Учнівська wікі-стаття

Назва проекту

Звідки виникли казки?

Автори проекту

Іванов М., Петров М., Сідоров М.

Тема дослідження

Звідки виникли і пішли казки

Проблема дослідження

Історія виникнення казки

Гіпотеза дослідження

Джерелом виникнення казок вважають фольклор

Мета дослідження

Дослідити походження казок з усної народної творчості, знайти першоджерела зародження казки, знайти спільне і відмінне між народною та літературною казкою

Результати дослідження

Казка – один із найпопулярніших видів усної народної словесності, проте в ук­ра­їн­­ській фольклористиці вона найменше вивчена. У той час як у багатьох країнах Єв­ро­пи національний казковий епос ще з ХІХ ст. прагнули видавати багатотомними кор­пу­сами, у розшматованій Російською та Австро-Угорською імперіями Україні тільки зрідка з'являлися окремі публікації записів ентузіастів-збирачів. Першу спробу змі­ни­ти цей стан зробив Іван Рудченко, бо дуже вже контрастно виглядало те, що росій­ський фольклорист Олександр Афанасьєв упродовж 1855-1864 рр. видав такий кор­пус аж у 8 ви­пусках, в яких опублікував близько 600 текстів, у т.ч. чимало україн­ських. І.Руд­ чен­ко­ві досадно було, що на українські казки російські та польські літе­ра­то­ри звертали увагу "набагато раніше і в певному розумінні більше, ніж на російські", вико­рис­то­ву­ва­ли їх у своїх творах, переробках і при цьому "керувалися майже завжди своїми по­лі­тичними тенденціями" [1, c. VI], трактуючи їх як різновид свого націо­наль­ного фонду. Фольклорист усвідомлював, що українська усна словесність над­зви­чай­но багата на твори цього та інших жанрів. Він критично ставився до таких пере­кла­дів і переробок, бо при цьому втрачалася їхня естетична і науково-етнографічна цінність. І.Рудченко наголо­шу­вав, що вартісними є тільки автентичні записи з народ­них уст, зі збереженням фо­не­тич­них і лексичних особливостей, що, дотримуючись цієї вимоги, він змушений збе­рі­га­ти навіть наслідки штучного зросійщення – по­твор­не суржикове підлаштування окремих оповідачів у мові казкових персонажів.

Перед І.Рудченком постала проблема недосконалості наукової класифікації творів фольклору, зокрема казок – казки міфічні, героїчні, пастуші, зооморфні, антро­по­морфні і т. ін. Такий поділ він цілком слушно вважав зовсім штучним, а тому віддав перевагу народному, тематичному групуванню – про звірів, про птиць, нечисту силу, зміїв, богатирів, про билицю, бувальщину. Та й виділення власне казки серед опо­від­них творів виявилося досить хитким, тому він пішов тим самим шляхом, що й інші ви­давці того часу, і поруч з казками помістив різні оповідки інших жанрів. Заува­жи­мо: через неглибоке теоретичне осмислення жанру казки таке трапляється і те­пер навіть в академічних виданнях.

І.Рудченко, український патріот, прагнув якомога більше і сумлінніше видати "цих дорогоцінних пам'ятників народної творчості як джерел для вивчення народного життя. Це і є моєю справжньою метою і бажанням" [1, c. VIII], – писав він. Та саме цьо­му заповітному бажанню, крім методологічних труднощів, особистих обставин та, головне, впливу імперського антиукраїнства (заборона 1876 р. емським указом укра­їн­ського друку, цензорський донос про женевське видання роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та ін.) не судилось здійснитися. Другий випуск став ос­тан­­нім, хоч у кінці книжки стояло повідомлення: "Третій випуск готується до друку" [2]. Зібрані І.Рудченком у другій половині ХІХ ст. записи українських народних казок, які він планував видати щонайменше у п'яти книгах, досі лежать у відділі рукописів і рід­кіс­них книг Бібліотеки Російської Академії наук у Санкт-Петербурзі. Щоб уявити собі, який унікальний скарб українського казкового епосу було по­хо­ро­не­но, досить ска­за­ти, що О.Афанасьєв у восьми випусках російських та українських казок зміг набрати менше 600 текстів, а І.Рудченко мав тільки самих українських більше 1800! [1]

У другій половині ХІХ ст. у підросійській Україні поруч з І.Рудченком над ви­вчен­­­­ням скарбів української словесності інтенсивно працювали Володимир Антонович, Михайло Дра­го­ма­нов. У передмові до збірника "Малорусские народные предания и рассказы" (Ки­їв, 1876) М.Драгоманов запропонував досконалішу на той час класи­фі­ка­цію тво­рів фольк­­­лору, його доповнив Павло Чубинський, який у другому томі "Трудов этногра­фи­чес­ко-статис­ти­ческой экспедиции в Западно-Русский край " (СПб, 1878) помістив велику добірку нових записів творів фольклорної прози, та це не за­до­воль­няло потреб пу­блі­ка­ції зібраного матеріалу таких талановитих записувачів, як Андрій Димінський, Іван Ман­жу­ра, Степан Руданський та ін. У збиранні та публікації свого винятково багатого й естетично цінного казкового епосу поневолена Україна на кінець ХІХ ст. залишалася далеко позаду від багатьох країн Європи.

Німецькі філологи брати Якоб і Вільгельм Ґрімм своїми працями "Дитячі і ро­дин­ні казки" (1812-1814), "Німецькі легенди" (1816-1818), "Німецька міфологія" (1835) та інші збудили вчених Європи до замилуваного вивчення народних казок, з'ясування їх подібності у різних народів від єдиного предка "праміфа", започаткувавши цим мі­фо­ло­гічну школу у фольклористиці їхньої доби. Їхній співвітчизник філолог Теодор Бенфей цілим томом передмови до перекладу знаменитих староіндійських оповідок "Панчатантра" (1859) через порівняння казкових сюжетів доводив, що їх подібність – це результат запозичень з Індії і цим спонукав до з'ясування шляхів міграції сюжетів у світі не тільки казок, а й інших жанрів фольклору. Так зі щабля на щабель рухалася теоретична думка і методологія у європейській фольклористиці, а порівняльно-істо­рич­ні студії національних фондів вимагали все повнішого і досконалішого їх зі­бран­ня та публікування. Уже у другій половині ХІХ ст. у зв'язку з цим процесом по­ча­лися спроби каталогізувати казкові сюжети ( І.Ган, С.Барінг Голд, Ф.Стіл, Р.Темпл, Е.Кос­кен, Г.Гомм, І.Якобс, В.Шовен, Л.Колмачевський, П.Владіміров та ін.). У працях більшості фольклористів увагу сконцентровано на збіжності фор­маль­них ознак казок, проте ці твори також викликали зацікавлення у філософів, психо­ло­гів, соціологів, не кажучи вже про літераторів. Визначний німецький уче­ний В.Вундт на основі казок написав 250-сторінкову монографію "Völker­psycho­lo­gie" (перевидана 1900 р. у трьох томах). Ви­зрівав черговий етап поступу у європей­ській фольк­лористиці. Саме на початку 1890 років, Літературне товариство імені Тараса Шев­ченка у Львові пере­фор­му­валося у На­у­ко­ве товариство імені Тараса Шевченка (НТШ) за зразками подібних народознавчих наукових інституцій у європейських країнах, а центр таких україно­знав­чих студій через по­лі­тич­ні репресії з підросійської України перемістився до Львова – у підавстрійську займанщину.

Саме у цей час Іван Франко, який вже пройшов своєрідний фольклористичний ви­ш­кіл під впливом М.Драгоманова і мав досвід успішних студій над українською ро­дин­но-побутовою та суспільно-громадською лірикою, стає в НТШ чоловою фігурою у дослі­дах фольклору і як голова Етнографічної Комісії гуртує біля себе плеяду молодих талановитих фольклористів й етнографів – Володимира Гнатюка, Осипа Роз­дольського, Філарета Колес­су, Остапа Ни­жанківського, Дениса Січинського, Зенона Кузелю, Іларіона Свєнціцького та ін. В осередку НТШ, де згуртувалися такі визначні корифеї українознавства, як Омелян Огоновський, Федір Вовк, Олександр Колесса, сприятливим фактором для успішної праці фольклористів стало і те, що по­руч з І.Фран­­ком був ще один вихованець київської школи Антоновича-Драгоманова – Ми­хай­ло Грушевський. Так сформувався продуктивний, високо­про­фесій­ний загаль­но­­український тандем талановитих науковців, який розпочав якісно новий етап ук­ра­ї­нознавчих студій, зокрема фольклористичних, в окремій Етнографічній Комісії, що заопікувалася виданням "Етнографічного Збірника" з 1895 р. та "Матеріа­лів до ук­ра­їн­ської етнології" з 1899 р. 

Виняткова роль у формуванні та професійному вишколі молодих фольклористів-ет­нографів належала І.Франкові. Свій журнал "Житє і слово" він зробив їхньою три­­бу­ною, очолив Етнографічну Комісію, його заступником став Федір Вовк. Ви­в­ча­­ти фольк­лор у Комісії почали відповідно до новітніх досягнень і вимог тогочасної євро­пей­ської народознавчої методології: фольклорно-етногра­фіч­ні матеріали фіксували з повним збереженням усіх їхніх особливостей, публіку­ва­ли комплексно і системно в площині порівняльно-етнічних зіставлень і паралелей, з'ясовуючи їхню наукову, ес­тетич­ну та суспільну цінність. Маємо всі підстави стверджувати, що то була Фран­кова школа новітньої української фольклористики. Доктор І.Франко разом зі своїми мо­лоди­ми однодумцями, фольклористами і літераторами – Остапом Нижан­ків­ським, Філаретом Ко­лес­­сою, Денисом Січинським, Осипом Роздольським, Михайлом Пав­ли­ком, Богданом Леп­ким, Силь­вестром Яри­­чев­ським, Єронімом Ка­ли­тов­ським – виправ­ляє одне з суттєвих упу­щень українських фольклористів ми­ну­ло­го: вимогу збирати і публікувати пісенні твори з мелодіями, про що у 1894 р. подає відозву в галицькій українській та польській пресі (у газетах "Діло", "Kurjer Lwowski" і журналах "Житє і слово", "Зоря", "Народ") .

Водночас І.Франко прагне надолужити й інше важливе упущення українських фольк­лористів – обмаль записів і публікацій оповідних творів фольк­лору – казок, анек­дотів, легенд, переказів, оповідань тощо. Це упущення зумовили різні причини. В умовах тривалої національної неволі, коли панівна влада через ни­щен­ня націо­наль­ної школи тримала народ у темряві, денаціоналізувала освічену верству (світську і ду­ховну), горстці свідомої патріотичної інтелігенції було не до ка­зок та анекдотів. Бу­ди­ти національну свідомість, історичну пам'ять, почуття націо­нальної гідності най­біль­ше міг історичний ліро-епос та ще перекази. Тому саме із великого зацікавлення до цих жанрів починалася українська фольклористика у першій половині ХІХ ст., зрештою, як і в інших поневолених народів. До речі, стереотипне тлумачення цього явища як прикметної риси тільки доби романтизму є не чим іншим, як універсальним шаблоном, узятим із загальної характеристики явищ романтизму – певного історич­но­го етапу культурного процесу.

Іншою причиною послабленої уваги фольклористів до збирання оповідних тво­рів, зокрема казок, були труднощі їх повноцінної фіксації. Ці проблеми яскраво опи­сав у спогадах І.Рудченко: "Нічого про те казати – яке нелегке це діло. Ко­ли співають тобі пісню, то ти сяк-так, а її приспієш записати, – або, як уже про­спі­ває, просиш розказати – і записати. Не таке з казками буває. Казка кажеться швидко; той, що роз­ка­зує, по двічі вам одного казати не стане. Оце, було, просиш розказати казку. Роз­ка­зує тобі, ти й слухаєш. Як розкаже вже до кінця, то ти береш мерщій піро та па­пір і давай списувати, щоб чого не забути. Списуєш-списуєш – аж утомишся. Про­чи­та­єш сам собі: ні! здається, мов не так. Просиш знову розказати. Марна праця! Удру­ге, під­ряд, одну казку і не прохай, щоб тобі розказали. От ти одкладаєш ту казку до іншого часу: колись, думаєш, попрошу, то ще цю саму розкаже. Жди ж того часу! От і ді­ж­деш його. – Розкажи, Остапе! – прошу, було, – отаку-то казку. "Оце! Я вже ка­зав то­бі!" – Та я пройду: чи я так записав, як казано, чи, може, де помилився. – "Казать-то, – каже, – казать, – та де того кáзника взять?" – Та там у тебе в голові пошукай! – кажу. "Так-то його й знайти одразу!..". А далі Остап і згодиться і почне казать. Він каже, а я ди­влюся на записану казку: чи я так записав, та де не так, то вже й полагоджу. От з таких-то казок, часом на обірванім папірці писаних, склалась у мене чимала купка казок" [3, c. 339].

І.Франко на власному досвіді практично вчив молодих своїх вихованців В.Гнатю­ка, О.Роздольського, тоді ще студентів університету, як записувати фольклор, а його заступник в Етнографічній Комісії Ф.Вовк писав у листах докладні інструкції для збирання етнографічних матеріалів. Методичний аспект підготовки молодих фольк­лористів був досить актуальним. Зібраний у різні часи фольклорний матеріал, як писав пізніше В.Гнатюк , показував, що серед оповідачів, як і записувачів, були люди різного обдарування, у т.ч. й дуже примітивні, які, оповідаючи, спотворювали річ, а записувачі те редагували не кращим способом. "Доброго оповідача можна порівняти з артистом малярем, а злого – з малярем богомазом, – писав Гнатюк. – Як тут штука не винна, що до неї присусіджуються богомази, так і твори народної літератури не від­по­­відають за те, що їх обезображують злі оповідачі. Коли хочемо любуватися народ­ни­ми творами, звертаймося до добрих оповідачів і тільки від них записуймо" [4, c. VIII]. Не випадковий той факт, що В.Гнатюк з перших експедицій продемонстрував високий рівень наукової фіксації текстів, а О.Роздольський першим у фольклористиці для записів використав фонограф – такі результати мала школа І.Франка і Ф.Вовка.

Принагідно зауважимо, що в тодішньому осередку НТШ не всі з таким ентузіаз­мом ставилися до вивчення фольклору, як І.Франко та М.Грушевський. "Тов[ариство] ім[ені] Шевч[енка] заходжується збирати етнографічні матеріяли, та варто бачити ті гримаси, які роблять головачі того тов[ариства], особливо Верхратський, на саму згад­­ку про ті матеріяли, – писав І.Франко 25 січня 1895 року М.Драгоманову. – В їх очах усе те нічого не варто, – от поодинокі слова, се друге діло! Крім Грушевського і де­кіль­кох молодих студентів, ніхто не інтересується тими речами" [5, c. 17].

Офіційно тимчасову редакцію першого "Етнографічного Збірника" М.Грушев­сько­му довелося взяти на себе, для титулу видання "узяти притертий вже термін етно­гра­фіч­но­го збірника, хоч з програми його не виключаються ті сторони науки про нарід, які обіймає собою новий термін фольклору " [6, c. VIII]. Фактично видання збірника го­ту­вав І.Франко. У листі 7 січня 1896 р. він писав Людмилі Драгомановій, дру­жині то­ді вже покійного вченого: "Тепер хоча "Ж[итє] і сл[ово]" перестане вихо­ди­ти, я маю змо­­гу вміщувати етнографічний матеріял в "Етнографічнім збірнику", що видає Тов[а­рист­во] ім. Шевченка і котрого редакцію (розуміється, негласно!) я проводжу" [5, c. 67].

Отже, І.Франко робив усе можливе, щоб змінити "сумне становище" в україн­ській фольклористиці, як висловився М.Грушевський в уже згаданій передмові до видання Етнографічного збірника, особливо щодо занедбання вивчення казок, анек­до­тів та ін­ших оповідних жанрів. Цю прогалину він прагне виповнити шляхом, по-перше, пу­блі­кації спеціальних збірників і нових записів текстів казок, анекдотів, легенд, по-друге, – через чіткіше визначення диференціації цих жанрів, по-третє, – через озна­йом­­лення з найвизначнішими працями про ці жанри у європейській фольк­ло­ристиці, по-четверте, – через їх творче використання у красному письменстві. У тому ж пер­шо­му томі "Етнографічного збірника", як повідомляє 17 листопада 1895 р., незва­жа­ю­чи на величезне завантаження власною науковою, журналістською, лі­те­ра­тур­ною і громадською працею, він "зредагував 25 казок Роздольського, додавши до кожної покажчик паралелів, кілько міг (оп'ять прихапцем, серед десяти інших праць) зібра­ти" [5, c. 58]. У передмові до цієї публікації він зазначає, що подає лише частину того фольклорного матеріалу, який "в остатніх роках згромадив молодий і вельми пильний та старанний збирач", а ще залишилися "на боці новели та гумористичні анекдоти, леґенди, оповідання про особи і події історичні і т. и." [7, c. 1].

У передмові до цих записів народних казок О.Роздольського І.Франко дає ви­зна­чен­ня жанрів оповідних творів, застерігши при цьому, що він залишає "на боці всякі фі­лософічні поділи сеї словесности після змісту", які вже уложив М.Драгоманов до своєї збірки "Малорусские народные предания и рассказы", а дотримується поділу скромнішого і простішого "по формам літературним" [7, c. 1], тобто І.Франко дає зро­зу­­міти, що його не задовольняло нечітке окреслення жанрів лише за тематично-зміс­то­ви­ми прикметами, що виразнішим у змісті кожного з оповідних жанрів є ви­ді­ле­н­ня структурно-композиційних елементів. Таких видів в усній народній словес­нос­ті він ви­ді­ляє 7: казка, легенда, новела, фацеція (анекдот), міфічні оповідання, "опо­ві­дан­ня про особи, події та місцевости історичні – німецьким терміном звані зáґами (Sagen)" та "бай­­ки звірячі, притчі й апологи". До кожного з названих видів І.Франко подав стисле по­яс­нен­ня. "Коли до сего додамо ще такі твори, що стоять на границі між поезією і про­зою, як ріжні апокрифічні молитви, примови та формули, то будемо мати вичерп­ний увесь скарб усної прозової словесности людової" [7, c. 3], – завершу­вав свою кла­си­фікацію.

Безперечно, Франкова класифікація жанрів оповідних творів – а вона завжди до певної міри умовна! – це був крок до чіткості у визначенні розмаїття видів народної прозової словесності, і вона служила доволі стабільним орієнтиром для українських фольклористів у ХХ ст. поза московсько-більшовицьким режимом. Відзначимо, що власне народну казку він досить чітко розмежував з новелою, анекдотом, байкою, різ­ни­ми видами оповідань, наголосивши, що вважає "казку, т. є. оповіданє, в якім дій­с­ність перемішана з чудесним елементом, так що цілість являється свобідним випло­дом фантазії, без ніякої побічної, церковно-моралізуючої ціли" як самодостатній естетичний феномен. І.Франко відкинув повторювані з часів братів Ґрімм і до сьогод­ні твердження про міфічну основу народної казки. Тут же зауважив: "Оповідання сего роду, невірно названі деким "оповіданнями мітичними", майже всі завандрували до нас із далекої чужини, з Азії та Єгипту і являються, як про се легко переконатися з порів­няного досліду, калейдоскоповим переписуванням та комбінуванням досить нечис­лен­них мотивів" [7, c. 1-2]. Учений, очевидно, мав на увазі П.Чубинського, який окре­мим відділом подавав "казки міфічні" [8, c. 3-4], а його твердження про східне за­по­зичення казкових мотивів було даниною ще тоді неподоланих у Європі хибних стереотипів мислення "індіаністів".

І все ж Франкове визначення сутності власне казки як цілісного фантастичного художнього феномена, вільного від моралізаторства і прямого дидактизму, на ціле століття випередило погляди більшості фольклористів, які не змогли осмислити в казці ні сенсу чудесної фантастики, ні сенсу щасливої розв'язки конфлікту, ні причин відсутності алегоризму та подібності мотивів у казках навіть досить віддалених гео­гра­фічно і культурно-цивілізаційно етносів, які врешті розгубилися у домислах про час появи казок, підмінили осмислення філософії народного казкового епосу примі­тив­ним етнографізмом, вульгарним соціологізмом або розпорошили своє шукання естетичного сенсу мистецького витвору народного генія у фасетковому структурному членуванні та каталогізації його елементів.

Звичайно, шкода, що І.Франко не залишив нам фундаментальної монографії про на­род­ну казку – у нього просто на це не вистачало часу, – але Франка-ученого нерідко доповнював Франко-мистець. Не випадково упродовж 1896-1898 рр. він пише для журналу "Дзвінок" цикл із 19 своїх казок для дітей, які об'єднує у збірці "Коли ще звірі говорили" [9]. Згодом у новому виданні цієї збірки (Львів, 1903) письменник до­пов­нив цей цикл ще 20-м твором – казкою "Як звірі правувалися з людьми". Бли­ску­чий творчий успіх у жанрі літературної казки І.Франко демонструє 1900 року трьома ви­пус­ка­ми семи творів, об'єднаних у збірці "Староруські оповідання" [10]. У цей же період учений перевидав раритетну книжечку московського видання ще з першої половини ХІХ ст. "Наські українські казки запорожця Іська Матиринки" – збірочку одного з піонерів літературної казки у новій українській літературі Осипа Бодян­сько­го – зі своїм докладним коментарем та розвідкою "Національний колорит у казках Бодянського" [11].

Зауважимо: в 90-ті – початок 900-х років у літературних творах І.Франка яскраво помітне інтенсивне використання елементів казкового зображення – досить згадати популярні віршовані казки "Лис Микита" (1890), "Абу-Касимові капці" (1895), "Ко­валь Бассім", збірку "Сім казок" (1900) з творами "Казка про Добробит", "Звірячий буджет", збірку "Староруські оповідання" (1900), в якій усі твори мають казковий характер, збірку "Місія. Чума. Казки і сатири" (1906) з творами такого ж плану "Як пан собі біди шукав", "Як Русин товкся по тім світі", "Свиня", "Як то Згода дім бу­ду­ва­ла", а також твори, що не увійшли до збірок – "Опозиція", "Поєдинок (Зимова каз­ка)", "Блощиця", "Без праці" та ін. Осмислюючи літературну казку на фундаменті тра­ди­­цій­ної народної в лабораторії своєї літературної творчості [2], І.Франко осмислював сутність власне художнього феномену народної казки, мав для цього багатий світовий фонд казок. Принагідно він висловив свої міркування з таких проблем казкознавства, на які фактично й до сьогодні не знаходимо переконливої відповіді в об'ємних монографіях дослідників-фольклористів, а саме: про казку як унікальний витвір на­род­ного генія, про час її виникнення, сутність її фантастики, про морально-етичний аспект її змісту і його вплив на реципієнта.

З часу братів Ґрімм фольклористи прагнули з'ясувати генезу народної казки, її вік і місце походження, творячи на цьому свої "теорії", зосереджуючи свою увагу на Індії як країні з дуже багатими епічними і казковими традиціями. У вишу­ку­ван­ні таких "за­позичень" траплялися перебільшення, і цей погляд на кінець ХІХ ст. науковці до­стат­ньо ще не скорегували. Час появи казки перші дослідники пов'язували з почат­ка­ми людськості, зі світоглядом первісної людини. Такі дослідження часто ви­хо­дили за межі достовірного, ставали своєрідною "модою" в науці – і досі в казко­во­му епосі відшукують, а точніше, часто домислюють в казкових чудесах архетипи первісного світосприймання, для чого найбільше відповідних ілюстрацій знаходять в етногра­фіч­них матеріалах аборигенів з низьким ступенем цивілізаційного розвитку. Саме таку позицію щодо часу появи казки І.Франко аргументовано заперечив у зв'язку з поясненнями польського фольклориста Володимира Бугеля генези поширеного у світі казкового сюжету про братовбивство та сестровбивство, викритого за допомогою ча­рів­ної сопіл­­ки. У праці "Tło ludowe "Balladyny", надрукованій 1893 року у варшав­сь­ко­му жур­на­лі "Wisła", польський дослідник, зібравши масу європейських, азійських, афри­канських та американських варіантів згаданого сюжету, прагнув довести його похо­джен­­ня саме з одного джерела – первісного світогляду людини, з вірування у ме­темпси­хо­зу. І.Франко писав: "Стоячи на тім, що головною темою сеї казки є т. зв. метемпси­хоза, тобто вірування про перехід душі покійника в якесь інше тіло, д. Бу­гель зупиняється на тім, що казка повстала в різних сторонах світу і у різних народів зовсім незалежно, виплила у всіх з одного джерела – спільного всім вірування про метемпсихозу. В своїм розборі Буглевої статті в "Житі і слові" (т. ІІІ, с. 150-154) [3] я виказав нестійність і наукову безплідність сього погляду та звернув увагу на те, що основою казки не є метемпсихоза, а чудесне виявлення страшного злочину і що за тим казка повстала не в лоні первісної, дикої суспільности, де ціна людського життя була невелика, а ненастанна боротьба між племенами робила смерть щоденним яви­щем, але мусила повстати в лоні культурної суспільности, де людське життя було бережене грізними законами і де почуття страшного злочину в убивстві творило важну часть релігійного культу" [12, c. 450].

У згаданій Франковій рецензії фольклористичних статей у журналі "Wisła", зокрема статті В.Бугеля, І.Франка насторожило те, що на зміну міграційній теорії у фольк­лористиці в той час приходила антропологічна, адепти якої – а таким себе заяв­ляв В.Бугель – впадали у протилежну крайність – "треба відкинути думку про вандрівку там, де ходить о відтворення в поезії відносин життя загальнолюдських" [13, c. 419], бо все подібне, мовляв, витворили незалежно однакові життєві умови. Франкова кри­ти­ка такого екстремізму, як показали праці багатьох антропологістів, була завбачли­вою, його позиція культурно-історичного аспекту аналізу фольклорних явищ залиша­єть­ся найбільш продуктивною у фольклористиці і до нашого часу.

Всупереч нігілістичному ставленню до фольклору вчених-консерваторів, а ще більше частини тодішніх радикальних політиків ніби соціалістичної орієнтації, особ­ли­во до народних казок, Франко виклично заявив: "Наша нинішня байка і казка, се та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі, в душній кухні, але направду вона царівна родом із високого, блискучого замку" [14, c. 74]. Про цей нігілізм і нерозуміння естетичної сутності народної казки писав пізніше і В.Гнатюк: "Із сього бачимо одначе, як нестійкі закиди деяких одиниць, що виступають проти читання й ширення казок, особливо серед молоді, буцімто вони фальшивим представленням речі привчають молодь до неправди. Дивно, що такі люди не подумають, що не можна відноситися до ніякої казки, як до математичної формули та розкладати її на правду й неправду, тим більше, що й нині ще не всі правди відомі, і не раз трудно означити, де й яка саме правда" [15, c. 164]. В.Гнатюк по-своєму тлумачив ту важливу тезу, яку І.Франко заклав ще у самому визначенні народної казки: "оповіданє, в якім дійсність перемішана з чудесним елементом, так що цілість являється свобідним виплодом фантазії, без ніякої побічної, церковно-моралізуючої ціли ". Саме зба­г­ну­ти народну казку як мистецький витвір, як феномен мистецтва, як єдність реаль­но­го і нереального, а не як примітивну ілюстрацію до життєвих явищ було не під силу не те що простакові-обивателю, а й багатьом фахівцям-фольклористам.

Естетичну сутність фантастичного у казці І.Франко з великою майстерністю пояснив дітям – а виходить що й дорослим! – у "Байці про байку": "Значить, дітоньки любі, не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати:

– Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіми вашими звірячими примхами та забагами. Адже ж я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли – не їх, а себе самих!" [16, c. 169].

Отже, народна казка не ілюструє людське життя, не є алегорією в буквальному розумінні, як це видається деяким фольклористам і педагогам (про це вони пишуть навіть у шкільних підручниках) за аналогією з літературною, авторською казкою, не має подвійного плану зображення. Народна казка, краще сказати, в елементарних ху­дож­ніх образах моделює людську поведінку і мислення без конкретики часу і просто­ру, у самодостатній мистецькій цілості. Висловлюючись Франковою метафорою, вона красуня-царівна у чудесному сяючому замку на видноколі, що вабить, манить, як солодкий сон, своєю ірреальністю. Осмислити цей мистецький феномен народного творіння важко, і В.Гнатюкові пізніше доводилося ще не раз пояснювати особливості цього жанру. "Головною її признакою є чудесний елемент, з яким подибуємося на кождім кроці, і брак усяких історичних споминів, – писав В.Гнатюк. – У казці не оз­на­­­чу­ється ніколи ні час, ні місце події, яка може відбуватися все і всюди без най­мен­ших відмін у тексті. Через те й зачинається вона звичайно словами: "Був одного разу чоловік"; "Було де не було, був один ґазда" і т. п. Але хоч як вона переповнена чарами й чудами, то, з другого боку, нема в ній ніколи моралізаційних мотивів" [15, c. 163].