2.4 Вища освіта та освіта упродовж усього життя

Вектор перший: від зовнішнього управління вищою освітою до університетської автономії.

Так є (у чому суть проблеми)

Радянська влада повністю зруйнувала підвалини класичного університету, до яких від часів Середньовіччя входили: академічна свобода, автономія, освіта, заснована на християнському світогляді, повага до людської індивідуальності, національні цінності, соціальна та інтелектуальна елітарність. Нищення університетської освіти на просторах СРСР не було унікальним явищем. Ці процеси стали повторенням подібного варварства за доби Великої французької революції, яка також свого часу зробила спробу «скасувати» університет. Тож, можна зробити висновок про їх закономірність на етапі становлення авторитарних чи тоталітарних режимів з огляду на те, що сама його природа університетської освіти суперечить їх існуванню.

Після 1991 року Україна майже на півтора десятилітня зависає у пострадянській дійсності. Префікс пост – у даному випадку означає, що ми досі не змогли вийти на самодостатній рівень розвитку країни в цілому і її освітньої сфери зокрема. Ми відмовилися від тоталітарного минулого, але досі не маємо візії українського майбутнього. Значну частину відповідальності за це розділяє й наша академічна спільнота. Історія виставить свій рахунок і нам за броунівський рух замість осмисленого поступу до нової освіти, за мовчазну згоду з падінням професійних стандартів, за громадянську інертність, за неготовність стати складовою частиною «Європи знань»...

Попри всі декларації про долучення до Болонського процесу, ми страшенно далекі і від «європейських цінностей університетської освіти».

Наша вища освіта є малопомітною на загальноєвропейській арені і досить часто в процесі її модернізації ми діємо всупереч загальноєвропейським тенденціям. Зокрема ми вже встановили «рекорд» кількості університетів. Це відбувається всупереч тенденції до подальшої «корпоратизації вищої освіти» у Європі ( наприклад, у Франції всі столичні ВНЗ об’єднались у корпорацію «Паризький університет», яка опікується освітою 150 тис. студентів). Всупереч тенденції до розширення університетської автономії та академічної свободи, ми зберігаємо надлишковість державного управління, нічого не робимо для створення балансу між автономією ВНЗ і державним управлінням сферою вищої освіти, яке має зосереджуватись виключно на створенні загальних «правил гри» контролю якості в освіті, зв’язку з ринком праці, організації наукових досліджень чи принципів фінансування з державного бюджету.

Наша країна немає жодного університету попри гучні заяви про те, що в нас їх є кількасот.  Європейський університет має значно ширшу місію, ніж просто освітня установа. Університет не тільки і не стільки «передає знання», він є «провідною установою модерної науки». …Готуючи компетентних науковців, університет перетворює знання на дієву силу, здатну визначити спрямованість і успіх будь-яких видів діяльності.

Коли йдеться про те, що нині в Україні університету не існує мається на увазі невідповідність українських вищих навчальних закладів ідеї модерного університету за всіма трьома головними пунктами:

Невиконання громадянського і водночас національного покликання Зведення нанівець ролі університету як інстанції наукового пізнання Відсутність головного продукту університету – незалежного компетентного інтелектуала як важливого соціального персонажа». Сергій Пролеєв, «Суверенітет розуму (Про покликання університету і суспільну роль незалежних компетентних інтелектуалів»),«Народний депутат», №40, квітень, 2008 року.

Чому так (у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Протидія запровадженню університетської автономії в Україні не носить організованого характеру. Тобто ніхто в принципі не проти. Ідея добра, гарно звучить. Але, з іншого боку, кому потрібні зайві проблеми? На заваді її здійснення стоїть певний тип мислення, який століттями культивувався у провінційній Україні. Для того, щоб провести якісь реформи, мало цього хотіти, чи навіть дуже хотіти – в них слід було б мати органічну потребу. Українська державна система не має потреби ні в яких змінах з однієї простої причини: вона досі внутрішньо почуває себе частиною більшої системи, якою був СРСР. Попри наявну незалежницьку риторику, вона підсвідомо очікує, що за неї не лише візьме відповідальність, а й подумає хтось інший.

Мова йде не лише про політичний тиск на українські ВНЗ, який не стихає в усі пострадянські роки незалежності. Найчастіше ми будуємо наші університети, виходячи з можливого, а не з того, чого прагнемо досягти у майбутньому. Існують правила гри, яких легше дотримуватися, ніж намагатися їх змінити.

Британці стверджують, що найбільша перешкода на шляху позитивного розвитку сучасного університету – це не брак матеріальних ресурсів, не обмежуючі розвиток режими, не втягнення вищої освіти у ринкові стосунки чи наявні виклики академічній сутності. Все це справді важливо, але головне – це наші уявлення, енергія і наша мужність щось змінити, щоб продовжувати рухатися вперед.

Утім підстави для оптимізму є, адже академічна спільнота України вже підійшла до необхідності подолання якісної перешкоди для розвитку вітчизняних університетів, пов’язаної з невідповідністю риторики і дійсності, непрофесійністю державної системи управління вищою освітою, з небажанням влади зрозуміти справжні проблеми української освіти і науки.

В академічних колах усе більше визріває розуміння того, що академічна спільнота повинна формувати себе сама, відстоюючи свій голос, беручи відповідальність за якість навчання, об’єктивно оцінюючи як власний стан, так і становище всієї держави.

Зростає і кількість прихильників бачення університету як незалежної території, де культивується вільнодумство, розвиваються науки, зростає особистість, де нація відтворює і продукує власне майбутнє.

Так має бути (які є варіанти вирішення проблеми)

Україна потребує створення якісних університетів, присутніх у світових університетських рейтингах, не зацікавлених у корупції і спроможних впливати на розвиток національної економіки. Створення таких університетів повинно стати головним завданням всіх без винятку політичних сил, уряду та Міністерства освіти і науки зокрема.

Після Помаранчевої революції, коли український університет виступив каталізатором процесів якісного оновлення суспільства, ідея автономії просто ширяє у повітрі.

По-перше, запровадження університетської автономії перекладе на університети відповідальність за вирішення власних проблем та відкриє перед ними нові можливості. Запрацює той ірраціональний чинник, який ми називаємо ідеєю університету. Без університетської автономії не можна очікувати ніяких позитивних змін на цьому полі.

По-друге, реальна конкуренція між вузами можлива за умови надання їм автономії і відповідальності за якість своєї наукової та освітньої продукції. А ця якість буде сфокусована на якості диплома. Кожен університет повинен видавати власний диплом, і нехай ці дипломи конкурують між собою на ринку праці...

У нас близько тисячі вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації і різних форм власності. Держава намагається підтримати всіх. А могла б виступити арбітром створення справжнього конкурентного середовища.

Ми живемо в атмосфері недовіри і взаємної підозріливості. Натомість потрібно звільнити приватну ініціативу, заохочуючи розвиток університетів за рахунок їхньої наукової та освітньої діяльності, сприяючи приватним інвестиціям. Поки що держава намагається тримати приватний бізнес на безпечній (для себе) відстані від університетів, не залишаючи останнім можливості самим давати собі раду.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Болонська декларація особливу увагу приділяє принципам автономії університетів, оскільки вони «надають певності у тому, що системи вищої освіти будуть безперервно адаптуватися до змінюваних потреб суспільства та до необхідності розвитку наукових знань».

Реалізація ідеї автономії ВНЗ для сучасної України насамперед означатиме перерозподіл відповідальності. Досі від університетів вимагається зовсім не те, що насправді потрібно було б вимагати. Міністерство освіти і науки мало б вимагати від університетів не ірраціональну звітність, яка не має жодних реальних наслідків, а справжніх результатів наукових досліджень. Ми ж звикли до того, що держава стежить за примарним «порядком», який не виключає корупції й погоджується з відсутністю конкурентоспроможних українських університетів на світовому ринку. Більше того, цей «порядок» не терпить жодних новацій.

Питання університетської автономії має розглядатися навіть з політичної точки зору. На тлі сильних університетів змінюється погляд на призначення самої держави, яка неодмінно перестане бути інструментом для приватного збагачення, дедалі більше набуваючи ознак цивілізованого сервісу для всіх своїх громадян.

Перехід ВНЗ на автономні засади викличе оптимізацію управлінських процесів через саморегуляцію. Наприклад, якісний університет буде зацікавлений у здобутті високого місця на освітньому ринку, а відтак — у якісному відборі студентів, що приведе до ліквідації корупції під час вступу. Замість того, щоб засуджувати хабарництво, потрібно створити умови, які б зробили його невигідним для університетів. Паралельно з розвитком якісних українських ВНЗ, відповідальних перед суспільством насамперед через ринкові механізми, зростатиме їхня відповідальність за якість власних дипломів, наукових ступенів і вчених звань. Ми повинні вести мову про повну академічну, фінансову та адміністративну самоврядність університетів, згідно з європейськими традиціями, буквою і духом Болонського процесу, вимогами сучасної конкуренції глобального світу.

Реалізація університетської автономії в Україні можлива трьома шляхами:

· через пілотний проект, який потім переноситься на всі ВНЗ;

· через укладання угоди з тими університетами, які братимуть на себе відповідні зобов’язання забезпечення якості та прозорості всіх видів звітності;

· через реалізацію болонських зобов’язань нашої держави. Найкраще було б рухатися всіма шляхами одночасно.

Починаючи з 2005 р., коли було засновано Консорціум з університетської автономії, дер­жавні чиновники з гідною подиву одностайністю доводили неможливість здійснення цього проекту, хоч навіть у чинній законодавчій базі можна знайти підстави для початку процесу автономізації українських університетів. Так, ст. 46 Закону України «Про освіту» з промовистою назвою «Автономія вищого навчального закладу» передбачає, що державні органи управління освітою можуть делегувати ВНЗ повноваження відповідно до його статусу.

Та, попри спротив бюрократичної системи, університетська автономія не має альтернативи. Зволікання з її запровадженням призведе до ще більшого зниження якості й розширення прірви між нашими та західними ВНЗ.

Життя змінюється дуже швидко. Завдання університетів – не лише наздоганяти ці зміни, а передбачати і навіть проектувати їх.

Сергій Квіт, Президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», доктор філологічних наук, професор

Вектор другий: від штучного відокремлення академічної науки і освіти до органічного поєднання освітнього процесу з науковим на базі університетів.

Так є (у чому суть проблеми)

Згадуючи численні здобутки вітчизняної вищої освіти до теперішнього часу, включно з відродженням національної освіти після падіння Російської імперії у 1917, Австро-Угорської монархії у 1918 та Радянського Союзу у 1991, зазначимо, що в радянський час відбулося таке руйнування української вищої школи, від якого ми досі не можемо оговтатися. Університети фактично були перетворені на педагогічні вузи, з відповідним знищенням матеріально-технічної бази та відсуненням наукових досліджень на другий план.

Дотепер хибна за своєю природою радянська практика відокремлення науки (НАНУ) від освіти (МОНУ) в Україні переноситься на організацію наукових досліджень у самому університеті. Суто академічні за своїм призначенням науково-дослідні осередки функціонують тут «паралельно» до освітнього механізму. Окрім необхідності створення науково-навчальних центрів зі статусом юридичної особи, метою яких є поглиблена науково-технічна та навчальна підготовка фахівців, слід брати до уваги, що третій, докторський, цикл університетської підготовки є не лише освітою. Адже від докторанта насамперед вимагається справжня наукова новизна результатів його досліджень.

Тепер у системі вищої освіти України функціонує таке запропоноване державою правило: плачу гроші – замовляю музику. Що в принципі могло би бути цілком прийнятним у посттоталітарних і постколоніальних умовах, за наявності чітко поставлених завдань. Поки приватна освіта не стала якісним конкурентом державній, йдеться про державні університети, які залежать від бюджетного фінансування та урядових рішень. Проблема полягає в тому, що ніяка «музика» не замовляється. Насправді держава не може сказати, що саме вимагається від вищої освіти і науки. Зі свого боку, сьогодні українські університети не спроможні вирішувати важливі високотехнологічні завдання. Неможливо побудувати сучасний університет у державі, якій він не потрібний.

Законсервована радянська інфраструктура української науки залишається відрізаною від університетів. Тобто надалі розмежованими є процеси досліджень та викладання (і навчання). Зусилля та ресурси не зосереджуються на тих напрямках, де можна було б досягти інноваційного «прориву». Українські університети не здійснюють наукових досліджень, які б могли суттєво впливати на виробництво й економіку країни.

Чому так (у чому полягають причини існування цієї проблеми)

На заваді розвитку сучасного українського університету стоять проблеми політичного та ідеологічного характеру. Корумпована державна система може вимагати від науки та освіти одного: не заважати їй жити за своїми законами, що не мають нічого спільного з обслуговуванням своїх громадян та відстоюванням національних інтересів.

Як уже зазначалося, наші університети мають навчально-педагогічний, а не науково-дослідний характер. Вони надзвичайно політизовані, тому що студенти розглядаються переважно як чисельний електорат, тобто як об’єкт різноманітних маніпуляцій.

Усі спроби реформування вищої освіти дотепер мали формально-косметичний характер. Так, наприклад, відбувся комічний процес перейменування педінститутів і технічних ВНЗ — в університети, кафедр — в інститути, технікумів — у коледжі, а ПТУ — в ліцеї.

Звісно, потрібні не ці формальні зміни назв, а радикальне реформування університету як такого, повернення йому суспільного престижу, автономії, можливості займатися сучасною наукою, надання студентству статусу суб’єкта, а не об’єкта університетського життя.

Національна академія наук є рудиментом радянської системи, яка надавала державне замовлення т.зв. галузевим та академічним інститутам. Практика централізованого розподілу коштів належить минулому, оскільки сприяє подальшій деградації української науки. Адже ринок не допускає зосередження всіх ресурсів у державному бюджеті. Деякі з академічних інституцій, успішніші, адаптувалися до ринкових умов, менш успішні якось функціонують за рахунок держави, а окремі інститути не працюють взагалі.

В цілому ж доводиться констатувати: наша країна має вкрай неефективну інфраструктуру наукових досліджень і, як наслідок, для успішної самореалізації вітчизняні науковці змушені шукати кращого застосування своїх знань і умінь у західних університетах.

Так має бути (які є варіанти вирішення проблеми)

З огляду на те, що розвиток сучасних університетів, науки та суспільства відзначається тенденціями ускладненості, взаємопроникнення та взаєморозуміння, ці інституції надалі не можуть існувати ізольовано. Вони мають бути включені в ефективну національну систему й бути спроможними давати відповіді на виклики сьогодення, насамперед у сенсі економічного і соціального зростання від продукування якісно нового знання. Наука повинна бути повернута в університети. Тільки так Україна зможе віднайти своє місце у конкурентній системі глобальної спів-еволюції, стане активним учасником і надійним партнером у підтримці та спрямуванні ґлобалізаційних процесів.

Від часів Вільгельма фон Гумбольдта (1767—1835) університет покликаний виховувати національно свідому еліту, що, у свою чергу, розвиває власну державу. Цікаво, що Гумбольдт не ставить на перше місце серед завдань університету виховання молоді як таке. У поєднанні «об’єктивної науки і суб’єктивної освіти» головним виміром для нього залишається наука. Дотепер академічна спільнота студентів і викладачів є добровільним об’єднанням саме заради розвитку науки. У цьому процесі здійснюються також інші завдання, найважливішим з яких є виховання самостійно мислячого інтелектуала і громадянина.

Входження у європейське співтовариство — найбільш прозора для України форма вияву процесу глобалізації — пов’язана також з переосмисленням і переоцінкою поняття «національного університету». Оскільки дійсність українського університету поки що домінує над його ідеєю, тяжіючи до заміни свободи, інтелектуальної незалежності, вищих моральних цінностей потребами сьогодення, окреслюючи такий собі університет без ідеї університету, ми повинні знайти адекватну відповідь викликам глобалізації у процесі трансформації університетської освіти.

Марта Богачевська-Хом’як стверджує, що універсальної формули успішності університету не існує. Можна, однак, визначити її складники, що спрацьовують, «принаймні подекуди і для декого», — як у Сполучених Штатах, так і країнах Західної Європи. Це свобода наукового пошуку і слова, охочі та цілеспрямовані студенти, чесна й ефективна адміністрація, прозорі фінанси, відкритість до світу.

У нас досі побутує думка, що класичні університети призначені для того, щоб, насамперед, навчати молодих людей, а потім вже провадити наукову діяльність. Подібні погляди належать до тієї частини радянської спадщини від якої слід рішуче відмовитись. Насправді ж навчальний процес в університеті має організовуватись навколо наукових досліджень. На мою думку, так звану «велику науку» слід перенести в університети і перетворити їх із суто навчальних у науково-навчальні заклади.

У теперішніх інноваційно-ґлобалізаційних процесах університети не стоять осібно. Вони відіграють ключову роль у дослідницьких науково-технологічних мережах, які зближують вищу освіту та бізнес. Ці структури означують суспільство нової якості, що ґрунтується на знанні. Ґлобалізація додає виміру складності, дослідницькі мережі долають кордони національних держав і пов’язують різні країни та регіони. Нам немає чого вести мову про «досягнення вітчизняної науки», якщо вони не цікаві міжнародному науковому співтовариству.

Дебати про зв’язки між науковими дослідженнями та викладанням в системі масової вищої освіти можуть бути одним з елементів усередині більш фундаментальних дебатів про майбутнє університетів у суспільстві знання.

Навчальний процес традиційно відбувається поруч із науковими дослідженнями. Питання в тому, яким чином можна стимулювати ці стосунки. Дослідники стверджують, що для цього необхідно уникати напруги між ними, постійно відтворювати особливо сприятливу атмосферу інтелектуальної приязні (intellectual love), яка б зумовлювала відповідний простір для досліджень. Не завжди добрі викладачі стають хорошими дослідниками чи навпаки, але така взаємодія, безсумнівно, сприятиме культурі, в котрій дослідження, викладання і навчання можуть бути взаємно покращені. У протилежному разі, без природного і взаємодоповнюючого зв’язку, навчання і наукових досліджень, університети можуть померти.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Хоч це може здатися парадоксальним, але глобальна криза створює сприятливі умови для справжніх реформ у сфері науки і освіти. Для цього пропонується прийняти чотири тези.

По-перше, немає ніякої національної науки. У науковому світі професіонал знає ціну іншому професіоналові. Мобільність і співпраця на міжнародній арені — запорука успішності, зокрема через втягнення України у глобальну конкуренцію. Ми ж намагаємося її уникнути, шукаючи аргументи в оригінальній ментальності чи так званих особливих традиціях вітчизняної науки. Хоч цими традиціями можна швидше відлякувати нові покоління дослідників, ніж хвалитися. Те, що ми називаємо кращими здобутками української науки, належить не до організаційних переваг радянської системи, а до персональних здобутків українських вчених, які б у кращих умовах зробили б набагато більше. Не можна створити щось нове, не відмовившись при цьому від старого — того, що тягне назад і не дозволяє здійснити прорив на певних напрямах досліджень, а також, що найважливіше, у системних змінах.

Тому, по-друге, потрібно змінити організацію наукової діяльності, яка зберігається по сьогодні з перших років радянської влади, відмовившись від принципу її відокремлення від вищої освіти. Ці традиції виявилися справді стійкими. Мовляв, справжня наука — для академічних і науково-дослідних інститутів, а освіта — для університетів, у яких існує, відповідно, особлива вузівська наука. Такий поділ дозволяв ефективніше контролювати інтелектуалів і концентрувати зусилля на стратегічно важливих для СРСР технологічних напрямах. Відзначимо, що тоталітарна дер­жава знала, що їй потрібно, — вона існувала в умовах протистояння з цілим світом. Тепер система радянських держзамовлень зникла, а створена нею інфраструктура залишилася, перетворившись на невиправданий анахронізм. Тому розвиток науки в Україні повинен відбуватися там, де йому призначено від початку, — в стінах університетів. Навчальний процес, відповідно, організовується не сам по собі, а навколо наукових досліджень.

По-третє, слід перестати дивитися на університети як на безодню, яка поглинає дедалі більше бюджетних коштів. Значні демократичні здобутки, на жаль, поки що не дозволяють подолати посттоталітарний статус нашої держави. Сьогодні прагнення контролювати якомога більше, навіть всупереч очевидній вигоді для себе, видається справді ірраціональним. Національні інтереси України полягають у відповідях на численні виклики й загрози, а не в самообмані та самоізоляції. Інакше кажучи, ми не маємо сучасних університетів, здатних впливати на національну економіку, вирішувати кардинальні технологічні й суспільні проблеми. Цікаво, що перед українськими університетами ніхто і не ставить таких вимог. Вища освіта розвивається пасивно й екстенсивно, як-от за рахунок хаотичного збільшення кількості вищих навчальних закладів. На сьогодні маємо 904 ВНЗ, у тому числі 351 університет. Це справді дикі цифри, оскільки Україна може собі дозволити лише кілька десятків якісних університетів, які значною мірою самі даватимуть собі раду.

Нарешті, по-четверте, нам потрібно визначитися стосовно стратегічних завдань для науки та освіти. Якщо Радянський Союз намагався домінувати мілітарно, – для України найприйнятнішим було б досягти конкурентоспроможності на глобальній арені, будучи невід’ємною частиною європейської спільноти та продукуючи нове знання, необхідне для участі у світовому розподілі праці.

Віднайдення шляху людяного майбутнього означає не лише захист вищої освіти як демократичної публічної сфери. Це передбачає створення такої атмосфери, в якій молоді люди бачили б себе одночасно науковцями й активними громадянами, готовими пов’язати свої дослідження та навчання з вирішенням різноманітних суспільних викликів, а також з виробленням нового бачення того, чим університет міг би бути і чим суспільство могло би стати.

Тому університети повинні рухатися від вироблення надійного знання до продукування соціально запитаного та усталеного знання. Це означає, що воно повинно бути перевірене і переперевірене у відмінних контекстах. Діяльність такої якості створюватиме для університетів основу для суспільної довіри, на якій надалі ґрунтуватиметься соціальна та фінансова підтримка інституційних потреб. Всеохопно проникаючи у величезну кількість публічних комунікаційних просторів, університети можуть рухатися не так у межах самого ринку, як над ним. Через більшу відкритість широкій громаді та здійснення порядку денного власних досліджень, вони будуть готові втримувати свою чесність та об’єктивність і як інституції, залишатимуться дійсно критичними учасниками процесу глобалізації. Для того, щоб у цьому не було сумнівів, університети повинні сприйматися як такі інституції, які не лише у своїх прагненнях, а також через власну політику та дослідницькі практики служать публічному благу.

Сергій Квіт, Президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», доктор філологічних наук, професор