Відмінності між версіями «Міфопоетика казки І.Франка «Фарбований лис»»

Версія за 21:45, 16 лютого 2017

У своїх поемах Іван Франко часто користувався джерелами народної творчості. У сатирично-гумористичній поемі-казці «Лис Микита» (1890) він талановито і оригінально розробив світову фольклорну тему про хитрого Лиса. Мандрівним сюжетом про Лиса І. Франко цікавився здавна, ще задовго до написання поеми-казки. В листі до М. Драгоманова від 1 березня 1889 року він писав про потребу перекласти українською мовою «Рейнеке-Лиса», підливши його «антишляхетським та антипопівським соусом» [2]. Сюжет про хитрого Лиса, його мандри і вчинки був дуже поширеним і популярним у різні часи і серед різних народів. І. Франко знав безліч модифікацій цього сюжету, але в своєму творі використав основні з них – поему Гете «Рейнеке-Лис» (1893), елементи поеми про Лиса нідерландського письменника ХІІІ століття Віллема та української народної казки. В післямові до видання поеми 1896 р. І. Франко свідчить про це: «Пишучи її, я взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллема, значить ту саму, що є в німецькій книзі про Рейнеке і в Гетевім перекладі, та я виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старовинних французьких «галузів», і з багатого скарбу наших людових оповідань. Бажаючи написати книжку для молодіжі, я мусив із старого твору, значить із того, що є у Гете, повикидати багато такого, що зовсім не годиться для молодіжі. Натомість я повводив із старших оповідань та з наших людових байок дещо нового… І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробивши її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок накладав наші українські кольори. Дослівно я не перекладав нізвідки ані одного рядка» [2]. Під пером І. Франка ці сюжетні елементи поєднались настільки вдало, що слід говорити про «Лиса Микиту» як про цілком оригінальний твір. При цьому треба мати на увазі, що «Лис Микита» не лише твір про тваринний світ і призначений не тільки для дітей, а глибока сатирико-гумористична поема про життя і суспільні відносини в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття. На основі тваринного епосу, фабули про пригоди хитрого Лиса І. Франко створив цілу галерею алегоричних образів, яким відповідали реальні прототипи – представники найрізноманітніших прошарків галицького суспільства кінця століття. Сюжет поеми в’яжеться навколо образу найспритнішого та найхитрішого представника експлуататорського світу – Лиса. Неймовірні крутійства та зради, підступна брехня, шахрайства і вбивства, що їх постійно здійснює хитрий Лис, не лише не викликають покарання з боку верховного правителя, а, навпаки йдуть злочинцеві на користь. Треба також зазначити, що всі інші звірі змальовані за характерними для них ознаками, на них лежить печать антропоморфізму, не якогось штучного, придуманого Франком, а того, що йде з глибини народної уяви, з фольклору. В народних казках кожен звір наділяється рисами поведінки, що відповідали людському характеру, певному типові людини. І. Франко повністю використав ці особливості фольклору. Вдаючись до більш глибокого міфопоетичноо аналізу поеми, звернемося спочатку до витоків казкок про тварин, адже за основу поеми взято саме сюжети з казок про тварин (зустріч Вовка з Кобилою, сповідь Півня Лисом Микитою, ловля риби Вовчицею хвостом в ополонці). Наталя Тихолоз, наприклад, наводить цілу низку українських народних казок, епізоди яких упізнаються в „Лисі Микиті” („Біднеий Вовк”, „Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат”, „Нещасний Вовк”, „Кінь і Вовк” та ін). Генетичний ембріон казок про тварин, безперечно, міфічний. Те, що казки походять від міфу, стверджували і фольклористи ХІХ – початку ХХ століть: І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін. Ця думка побутує й далі в українському літературознавстві. Наприклад, у збірці Франка “Коли ще звірі говорили” вже у назві є відгомін етології міфічного часовиміру, еволюційна доля якої проявляється в хроносі. Етологізуючи час дії, автор переносить уяву читача в мітологізований часовий вимір, який не піддається осмисленню, і тим самим часова віднесеність – “коли ще звірі говорили” – пов’язується з концепцією неможливого. У цьому ракурсі казковий хронос осмислюється як вічнісна міфологічна нескінченність. Отже, уже назвою “Коли ще звірі говорили” автор повертає читача в міфічний час. З історичного погляду казки про тварин – найдавніший вид казкового епосу, який пройшов через різні історичні епохи і сформувався в окремий самостійний жанровий різновид. Значну роль у виникненні цього фольклорного феномену відіграв анімістичний світогляд, тотемістичне світосприйняття первісної людини. Генетично казки про тварин виросли з візуального джерела нерозривності людини з твариною. І якщо в основі чарівних і соціально-побутових казок лежить антропоцентризм, то світобачення казок про тварин ґрунтується на зооцентризмі. Казки про тварин розвинулися з міфів про тварин - шляхом «циклізації оповідного матеріалу навколо зооморфного трикстера, втрачає сакральне значення» (Костюхин). Як і в історії чарівної казки, трансформація міфів в казки про тварин полягала у втраті ритуально-магічного значення таких оповідань, зате набувала естетичних, ігрових, пізнавальних функцій. При цьому первинна значимість міфу поступалася місцем більш простим і реальним знанням поведінки звірів, за якими з часом все більше стали проступати типи людських характерів (хитра лисиця, простодушний ведмідь, балакуча сорока і т. д.). Комічні мотиви (жарти, глузування, передражнювання) - свідоцтво пізнього характеру міфу чи казки. «Класична» міфологія цілком серйозна, комічне виникає лише на останніх етапах переходу міфу в фольклор. Отже, в поемі перед нами діє ціла низка персоніфікованих тварин із певними, притаманними їм віками рисами характеру. Але ценральним персонажем є Лис Микита. Цей образ заслуговує на детальне вивчення його з боку міфу. У міфопоетичних традиціях образ Лиса виступає як поширений зооморфний класифікатор. Символічні значення, що асоціюються з лисицею в різних традиціях, утворюють єдиний і дуже стійкий комплекс міфологізованих значень (хитрість, спритність, спритному кмітливість, улесливість, обман, лицемірство, обережність, терплячість, егоїзм, самозакоханість, жадібність, хтивість, мстивість, самотність). З образом лисиці зазвичай співвідноситься уявлення про щось сумнівне, фальшиве; лисиця нерідко виявляється невдахою, потрапляє в халепу і т.п. Це коло символічних і лише частково міфологізованих значень, які актуальні для фольклорних творів, зокрема для казок про тварин. До речі, образ Лиса відносять до «низької» міфології, адже він не є сакральною твариною. Для міфопоетичного прочитання образу Лиса Микити нам важливий той факи, що у багатьох міфологіях лис виступає трикстером (брехун, жартівник). Українські казки про тварин в своїй основі мають трікстерські міфологічні сюжети. "У всіх трюках класичного трікстера складається одна ситуація: успіх його цілковито залежить від дій антагоніста. Читаючи поему, ми спостерігаємо, як вдаючись до хитрощів, обману, Лис Микита постійно обдурює своїх «супротивників»: то він обдурює і заманює у пастки царських посланців Бурмила та Мурлику, коли ті приходять по нього на суд; то ми дізнаємося, як Лис обдурив Вовкову жінку та не раз і самого Неситого пошив у дурні; то він вміло викручується від присуду, розповідаючи про наче б то змову його батька-вовка та інших звірів проти Лева та невідомі скарби. До речі, І. Франко й до опису скарбів обирає фольклорний ключ. У „Лисі Микиті” коштовності – „славний скарб царя Гороха”. Це означає, що насправді ніяких скарбів і не існувало, і Микита виставляє Лева дурнем. Бо часи царя Гороха – це мовби український „золотий вік”, ідеальний стан далекого минулого, бо ж досі збереглося прислв’я: „Це було за царя Гороха, як було людей троха, де носом пробив, там ся води напив”. Лис-трикстер зазвичай недооцінює в очах антагоніста себе як потенційного супротивника: вдає друга, родича, хворого, мертвого, в результаті чого антагоніст втрачає обачність, а трікстер отримує бажане або доступ до нього (як Лис Микита вдає набожного та повідовляє Півневі, що не їстиме більше курей і що вони можуть вільно гуляти, а потім звичайно ж упіймав Півневу дочку), або герой вихваляє малоцінний обєкт перед антагоністом (вдавана приманка, зваба більшою здобиччю – як Лис Микита заманив Ведмедя у дуб, обіцяючи йому меду, Мурлику у зашморг, повівши його на мишей; або вдавана смерть Микити - Скочив Лис з одного маху //ач, і впав посеред шляху // Мов здохлий, простяг лапки. Далі, як і в народній казці Микита викидав усю рибу з воза). Часто Микита імітує також дружелюбність, все в тих же випадках. Отже, ці трікстерські трюки, мотиви обману мають витоки із міфічних сюжетів. Аналізуючи поему, була помічена й така тема, притаманна народним казкам про тварин, як тема сповідування (Лис Микита намагається сповідувати Півня). Сюжети такого типу виникають на етапі руйнування тотемістичних уявлень. Лис втілює образ священика, парафраз давнього жриця, але є ідеологемою сповідування християнства. Яким би підступним не був Лис Микита, але йому притаманні й деякі позитивні риси: дружба і вірна любов. У нього є вірні друзі Бабак та Мавпа, і кохана дружина та маленькі діточки, успіхами, яких він дуже гордиться. У казці-поемі ми виявили ще деякі риси міфопоетики, такі як зміна локуса перебування, коли Лис Микита вирушає на суд, згадки про паломництво до Єрусалима, мандрівки в далеких краях з Вовком. Таким чином, дослідження міфопоетики поеми «Лис Микита», показало, що українські народні казки про тварин мають міфологічні корені, а сам образ Лиса у поемі, окрім притаманних йому традиційних рис, має трікстерське начало міфологічного трікстера.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закревська Я. В. Казки Івана Франка. Мовно-художній аналіз / Я. Закревська. К.: Наукова думка, 1966.

2. Іван Франко. Лис Микита // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: - http://kazky.org.ua/zbirky/franko-lys-mykyta/pisnja-7
3. Карпенко С.Д. Генезис жанру казки про тварин. Сучасне бачення // Українознавство. / Вісник Kиївського національного університету імені Тараса Шевченка. / - Вип. 8. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2004. – С.10-13.

4. Каспарук А. А. Українська поема. Ідеї. Теми. Проблеми жанру/ А. А. Каспарук. – К.: вид.Наукова думка, 1973. 

5. Мифология. Статьи для мифологических энциклопедий. Том 1. А-О. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://books.google.com.ua/