Користувач:Салтановська Світлана Володимирівна

== Про мене ==

Салтановська Світлана Володимирівна (обговорення) 09:12, 26 жовтня 2017 (EEST) Працюю в Криворізький загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 26 вчителем історії.

Мої блоги

svetasaltanovskaa.blogspot.com

saltanovskaa.blogspot.com

http://svetasaltan.wix.com/istoriya-kzsh26.

Мій внесок

[Актуальні проблеми iсторичних наук]

ХІД І НАСЛІДКИ ПАЦИФІКАЦІЇ 1930-ГО РОКУ НА ТЕРИТОРІЇ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ

Сучасні суспільні процеси потребують ретроспективного погляду в минуле, вивчення історичних процесів та явищ, розуміння їх перебігу, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, визначення закономірностей задля забезпечення подальшого розвитку особистості та суспільства загалом, формування ефективної державної політичної системи. Надзвичайно актуальним для національного самоствердження та налагодження партнерських стосунків з Польщею є всебічне вивчення українсько-польських стосунків, що характеризувалися як конфліктністю, так і спробами взаєморозуміння, однією з найтрагічніших сторінок в історії українсько-польських міжетнічних стосунків на території Східної Галичини є проведення польським урядом каральної акції так заваного «умиротворення» населення (Пацифікації),що викликала посилення міжетнічної конфронтації в регіоні і посилила антагонізм у відносинах між народами. Рішення про проведення широкомасштабної репресивної акції, тобто розміщення загонів поліції та кавалерії в селах з найбільшим ризиком саботажу, ухвалив особисто Юзеф Пілсудський, який розпорядився уникати проливу крові, оскільки вважав за неможливе трактувати саботажні акції українців як повстання, а, натомість, застосовувати поліцейські репресії при виявленні підтримки саботажникам та постій війська за необхідності. Керівництво акцією було покладено на коменданта поліції Львівського воєводства Чеслава Ґрабовського [6, s.147]. Для розуміння мети пацифікації варто звернути увагу на політичну програму Ю. Пілсудського, який прийшов до влади у травні 1926 р., здійснивши державний переворот. Його ставлення до національних меншостей у цей час визначалося не федеративними планами, а інтересами національної безпеки. Політичний табір Ю.Пілсудського визнавав право України на незалежну державу, але без Східної Галичини та інших західних земель, у різних польських державних діячів була своя уява по східний кордон. Позиція Ю. Пілсудського у питанні кордону з Україною була самою поміркованою серед інших польських політиків і самою скромною в зазіханні на українські етнічно-історичні землі. Згідно теорії конфедерації Ю. Пілсудського, початковим етапом втілення її в життя передбачалося створення незалежних держав, в першу чергу України та Великого Литовського Князівства, Наступний крок - об’єднання молодих, незалежних, союзних держав з Польщею на засадах конфедерації за ягеллонськими традиціями [1, с.22]. В архіві Інституту Пілсудського в Нью-Йорку зберігається нотатка датована 16 жовтня 1918 року Ю.Пілсудського у справі Східної Галичини. В ній йдеться про необхідність військової окупації цієї території, українсько-польського порозуміння у справі Львова, при необхідності для врегулювання проблеми звернутися за допомогою до держав Антанти. У листі до І. Падеревського про східні кордони Польщі і Галичину йдеться про те, як далі проводити східну політику, Ю. Пілсудський радив шукати інші аргументи на користь Польщі, крім вже використаних, таких як: «більшовизм Русинів», «історичне право», та інші, можливо угоду з Б.Курдиновським, чи прийняття Сеймом рішення про автономію Східної Галичини, чи розглядати питання східного кордону Польщі у цілому без виділення питання Східної Галичини. Він також пише про важливість послаблення впливів Росії, боротьби проти ідеї великої Росії з кордонами до Бугу, підтримки прагнення народів, які мешкають між Росією і Польщею до союзу з Польщею на засадах федерації, проведення роботи по зменшенню симпатій до лівих [2, с.332-336]. Пацифікація тривала впродовж 16 вересня – 30 листопада 1930 року і охопила 16 повітів Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств. За даними української сторони пацифікації було піддано біля 750 сіл, а за польськими даними 450 сіл. Здійснювалася Пацифікація загалом біля 2 тис. осіб - ескадронами 14-ого полку Язловецьких уланів, підрозділами 6-го, 9-го, 22-го полків піхоти, 17-ма ротами поліцейських, безпосереднім виконавцем виступав міністр внутрішніх справ генерал Ф. Славой-Складовський. Не маючи можливості виявити винуватців терористичних акцій , польська влада застосовувала принцип колективної відповідальності. В багатьох селах кількість ревізій не перевищувала десятка, але в окремих повітах, що пацифікувалися особливо суворо - їх кількість вражає: у с. Наконечно Яворівського повіту - 59; у с. Бушковичі Перемишльського повіту - 86; у селі Грегорів та Черче Рогатинського повіту - 53 і 52 відповідно; у селі Вибудів, Криве та Золота Слобода Бережанського повіту - 130, 150 і 160 відповідно. У деякі села загони війська або поліції поверталися по два-три рази Загалом за липень - листопад 1930 року у зв’язку з саботажами було заарештовано 1739 осіб (722 - у Львівському, 610 - у Тернопільському, 407 - у Станіславівському воєводствах), з яких 596 звільнено одразу після допиту Станом на 17 березня 1931 року з 909 осіб, відданих під суд, переважна більшість - 698 - були звільнені судом; на той момент в ув’язненні залишалося 212 осіб, тобто трохи більше 10 % від затриманих; відбулося усього 20 процесів, на яких 3 особи виправдано, а 28 осуджено на сумарний термін 44 роки 10 місяців 5 днів ув’язненнях [4, с.147-148]. Здійснюючи пацифікацію військо і поліція вдиралися до селищ, де нищили українські культурно-освітні заклади, масово застосовували тілесні покарання різками чи батогом, внаслідок чого загинуло, за українськими джерелами семеро, за польськими - двоє осіб. До кінця 1930року було ув’язнено 970 осіб, з яких 432 постали перед судом (після судового розгляду було звільнено 330 осіб) [2,с.169]. У населення було вилучено 1572 гвинтівки та іншої зброї, заарештовано понад 1700 чоловік, з них 1143 – віддано до суду [4, с.35-64]. Загалом в ході Пацифікації застосовувалися наступні дії:1)вимагання контрибуції з сільської громади у вигляді сільськогосподарської продукції, худоби, птиці тощо; 2)екзекуції шляхом побиття, в т.ч. жінок, дітей, стариків часом і до смерті; 3)зґвалтування;4)арешти; 5)нищення особистого майна: опустошення будинків, побиття вікон, зривання покрівель, ламання меблів, розривання одягу, випорювання перин, подушок, ламання сільськогосподарського знаряддя, викидання харчів;6)забруднення криниць; 7) руйнування українських товариств і установ: нищення товарів у крамницях, бібліотек, декорацій, музичних інструментів, театральних костюмів; 8)приниження національних почуттів шляхом примусового цілування «польської» землі, лаяння України, співання пісень, що висміювали український народ; 9) закриття українських культурно-освітніх установ. Пацифікація трактувалася як перемога польського елементу над українським, як демонстрація сили польської держави й акт утвердження її авторитету.Криваві розправи вкрай загострили національно-визвольну боротьбу, підвели її до межі громадянської війни .Крім відповіді на саботажну акцію селян, метою пацифікації було залякування українського населення перед парламентськими виборами. В результаті українські партії зазнали відчутної поразки на виборах у листопаді 1930 року, провівши до сейму та сенату 34 депутати, в порівняні з 59 у 1928 році. Наслідком польського терору було прискорення реорганізації політичних угрупувань правого крила українського національно-визвольного руху. У 1930 році засновано українську католицьку народну партію, на початку 1931 року – Український католицький союз, які намагалися організувати співпрацю з санаційним урядом у боротьбі проти революційного радикалізму. Від опозиції до доброзичливого відношення до уряду змінюється політика і провідної партії краю – УНДО [4, с.35-64]. ОУН займає окреме місце в українському національному русі 30-х років ХХ століття. У своїй діяльності партія не мала собі рівних і незважаючи на те, що найвпливовішою українською політичною силою у міжвоєнній Польщі залишалася легальна УНДО, ОУН залучила протягом 1929-1939 рр. молодь, забезпечивши успіх на майбутнє . Внаслідок Пацифікації представництво скоротилося представництво українців у польському сеймі, але водночас вона радикалізувала українське населення, фактично виправдала в очах світової громадськості дії УВО та ОУН проти польських урядовців, установ, осадників. Дала могутній інформаційний привід для активізації українського питання у світі. Отже, ми намагаємося узагальнити, що польські репресії на території Східної Галичини здійснювалися шляхом фізичних та моральних знущань над українським сільським населенням, арештів активістів політичних партій, закриттям українських установ, залякуванням населення і були відповіддю на акції національно-визвольного руху. На нашу думку, проблема Пацифікації, причини її здійснення та особливості проведення, полягають у виборі методів як активістів національно-визвольного руху так і польського уряду, які були спрямовані на залякування населення, руйнування майна і, відповідно не сприяли мирному вирішенню існуючих суспільних конфліктів. Список використаних джерел та літератури 1. Бикова Т. Б., Гриневич Л. В. Україна: Хроніка століття. Рік 1930: Довідкове видання / Ред. кол.: В. А. Смолій (гол. кол.), В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський, В. О. Горбик, В. М. Даниленко, М. Ф. Дмитрієнко, О. О. Ковальчук (відп. секр.), Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький (заст. гол. кол., кер. авт. кол.), О. Є. Лисенко, Ю. А. Пінчук, О. П. Реєнт, П. Т. Тронько. - НАН України. Інститут історії України. - К., 2011. - 236 с. 2. Васюта І. К. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1918-1939)/ І.К.Васюта // Український історичний журнал. - 2001. - № 6. - С. 35-64. 3. Гон М. Західна Україна 1918-1939 років: простір міжетнічної дистанції / Максим Гон // Сучасність. - 2005. - № 12. - С. 110-117. 4. Савченко О. О. Польські репресії проти народу Галичини у 30-х рр. ХХст./ Савченко О.О. – С.146-150. – [Pежим доступу]: http://archive.nbuv.gov.ua/ 5. Скакун Р. «Пацифікація»: польські репресії 1930 року в Галичині./ Роман Скакун. - Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2012. - 172 с. 6. Jеdrzejewicz W., Cisek J. Kolendarium zycia Jozefa Pitsudskiego 1867-¬1935. - T-II.- Warszawa,1998. – 22 s.

Мої закладки