2.4 Вища освіта та освіта упродовж усього життя - частина 4

Матеріал з Iteach WIKI
Версія від 11:36, 16 жовтня 2009, створена Admin (обговореннявнесок)

(різн.) ←Попередня ревізія • Поточна версія (різн.) • Слідуюча ревізія→ (різн.)
Перейти до: Навігація, пошук

Вектор сьомий: від домінанти доступності до збалансування доступності та якості вищої школи через налагодження співфінансування вищої школи.

Так є(у чому суть проблеми)

У епоху глобалізації змінюється принцип роботи університету як корпорації нових знань та відкриттів. Або він керується логікою виробництва знань, тобто намагається продати свій товар і за отримані кошти в змозі розвиватись, або з усіх сил бореться за державне фінансування. У випадку коли університет залишається не партнером держави, а прохачем «маємо те, що маємо»: матеріально-технічна база ВНЗ старіє, відсутні ресурси для проведення новітніх досліджень, бібліотечні фонди майже не оновлюються, зарплатня викладачів низька...

Як наслідок, жоден із вітчизняних ВНЗ не потрапив у рейтинги найкращих університетів світу. Падіння престижу професії науковця призводить до зменшення їх кількості(тепер на тисячу працюючих громадян в Україні приходиться лише 4,38% вчених) та якості(держава і досі не має своїх нобелівських лауреатів). Окрім того, характерними є вкрай обмежений вибір робочих місць для дослідників, труднощі із збереженням молодих талантів в Україні і загальну бідність вітчизняної науки, вчених, викладачів.

Для порівняння можна привести приклад США, де університет постає мегакорпорацією освітніх послуг і наукових інновацій: він має достатньо коштів для закупівлі обладнання, підручників, проведення найновіших досліджень, гідної оплати праці викладачам та їх заохочення. Звідси і результат – у ВНЗ США працює 70% нобелівських лауреатів, на тисячу громадян припадає 8,66 учених, серед 20 найбільш авторитетних університетів світу – 17 американських...

На жаль, сучасний вітчизняний ВНЗ за браком фінансування аж ніяк не може стати центром новітньої науково-дослідної роботи із широким залученням до неї студентів, як цього вимагають Болонські стратегії.


Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Беззаперечно, що університет сучасного типу створила Європа ще до того, як Америка з’явилася на карті. На даному етапі Європа поступилася лідерством у вищій освіті США. Причина цього явища − у налагодженому стрункому співфінансуванні освіти у США, що відбувається з різних джерел: від держави, від філантропів, підприємців і, звичайно, самих студентів. Обмеженість державного фінансування європейських ВНЗ означає, що європейські уряди змушують університети навчати усе більше й більше студентів. Природно, що у випадку коли університети не мають для цього достатніх коштів якість освіти неминуче знижується. Як показує американська модель, люди готові платити за гарну вищу освіту, тому що знають, що вона принесе їм користь у майбутньому.

Проблема співфінансування вищої освіти об’єктивно обумовлена самою специфікою діяльності людини ХХІ століття, турботою суспільства про множинність цілей і цінностей освіти. Так як сучасне демократичне суспільство передбачає множинність учасників політичного життя в країні, де, крім держави, активно діють неурядові організації, різні об’єднання, рухи, партії, структури бізнесу ЗМІ, процес задоволення освітніх запитів людини передбачає плюралізм впливів і наявність альтернатив у виборі якісної освіти, що унеможливлює розв’язання наявних освітніх проблем у централізованому порядку.

На думку деяких західних теоретиків, процес комерціалізації освіти вважається найефективнішим шляхом її демократизації. На сучасному етапі уже Великобританія починає переймати досвід США і цілеспрямовано покроково піднімає плату за навчання, втілюючи політику розширення недержавного фінансування вищої школи.

Державне фінансування ВНЗ в Україні, обмеженість якого особливо відчувається в періоди економічної нестабільності, не лише ставить у жорсткі рамки потенції розвитку навчально-наукової установи, а ще й тягне за собою відносно жорсткий контроль над вищою освітою на всіх рівнях, продукує адміністративний тиск на навчальні заклади. Як наслідок, мінімізація витрат на освіту призводить до того, що навчання проводиться за стандартним навчальним планом, мобільність студентів не заохочуються, а мотивація через постійну орієнтацію на аудиторну роботу, прив’язку до ВНЗ залишається послабленою. Давно застаріла практика державного розподілу студентів не спрацьовує і продовжує повністю ігнорувати ринкові вимоги – випускник не в змозі знайти хорошу роботу. Надмірне державне регулювання освіти (як наслідок державного фінансування) обмежує і здатність університетів швидко реагувати на зміну середовища, адекватно відповідати на тенденцію швидкого нарощення знання у глобальну епоху.


Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Вектори якості та доступності вищої освіти слід збалансувати через механізми освітньої політики шляхом співфінансування вищої школи коштами філантропів, підприємців і самих замовників освітніх послуг (студентів). При цьому, важливим аспектом стає побудова державними інституціями ситуації сприяння студенту в отриманні безвідсоткової позички (кредиту) на одержання вищої освіти.

Окрім цього, налагодження співфінансування вищої школи має включати:

  • заохочення урізноманітнень типів закладів вищої освіти, у тому числі активний розвиток приватних освітніх установ;
  • спонукання державних ВНЗ до економнішого використання бюджетних коштів;
  • надання більшої автономії в управлінні державним ВНЗ (які із запровадженням практики співфінансування за американським зразком слід уже називати «публічні»);
  • заохочення і сприяння якісному розвитку приватного сектора вищої освіти. Саме приватні ВНЗ у загальному вигляді мають деяку здатність реагувати на заповнення прогалин у підготовці кадрів проринкової орієнтації, вони старанно використовують новації й досягнення західної економічної, управлінської науки, тоді як державні виші у своїй діяльності так часто відображають всі суперечності нашого соціуму з його поєднанням і вчорашніх, сьогоднішніх і завтрашніх тенденцій (сама поява приватних ВНЗ в Україні на поч. 90-х рр. ХХ ст. була викликана гострою необхідністю заповнення вакууму на ринку праці у юристах, економістах та менеджерах).

Акцент на необхідності запровадження співфінансування вищої школи передбачає побудову партнерських стосунків ВНЗ та великих підприємців, бізнес-організацій, зацікавлених структур громадянського суспільства, що дозволяло б за їхні кошти через практику договорів розпочати підготовку фахівців не тільки в одиничних випадках, а й цілими колективами та групами із подальшим забезпеченням роботою. Це сприятиме подоланню феномену кадрового донорства України, який полягає в наступному: держава, готуючи переважно за бюджетні кошти спеціалістів, не здатна забезпечити хорошою роботою і, зрештою втрачає їх( відтік умів за кордон).


Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Вітчизняній системі вищої освіти потрібно покроково перейти на систему співфінасування вищої школи. Головне завдання ВНЗ у цьому напрямку - зосередження на налагодженні функціонування недержавних каналів фінансування та практичному застосуванні маркетингової концепції в своїй діяльності. Вектори державної освітньої політики мають бути сфокусовані на налагодженні конструктивного діалогу між роботодавцем, який формує і оцінює тенденції попиту на ринку праці, зважаючи на мінливі умови ХХІ століття та майбутнім фахівцем – сьогоднішнім студентом, який ладний частково з допомогою бізнес-структур (або навіть повністю) оплатити здобуття ЯКІСНОЇ освіти, бо та забезпечить йому в майбутньому справді хорошу роботу та можливості для професійного зростання.

З практичної точки зору слід, в першу чергу, створити правові і економічні основи залучення бізнес-структур, меценатів, представників громадських організацій до участі у різносторонній діяльності ВНЗ – через укладання контрактів на оплату освіти цілих груп студентів, спонсорування оновлення матеріально-технічної бази ВНЗ, участі в управлінні ВНЗ через систему наглядових рад, круглих столів, нарад з керівництвом освітнього закладу, залучення до профорієнтаційної роботи та професійного відбору, що провадиться педагогічним колективом ВНЗ. Звісно потрібне і створення законодавчої бази для забезпечення участі бізнес-структур в процедурі контролю якості вищої освіти та сприяння її розвитку в загальнонаціональному масштабі на партнерських засадах (на рівні конкретного ВНЗ це може реалізуватися через практику двосторонніх договорів). Подібна участь бізнес-структур в управлінні вищою освітою та забезпеченні її інноваційності може супроводжуватися також практикою економічного стимулювання (дотації, зменшення податкових зборів, інше) стосовно даного підприємницького сектору з боку держави. Не в останню чергу потребує вдосконалення правове регулювання ВНЗ із забезпеченням широкої університетської демократії і водночас чітких меж контролю за станом справ у ВНЗ з боку державних органів.

Ще один значимий момент – це подолання стереотипів, які побутують у громадській думці щодо того, що саме держава має забезпечити населення усіма необхідними благами, в тому числі освітою, а потім ще й роботою, житлом…

ХХІ століття – це не минула радянська епоха, коли за патерналізм з боку держави суспільство платило найдорожчим – свободою наукового пошуку, особистих переконань та ініціатив(це «три кити», на яких стоїть сучасний науковий поступ розвинених країн). В умовах кризи держава змушена обмежувати свої широкі соціальні функції і спрямовувати їх адресно – лише тим, хто найбільше потребує.

Слід якомога скоріше позбутися рудиментів зрівнялівки доби соціалізму, коли у людей не було достатніх стимулів для максимального використання своїх знань. Більше того, ще в 70-х роках склалася парадоксальна ситуація, коли, вичерпавши можливості екстенсивного розвитку, технічно відстале у багатьох сферах виробництво стримувало розвиток вищої освіти. Інформаційна епоха кардинально змінює ситуацію – зараз свідомо мисляча особистість, що здобула справді ЯКІСНУ освіту, цінує свої знання беззаперечно має всі шанси стати конкурентоспроможною у світовому масштабі, потрібно лише бажання працювати над собою, сумлінність, працелюбність і народжена часом необхідність навчатися впродовж життя.

Інна Орлова, магістрантка Інституту політології і права НПУ ім. М.П.Драгоманова, лауреатка конкурсу та почесного срібного знаку «Новітній інтелект України»


Вектор восьмий: від лінійного освітнього планування розвитку вищої школи до інноваційної освітньої політики та інституціалізації саморегульованого освітнього ринку.

Так є(у чому суть проблеми)

Стан сучасної вітчизняної освітньої політики фактично загальмувався на етапі лінійного освітнього планування (західний світ пережив цей етап ще у 60-х роках ХХ століття!!!), для якого характерне зосередження на забезпеченні якнайбільшого числа людей існуючим (АЛЕ ДАЛЕКО НЕ ЗАВЖДИ ЯКІСНИМ!) РІВНЕМ ОСВІТИ. Світ змінюється, освіта в Україні залишилася такою ж. Освітою править школа та університет, народжені чи не 300 років тому для індустріальної епохи. Університети як науково-дослідні центри позбавлені автономії, функціонуючи під державним пресом в умовах дефіциту фінансування перетворюються на відсталі освітні центри. Від цього страждає наука, якій не вистачає ресурсів для інноваційних досліджень та справді якісно підготовлених кадрів. Тим часом, загальносвітова тенденція ХХІ ст. висуває питання освітньої якості та інноваціності вищої школи на перше місце. Відповідно, в системі координат балансу державного та ринкового контролю освіти для країн західного світу характерний значний показник ринкового контролю, що визначає конкурентоспроможні освітні системи із великим ступенем наукоємності та інноваційності освітньо-наукових послуг (ДЕТЕРМІНАНТА ЯКІСНОЇ ОСВІТИ).

В Україні значний показник державного контролю визначає більшою мірою доступну освіту із досить традиційною методологією навчання, що не повністю орієнтується на світові тенденції розвивального поступу нарощення наукового знання, тобто є не достатньо якісною та конкурентоспроможною (ДЕТЕРМІНАНТА ДОСТУПНОЇ ОСВІТИ).

Недостатня інноваційність державної освітньої політики призводить до відсутність справедливих правил гри на освітньому полі, що, в свою чергу, унеможливлює формування та інституціоналізацію саморегульованого ринку освіти. Всі актори освітнього простору (держава, ринок, інститути громадянського суспільства, бізнес-структури, інноваційні компанії, громадська думка) нерівноправні у своїх впливах на особистість в процесі реалізації її освітніх запитів, що породжує значні диспропорції і ще більше віддаляє інститут освіти від інституту ринку. Ця ситуація диктується тривалим радянським минулим, коли держава залишалася єдиним монопольним розпорядником освітніх ресурсів. Вона за інерцією намагається такою ж залишитися і досі.


Expert.jpg
(за матеріалами семінару Світового банку з політики у сфері освіти

«Якість, управління та фінансування в освіті та навчанні: як розв'язувати ці питання в Україні?», 10-11 квітня 2008 року)

  • У нас усе ще домінує суто радянський стереотип, в основі якого переконання у тому, що для системи освіти всі зобов’язані щось робити. В умовах існування ринкової економіки, освіту слід розглядати як сферу послуг, які мають бути прийнятної якості. Вимоги до якості освіти визначаються споживачами освітніх послуг, а не державою. У нас же чомусь досі думають, що їх визначають державні стандарти. Звісно, держава має подбати про захист прав споживачів освітніх послуг, бути основним гарантом їх належної якості. Для цього має бути створена ефективна система забезпечення якості освіти.

Ніколай Петров


Чому так(у чому полягають причини існування цієї проблеми)

На даному етапі підготовка кадрів здійснюється не на основі реальних потреб ринку, а з огляду на фальшиві сигнали громадської думки та підкоряючись не завжди обґрунтованому державному замовленню на спеціальності, які уже давно не користуються попитом на ринку зайнятості. 57% державного замовлення України – це досі інженерні, природничі спеціальності (тоді, як у Франції на сучасному етапі спеціальності цього ж профілю становлять лише 19% держзамовлення, У США – лише 17% студентів навчається за даним напрямом). Як наслідок – близько 40% випускників ВНЗ не можуть знайти роботу за фахом, деякі з них, закінчивши 5-6 курс усвідомлюють, що професій, які їм запропонувала здобути держава, на ринку праці вже не існує і основний масив їхніх знань застарілий і уже нікому не стане в нагоді.

Функції «забезпечення населення освітою» визначено виходячи з традицій існування соціальної держави з її гаслами безкоштовної освіти. Загальносвітова тенденція диктує інші правила: в результаті дії процесів глобалізації формується новий світовий порядок, у якому соціальна держава чи держава добробуту трансформується у ринкову або конкурентну державу і функціональне навантаження останньої звужується в умовах дефіциту ресурсів, поступаючись місцем іншим суспільним механізмам. У країнах західної демократії правила в освітній сфері давно диктує саморегульований ринок і самі замовники освітніх послуг (фізичні чи юридичні особи, підприємства, інститути громадянського суспільства). Це попереджує неспроможність виробників освітньої політики під певним пресом державного контролю продукувати об’єктивні та далекозорі плани розвитку освітньої галузі.

У статті 26 Загальної Декларації про права людини (1948) наголошено:

початкова освіта повинна бути безкоштовною і обов'язковою, а більш високі рівні освіти повинні бути рівною мірою доступні кожному на основі власних здатностей. Чому б тоді державі не зосередитися на забезпеченні доступності всіх ланок початкової та переважно всіх ланок середньої освіти, а у системі вищої освіти, де зосереджена найбільша частка наукового національного потенціалу, де народжується більшість ідей, концепцій, теорій, готується економічна, політична, науково-технічна еліта, не сприяти створенню саморегульованого ринку на основі врівноважувального (паритетного) впливу всіх його акторів на особистість?!


Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Коли ресурси обмежені, ринок є більш впливовим фактором диференціації інститутів вищої освіти і їх функцій, ніж централізована політика і контроль.

Які послуги надавати у ринковому секторі вищої освіти визначають покупці і продавці, спосіб їх виробництва визначає конкуренція, а на кого і для кого розраховані послуги, – визначає попит. Освітні послуги надаються за ринковими цінами. Маркетизація освіти – відповідь на виклик третього тисячоліття. Вона є наслідком перетворення знання із “блага у вищу і найбільш вартісну форму капіталу ”. Відповідно, зазнає змін і головна місія вищої освіти, сформульована у політичних термінах, – соціалізація еліт, передача цінностей (“соціальна чеснота ”) і т. п. ЇЇ почали визначати “у термінах економічної віддачі – чи то суспільству, чи то приватній особі ”. Маятник “держава-ринок” у 80-х роках схилився в бік останнього. Державу у розвинутих країнах все більше сприймають в освітній політиці як “партнера ”, як “сприяючий ” фактор, а не як головного провайдера-монополіста суспільного зростання і постачальника освітніх послуг.

Регулююча функція держави у забезпечення освітніх потреб виявляється, перш за все, у створенні “базових умов ” (законодавча база), встановленні та, за необхідності, зміні правил в освітньому просторі. Але розумне урядове втручання в ринок споживання знань пояснюється необхідністю виправлення неспроможностей ринку, обумовлених дією різних факторів. Зазначений висновок цілком корелює із застереженнями: цілями освітньої політики не можуть бути виключно дії, спрямовані на впровадження та поширення ринкових механізмів. Гарант попередження комерціалізації університетів та залагодженого діалогу всіх акторів освітнього поля –держава, її освітня політика, цілі і зміст якої визначається цілим рядом економічних та соціальних реалій даної країни.


Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Крок 1. Запровадити регуляторний принцип у державну освітню політику, що стосувався б:

  1. Регулювання цін на освітні послуги;
  2. Регулювання попиту на ринку праці й освітньому просторі, зважаючи на вимоги інформаційного суспільства.
  3. Створення Державного Центру прогнозування професійного розвитку з функцією інформування громадськості про новітні тенденції щодо конкретного професійного попиту на ринку праці.

В свою чергу, вища освіта в особі адміністрації інститутів та профспілок може безпосередньо здійснювати тиск на уряд з метою внесення бажаних змін в систему взаємодій акторів національного освітнього простору. Закономірно, що коли кризу переживає приватний сектор, підтримку він має отримати з боку держави. В складні періоди для публічного сектора (тобто державного, але із залученням співфінансистів вищої школи – див. вектор 6), держава активно впроваджує ринкові інструменти у фінансування.

Крок 2. Налагодження партнерського діалогу співробітництва бізнес-сектору та ВНЗ через впровадження концепції маркетингу в діяльність вищої школи. Основна мета маркетингу освіти полягає в утриманні балансу між задоволенням потреб споживачів (студентів) та замовників (роботодавців). Можливості випускників повинні збігатися з вимогами роботодавців. Маркетингова концепція сприяє розвитку ВНЗ в умовах ринкової економіки, наштовхує проводити різні моніторингові дослідження попиту професій на ринку праці. Довгострокові перспективи реалізації маркетингової стратегії – різностороння реклама освітніх послуг даного ВНЗ, профорієнтаційна робота із абітурієнтами та прозорий професійний відбір у число студентів (технології університетського PR та sales promotion – комплекс заходів, спрямований на стимулювання активності продажу освітньої послуги, направлений як на споживача, так і на інших об’єктів ринку через здійснення виставок, виготовлення фірмових видань, організацію презентацій тощо) мають знайти своє широке поширення в діяльності ВНЗ.

Ігнорування вищим навчальним закладом змін і тенденцій на ринку праці призводить до неадекватної підготовки спеціалістів для виконання ними професійних обов’язків. Як наслідок – зростає невдоволення замовників – фірм, компаній, корпорацій, державних і недержавних організацій.

Складніше, але важливіше, залучити потенційних роботодавців до розвитку навчального закладу, зацікавити їх і переконати в доцільності вкладання коштів у ВНЗ. Для цього і необхідні тісні комунікації в рамках маркетингової стратегії Стимулювання державою залучення бізнес-структур в роботу ВНЗ і висвітлення адекватної інформації про новітні тенденції на ринку зайнятості стало б одним із шляхів до збалансування впливів всіх акторів освітнього поля задля повної реалізації особистісних освітніх запитів (тобто потреби і студента в отриманні хорошої роботи і роботодавця у працевлаштуванні висококваліфікованого спеціаліста).

Крок 3. Заохочення залучення недержавних коштів в освітню систему. Беззаперечно, що інвестиції і в людський, і в фізичний капітал сприяють економічному піднесенню. Технологічні зміни прискорюються лише тоді, коли зростає освіта працівників. Тому інститути освітньої політики мають працювати над створенням позитивного іміджу інвестування у власну освіту (коли йдеться про студента) у освіту своїх майбутніх працівників (коли йдеться про роботодавця). Загальні інвестиції відіграють незначну роль в економічному зростанні, якщо вони не підкріплені освітою. Звідси, саме освіта – є найкращим капіталовкладенням.

Крок 4. Випереджувальна освітня реформа. В останні десятиріччя стандартними були соціальні програми, розраховані на чотири-п’ять років, в мінливу глобальну епоху як і період життя багатьох програм, так строки можливих прогнозів – 10-12 місяців, максимум – 2 роки. Тому, освітня політика має перейти від стратегічного планування, орієнтованого на кількарічні програми, до постійного гнучкого реагування на зміни, що відбуваються у світі і, відповідно, мають вплив на вітчизняні освітні реалії (далекозоре планування у даному випадку виключається, тому що освіта – ланка суспільного добробуту, якість якої визначає, по великому рахунку, якість всього суспільства. Звідси, освіта завжди має орієнтуватися на новітні тенденції. Тому донедавна планування розвитку вітчизняної освіти на строк аж 5 років! (Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки) теж не зовсім відповідає запитам глобальної епохи). У цьому ракурсі інноваційна державна освітня політика – наш шлях наздогнати випереджувальні світові тенденції розвитку технологій та інноваційного виробництва, щоб колись, на довгожданому певному етапі, ввійти до числа лідерів-провайдерів не лише якісних освітніх послуг, а й найновіших здобутків техніки, науки, суспільної думки.

Інна Орлова, магістрантка Інституту політології і права НПУ ім. М.П.Драгоманова, лауреатка конкурсу та почесного срібного знаку «Новітній інтелект України»


Читати далі

Повернутися до змісту