Приклад учнівської вікі-статті "Жіноча доля у творчості митця"

Назва проекту

"Жіноча доля в творчості митця"

Автори проекту

Статтю розробили й презентували учні 9-А класу: Шопін Дмитро, Гребенюк Юлія, Щербак Анна, Басіста Аліна, Павленко Олексій

Мета дослідження

Розкрити захоплення поета красою жінки, мрію бачити жінку щасливою.

Розглянути різноманітність жіночих образів в поезії Шевченка, тему матері й сина.

Продемонструвати різні типи втілення теми жіночої долі: романтичний (“Катерина”), реалістично-побутовий (“Наймичка”, “На панщині пшеницю жала...”), символічно-узагальнений (“Марія”).

Роль жінки у житті Т.Шевченка

«Не весело на світі жить,

Коли нема кого любить».

Т. Шевченко

Багатьох зацікавить тема про зв'язки Тараса Шевченка з жінками, його захоплення, ставлення до жінок та його спроби одружитися.

Ті перші чисті пориви дитячих чи напівдитячих інтимних почувань, які видатні шевченкознавці називають першим коханням, у Шевченка бачимо до дівчинки Оксани, з якою були пов'язані його спогади про дитячі й молодечі роки на тлі безрадісного кріпацького життя. А що вони були дуже сильні, це бачимо з того, як ім'я його Оксаночки відбивалося з найніжнішим співчуттям в його творах. Це ж Оксана Коваленко зворушила його дитяче серце, коли він, пасучи панські вівці, з розпуки заплакав, а вона прийшла, втерла йому сльози и поцілувала. Постать тієї Оксаночки перевтілювалась у йою творах і в черницю Мар'яну, і в Катерину. Та приязнь до Оксани не погасла в його серці і через 15 років, коли він повернувся до рідної Кирилівки. Найперше він запитав про долю його приятельки і був тяжко пригнічений. коли почув, що через москалів пропало її життя.

Почуття до Оксани, як уосіблення нещасної скривдженої дівчини, не покинули нашого співця й на засланні і в подальші роки. їх ми бачимо і в «Гайдамаках», і в вірші «Мені тринадцятий минало», і в «Катерині», і навіть у житті в постатях Катрусі Піунової чи Лукері, які може нагадували йому Оксану.

У 1829-му році, приїхавши з Тарасом до Варшави, помі-шик Енґельгардт, віддає свого 16-річного козачка Тараса до відомого там маляра Франца Лямпі, щоб мати свого власного маляра. Його одягли, як панича, бо туди ходили більше вчитися панські діти. Отже у Варшаві відчув Тарас себе людиною. Тут він і закохався в гарненьку прачку польку Дуню Гусаківську, яка прала йому білизну, прасувала краватки та манишки. Але за цю любов чи прихильність Дуні Тарас теж мав платити данину: він мусів, на її вимогу, розмовляти з нею ТІЛЬКИ ПОЛЬСЬКОЮ МОВОЮ. Тарас швидко опанував її. Зрозуміло, що це кохання не могло не блиснути ясним промінням у його чутливому серці. Ця приязнь, як він признавався пізніше своєму приятелеві маляреві Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його самого у власних очах. «Я вперше тоді подумав, — казав Тарас, — чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні люди».

Та це захоплення Дунею тривало недовго: 20-го листопада 1830 року у Варшаві вибухнуло повстання проти російського окупанта, і пан швидко виїхав до Петербургу, а через якийсь час і вся челядь разом з Тарасом помандрувала туди ж. Тарас іще мав нагоду побачити з горища бій польських повстанців проти московського війська.

З різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не збирався одружуватись, хоч любив жіноче товариство і жартома казав, що любить таких жінок, щоб під ними земля на три сажні горіла. Проте, після викупу з кріпацтва у 1838-му році Шевченко, мешкаючи в маляра Сошенка, захопився молодою й дуже милою німкенею Машею, яка жила в того ж Сошенка і з якою Сошенко збирався одружитися. Сошенко був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко за це розгнівався на Тараса і, щоб перешкодити зв'язкам Тараса з Машею, видворив його з свого мешкання. Проте, почувши, що, за порадою лікаря, Сошенко має їхати лікуватися в Україну, Шевченко, почуваючи перед ним провину, відвідав Сошенка, допоміг йому, і вони лишились друзями.

Поет Чужбинський згадує інше захоплення Шевченка однією красивою дівчиною. Змальовуючи Лавру в Києві, Шевченко познайомився з родиною оогомольців, що приїхали до Києва. Вечорами він почав зникати й не казав, де просиджував до півночі. Якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристзі, що складалося з двох старілих жінок кількох дітей і гарненької дівчини. Дівчина в той час відхилила вуаль, і він побачив її розчервоніле чудове личко, обрамлене русявим волоссям. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Шевченка, який розповідав їй, мабуть, щось цікаве. На третій день Тарас уже був сумний і розповів Чужбинському, що та родина з дівчиною вже виїхала, до того ж дівчина була вже за когось засватана. І ІЛав-ченко про неї скоро заоув. А як Чужбинський іноді нагадував про його минуле захоплення, то той відповідав: «Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то оуцім то щось і ворушиться в в.серці, а там і не дуже».

Лкось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дубила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення оуло сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші, «а завжди радів — пише Чужбинський, — коли йому хтось подобався, олагородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям», проте в цій красуні Шевченко швидко розчарувався. Запросила вона його якось вранці прочитати їй одну поему й сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б зазнати насолоди від його читання, і арас Шевченко йшов до неї з якимсь тремтінням, але яка ж чекала на нього несподіванка: він застав красуню, що сиділа на канапі в товаристві трьох залицяльників: студента, гусара і товстелезного генерала й майстерно маневрувала, дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то кидаючи в розпач. Побачивши це товариство, поет зніяковів і, як чарівна господиня не атакувала його люб'язністю він пішов з твердим наміром ніколи більше не повертатися до красуні. Проте, Шевченко ще довго згадував її і навіть написав такі рядки з приводу неї:

Не журюся, а не спиться Часом до півночі, Усе світять ті блискучі Твої чорні очі.

«Мов говорять тихесенько:

Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут — у серці»,

А серця немає

Й не було його ніколи,

Тільки шматок м'яса.

Нащо ж хороше і пишно Так ти розцвілася?.. Не журюся, а не спиться Часом і до світа Усе думка побиває, Як би так прожити, Щоб ніколи такі очі Серця не вразили.

писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше. На цьому аркуші був написаний вірш на 13 рядків і підпис «На пам'ять про 9-те листопада». Він звучить так:

«Княжній Варварі Миколаївні Рєпніній, Душі з небес благословенній Дано любить, терпіть, страждать, І дар приречений, надхнення, Дано сльозами поливать.

Ви розумієте це слово!.. Для Вас я радо відложив Життя буденного окови. Священнодіяв я ізнову І сльози в звуки перелив. Ваш добрий ангел надлетів, Обвіяв крилами і снами, І тихограйними річами З душею чудо сотворив.

«Він передав мені аркуш, — пише княжна, — я прочитала; чиста й солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати; щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхопилась з місця. Він у цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: «Дайте мені своє чоло», — і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбулось в присутності Тані і Глафіри. Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка».

Загалом Княжна приховувала від матері своє захоплення й любов до Шевченка. Але одного разу, коли Варвара прочитала свій твір, повість «Дівчинка», в якому висловила щире захоплення Шевченком, мати зробила зауваження, що вона дуже легко ділиться своїми сердечними справами. На це Варвара відповіла, що Шевченко їй не чужий, що вона любить його й вірить йому. На це мати відповіла: «Безсоромність!»

Княжна все тяжче переживала своє кохання до Шевченка, він розумів її, та не міг відповісти тим же. Вихід з того стану був один: лишити Яготин, що Шевченко й зробив 10-го січня 1844 року. Про це Княжна писала до свого вчителя Ей-нара так: «...Настав день і час його від'їзду. Я з сльозами кинулась йому на шию, перехрестила йому лоб, і він вибіг з кімнати...»

Шевченко дуже шанував княжну, присвятив їй одну з кращих своїх поем, «Тризну» і подарував дві свої картини. Але кохання в його серці до неї не спалахнуло. Може тут багато значило й те, що йому було 29 років, а їй 35 і її походження. Проте в листах він називав її янголом, а, повертаючись із заслання, він відвідав її в Москві.

Поминувши дрібні захоплення Шевченка Кошицівною та Усковою, варто згадати його спроби одружитися з Катериною Піуновою. Повертаючись із заслання, поет побачив її на виставі в 1857-му році в Нижньому Новгороді. Сюди тоді на зустріч з Шевченком приїхав відомий артист Щепкін. Вирішили поставити там жарт «Москаль чарівник» Котляревського. Шевченко, чекаючи дозволу їхати до Петербургу, мав уже нагоду бачити й перед тим молоденьку красуню артистку Піунову в театрі. Одного разу керівник театру запросив Шевченка за лаштунки, щоб показати сцену. Тут Шевченко и познайомився з Піуновою. Як згадує вона сама, «Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку... посміхнувся і сказав: «Вами я завжди милуюсь, коли бачу на сцені». Під гримом — згадує вона, — я почервоніла до вух». До речі, Піунова швидко вивчила українську мову, коли грала Тетяну в «Москалеві чарівникові». Шевченко разом з Щепкіном допомагав їй у вивченні української мови. Як видно з Шевченкового щоденника, Піунова зіграла свою ролю так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше всіх оплескував, кричав і тупав ногами.

Тарас Шевченко хотів навіть одружитися з нею, але різниця в роках — їй було лише 15 років, а йому 43 роки — була перешкодою. Тож ці залицяння скоро припинились. Він побачив, що ні вона, ні її батьки не бажають такого жениха. Він розгнівався й викинув її з свого серця. Проф. Зайцев вважає, що в особі Катерини Піунової Шевченко бачив нібито частку своєї колишньої Оксани. Проте Шевченко з Щепкіном намовили її переїхати грати на сцені до Харкова. 22-го лютого 1858 р. Шевченко пише в щоденникові: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки», а за день він довідується, що вона зрадила обіцянку, підписавши контракт з місцевим театром. Після цього поет навіть не вітався з нею при зустрічах.

Повернувшись до Петербургу і з'їздивши потім в Україну, поет після всього пережитого почуває знову самотність, прагне родинного спокою, хоче одружитися:

...Хоча б на чортовій сестрі, бо доведеться одуріти на самоті... — пише він. А 10-го травня посилає листа у справі одруження до дружини свого приятеля Марії Максимович, де пише: «Посилаю Вам свій портрет, тільки будьте ласкаві не показуйте його дівчатам, а то вони злякаються — подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть, щоб рушники дбала та щоб на своєму городі гарбузів не саджала..., а покищо, де побачите гарбузи, то так з коренем і виривайте».

Листується поет і з названим братом Варфоломеєм, проси-іь його підшукати йому дівчину для одруження. Але й ці спроби не дали позитивних наслідків. Тим часом Шевченко залицявся до наймички Лукері, що працювала в панства Карташевських, українців, що мали у Петербурзі салон. Там збирались видатні письменники, поети, мистці. Лукеря була красива, струнка, і йому сподобалась. Вона теж походила з України. Він їй справив український одяг, намалював з неї портрет. Але незабаром він побачив, що вона була цинічна, непорядна й розпутна, і він лишив її сам. Але через багато років, лишившись вдовою, Лукеря з пошани до Шевченка переїхала в Україну, до Канева, і часто згадувала про своє знайомство з поетом, а люди, побачивши її, коли вона ходила на могилу Шевченка, казали: «Шевченчиха пішла, Шев-ченчиха пішла».

Як Шевченко тужив за українською людиною, за рідною стихією, бачимо з розповіді маляра Честахівського, який на прохання поета, знайшов йому 17-річну дівчину Одарочку, щоб вона позувала йому в українському одязі для портрета. Українська родина, що жила в Петербурзі, спершу не хотіла пустити доньки для позування, тому сам Честахівський мусив писати листи в Україну й питати її братів, бо мати, Гор-пина, сама не зважувалась дати дозволу. Нарешті, дозвіл одержали, Одарочка прийшла до Шевченка разом з матір'ю, одягнена в білу чохлату сорочку з червоною стрічкою, в пла-хотці, в запасці, стрічках у кісниках, а голівка квітами заквітчана, як маківка на городі... зацвіла в кобзаревій майстерні. Як же зрадів Тарас Шевченко, побачивши таку рідну квітку — Одарочку! Побачивши наступного дня Честахівського, він з якоюсь побожністю й захопленням казав, дякуючи:

«Учора у мене був Великдень у перший раз після того, як вигнала лиха долі з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочитались на Великдень! — наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, прогнала туман з душі заснулого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького городу. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста... Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна дихнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашнистим квітом вишневих садків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову».*

Як бачимо, що ця дівоча краса, чудова, не зіпсута рідна мова, національний український одяг глибоко сколихнули Кобзареве серце, і він від захоплення вигукнув: «Ох, Боже мій, коли б скорше літо, помандрував би на Вкраїну»...

Отак бачимо, яке животворне значення для людини-поета мали окремі жінки чи дівчата, як це відбивалося на його житті і творчості. Ці інтимні сторінки життя нашого пророка показують ще глибше його надзвичайно чутливу душу, його смаки й уподобання, а разом і любов до України, до всього рідного, даючи синтетичний образ великого творця літературних скарбів, які для нас стали символом і дороговказом.