтується винятково на інтересі до предмета пізнання. Поняття «інтерес» є похідним від стану мотивації, тобто спрямованість мотиваційної сфери є основою, джерелом, а інтерес – наслідком та інтегральним проявом тих процесів, які відбуваються в ній і спрямовані на задоволення тих процесів, які відбуваються певної потреби.
   Педагогічна практика свідчить, що відсутність інтересу до навчання є однією з найактуальніших, найгостріших проблем. Мова йде про відсутність у молодших школярів внутрішнього інтересу до предмета пізнання,наявність якого автоматично забезпечує успішне навчання і знімає проблему негативного ставлення до освіти.
  Інтерес – збудження – це відчуття захопленості, зачарованості, допитливості. У школяра, що відчуває інтерес, виникає бажання досліджувати, втручатися, розширювати досвід шляхом отримання нової інформації і глибокого вивчення об’єкта, що  викликав цей інтерес.
    Інтерес – перша умова мотивації до навчання. Він реалізується у спрямованості уваги, думок, міркувань; потреба – у бажаннях, волі, заохоченнях. Потреба викликає бажання володіння предметом, інтерес – ознайомленням з ним. Інтерес – мотив, який діє в силу своєї усвідомленої значущості і емоціональної привабливості.
   Для формування повноцінної мотивації учіння молодших школярів особливо важливо забезпечити такі умови:

1)збагачувати зміст уроків української мови особистісно-орієнтованим цікавим матеріалом; 2)під час проведення уроків української мови утверджувати справді гуманне ставлення до учнів; 3)задовольняти потреби в спілкуванні з учителем та однокласниками під час навчального процесу; 4)збагачувати мислення інтелектуальними почуттями; 5)формувати допитливість і пізнавальний інтерес; 6)формувати адекватну самооцінку своїх можливостей; 7)виховувати відповідальне ставлення до навчання, зміцнювати почуття обов’язку за результат її проведення.

      Важливе місце належить характеру навчальної діяльності. Вона має бути оптимальною за рівнем складності. Якщо перед учнями стоїть надто просте завдання, воно не викликає у них інтересу і внутрішньої  мотивації. Надто складні навчальні завдання негативно впливають на формування та зростання внутрішньої мотивації, оскільки не дають дитині змоги реалізуватися, виявити ефективність і майстерність у виконуваному, внаслідок чого руйнується почуття компетентності, знижується самооцінка й самоповага.
    Отже, наявність позитивної мотивації учнів на уроках української мови позитивно впливає на формування комунікативної компетентності  учнів та сприяє успішному засвоєнні елементів синтаксису.
    Заслуговує на увагу необхідність створення мовленнєвих ситуацій з мотивацією до вільного власного висловлювання учнів. Так, необхідно акцентувати увагу на тому, що упродовж навчання у 1- 4 класах учні вправляються у побудові речень:

1) на задану тему (про озеро в сонячну погоду; про прогулянку в осінній ліс; про прихід весни); 2) за сюжетним малюнком (складання підпису до малюнка з наведених слів, добирання підписів до двох малюнків з перелічених слів, придумування підписів без допоміжного лексичного матеріалу); 3) за 2-3 опорними словами (можна пропонувати недавно почуті учнями слова, які ще не увійшли до їх активного словника, або форми слів, під час вживання яких учні припустилися помилок); 4) за опорними словосполученнями (високе небо, наполеглива праця, сумлінне навчання) або порівняльними зворотами(щедрий, як осінь; летів, як стріла; струнка, мов тополя); 5) речення-запитання (Хто виготовив шпаківню?) і речення-відповідей (Шпаківню виготовив Сергійко.); 6) на основі власних спостережень за змінами в природі (якою стала земля; що сталося з деревами; які зміни сталися в полі); 7) на основі переглянутого фільму чи вистави (що сподобалося; яка подія дуже вразила; які вчинки не сподобалися); 8) складання різних варіантів речень про одне і те саме (вітер нагинає берізку. Берізка нагинається від вітру. Берізка, яку нагинає вітер, хилиться до землі. Берізка, зігнута вітром, ледь не зламалася); 9) утворення одного складного речення із кількох простих (Берізка, що одиноко росте на лісовій галявині, нагинається від вітру);

      Саме в такий спосіб молодші школярі вільно й свідомо засвоюють елементи синтаксису, набувають практичних умінь і навичок.
       На уроках української мови, за рекомендацією оновленої навчальної програми, доцільно готувати молодших школярів до виконання  соціальних ролей:  читача бібліотеки, глядача театру, покупця, пішохода, пасажира, перехожого, відвідувача різноманітних культурних заходів та ін.. З цією метою слід використовувати тексти, у яких мовиться про поведінку людей у громадських місцях, з обов’язковим аналізом дій персонажів текстів. Для вправляння учнів у правильному й доречному вживанні формул мовленнєвого етикету та формування у молодших школярів етики їм пропонується складати речення, діалоги за ситуативними малюнками, словесно описаними ситуаціями на теми : «У театрі», «На виставці», «У гостях», «У магазині», «У бібліотеці», «На вулиці», «У транспорті», «В їдальні» і подібні.
       Урізноманітнення видів вправ, як свідчить шкільна практика, позитивно впливає на засвоєння елементів синтаксису молодшими школярами. У методиці викладання мови в початкових класах вправи з реченнями поділяють на аналітичні (переважно аналіз готових речень) і синтетичні (передбачають самостійне складання речень).
    Аналіз і синтез – два діаметрально протилежні, але однаковою мірою важливі способи пізнання. Якщо в ході аналізу ми відштовхуємося від загального, розчленовуємо його на частини й ґрунті вивчення їх встановлюємо характерні риси і властивості предметів, то синтез, навпаки, допомагає на основі окремих фактів доходити загальних висновків, сприймати предмет вивчення як цілість, в органічній єдності всіх притаманних йому ознак. Аналіз і синтез, таким чином, становлять діалектичну єдність у складному процесі пізнавальної діяльності. Саме це, на думку О.Мельничайко, слід враховувати в організації навчальної роботи. Як  вправи аналітичного типу ми пропонуємо учням конкретний мовний матеріал, а потім, абстрагуючись від його реального змісту, виводимо граматичні властивості й характеристики цього матеріалу. Виконуючи вправи синтетичного типу, учні на основі абстрагованих граматичних ознак добирають або утворюють  мовні одиниці, яким властиві ці ознаки.
      Як правило, спочатку учні аналізують готове речення, вказуючи, із скількох слів воно складається, визначають основу речення, а потім самостійно конструюють речення такої самої будови. Найчастіше синтетичні вправи виконуються на основі аналітичних. Разом з тим, синтетичні вправи можуть виконуватись і без попередніх аналітичних, але обов’язково супроводжуються внутрішньою аналітичною діяльністю мислення, у процесі якої здійснюється контроль за правильністю побудови речення, поєднання слів у ньому.
     Залежно від ступеня самостійності і пізнавальної активності учнів, як наголошують М.Вашуленко та М.Львов, вправи з реченням діляться на три групи:

1) за зразком (використовуються на різних етапах навчання; суть їх полягає в тому. Що учні спостерігають, аналізують речення, відтворюють їх інтонаційну будову і складають свої власні речення на основі наслідування зразків); 2)конструктивні (вправи на побудову і перебудову речень ; при виконанні цих вправ учні спираються на теоретичні знання; мета таких завдань – закріпити набуті знання на практиці); 3) творчі (можуть бути у формі творчого змагання: перемагає той, хто складе речення швидше і краще, виразніше за змістом, більш поширене чи ускладнене другорядними членами).

   Спостереження готових зразків речень  має велике значення для засвоєння граматичної будови рідної мови, активна робота над їх створенням сприяє усвідомленому засвоєнню ознак речення як синтаксичної одиниці зв’язного мовлення, позитивно впливає на розвиток мовленнєвих умінь молодших школярів. На будь-якому етапі початкового навчання під час читання окремих речень і текстів вчитель повинен привертати увагу учнів до всього , що сприяє засвоєнню граматичної будови рідної мови, збагаченню й активізації словникового запасу, формуванню мовного чуття.
  На думку сучасних методистів (Л.Варзацька, К.Пономарьова, О.Хорошковська та ін..), варто добирати такі вправи, які спонукали б учнів складати окремі речення, а й зв’язані за змістом. Завершуючи речення, поширюючи  його другорядними членами, молодші школярі повинні думати, як вплине така робота на зміст висловлювання в цілому. Наприклад: поширте речення, добираючи слова з дужок.

Насунула чорна (хмарка, хмаринка, хмара). Знявся рвучкий (вітер, вітерець, вітрисько). Задріботіли (краплі, краплинки) дощу.

     Різноманітні вправи над реченням, підкреслює О.Мельничайко, виступають складовою частиною до системи роботи з розвитку зв’язного мовлення молодших школярів. Важливість систематичної роботи над реченням пояснюється і тим, що на фоні речення (на синтаксичній основі) учні засвоюють лексичне значення слова, словотвір, фонетику, орфоепію і орфографію, морфологічні форми слів та їх синтаксичну роль, пунктуацію.
   Слуховий і руховий аналізатор особливо активно працюють тоді, коли учні самостійно складають або перебудовують речення, компонують невеличкі  зв’язні висловлювання, вводячи в них різні за метою й за інтонацією речення, а до них звертання. Можна запропонувати такі, наприклад, вправи:

1.Склади розповідне, питальне й спонукальне речення. Для цього використай слова, відповідно змінивши їх до змісту: хлопчик, другий клас, навчатися, який, добре. 2.Подані речення перебудуй так, щоб вони стали спонукальними. Сергійко відвідає музей. Подруга прийде до мене в гості. Оленка виконує завдання. Бабуся розповідає казку. 3.Склади зв’язну розповідь про прогулянку до лісу. Використовуй у ній неокличні та окличні речення.

    На закріплення знань про те, що речення виражає закінчену думку, корисно практикувати вправи на знаходження межі речень та на їх завершення.
   Під час опрацювання елементів синтаксису однієї із центральних є робота на встановленням зв’язків між членами речення, спостереженням засобів сполучення синтаксичних одиниць. Уміння встановлювати зв’язки між членами речення в кінцевому результаті має привести до усвідомлення і розрізнення  словосполучення і граматичної основи речення, до оволодіння нормами сполучуваності слів української мови, а отже, й до досягнення високого рівня культури усного й писемного мовлення.
  До вправ із реченням належить і синтаксичний розбір, який у початкових класах буває, звичайно, неповним, частковим, відповідно до тих знань з синтаксису, які учні засвоюють на різних етапах навчання.
   Таким чином, ефективність формування комунікативної компетентності молодших школярів та засвоєння ними елементів синтаксису залежить від наявності позитивної мотивації в учнів на уроках української мови; створення мовленнєвих ситуацій з мотивацією до вільного висловлювання учнів, урізноманітнення видів вправ на засвоєння ними елементів синтаксису.