Відмінності між версіями «Моя Україна»

Поточна версія на 10:07, 12 квітня 2016

Напевне, кожен із нас колись замислювався над тим, що таке рідна країна, чим вона особлива, чим вирізняється з-поміж тисяч інших країн світу. Відповісти на ці запитання непросто, адже рідна країна ~- це не просто клапоть землі на планеті, де живеш, навчаєшся, працюєш, створюєш сім’ю, — це щось значно більше, це почуття, які виникають до цього «клаптя», це бажання діяти на його благо, повага до нього. Я можу впевнено сказати, що моя Україна — найкраща країна у світі. Та чи маю я підстави стверджувати це так категорично? Що ж таке моя країна? І чому вона найкраща для мене? Україна — це славетна історія: мудрі літописці, Київ священний, дзвін козацьких шабель, гайдамацький посвист, нескінченні чумацькі шляхи, зойк кріпака на панському дворі, революційні заграви, довгоочікувана незалежність…

Україна — це чарівна природа: високі гори й неосяжні степи, плодючі чорноземи, тополя у волошковому полі, хрущі над вишнями, калина у дворі, п’янкі любисток і м’ята, верба край дороги, жовтогарячі соняшники на струнких стеблах…

Україна — це неповторна культура: ніжна лірична пісня, героїчна, сповнена патріотизму дума, вишитий рушник на покуті, розмальована святкова писанка, мова солов’їна…

Можна довго перераховувати все, чим для мене є моя країна, та чи буде тому край? Україна — це все, іцо навколо мене, усе, чим живу й про що мрію, це мої батьки, друзі, учителі. Кожен порух моєї душі, кожен мій вчинок, кожен життєвий крок стосуються моєї країни.

Однак головне, що Україна — це та земля, де я народився, де завжди на мене чекатиме батьківська домівка, зігріта теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, це — моя Батьківщина, найкраща і найрід-ніша, завжди захоплива у своїй непізнаності й навіть непізнанності. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік.

Ці поетичні рядки належать В. Симоненку, відданому співцеві своєї країни, який завжди із захопленням і ніжністю відгукувався про Україну. Саме він автор слів, які знає кожен із нас: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Кожну державу формує народ, який живе на її теренах і творить національну культуру. Саме на підмурівку національної свідомості громадян будується країна, що посідає гідне місце серед інших країн і впливає на події у світі. Отже, держава — це передусім її народ, а свідомість народу є свідомістю його держави Про стійкість і непереможність українського народу свідчить історія його опору окупантам і створення незалежної держави. У найскрутніші для України часи, коли, здавалося, останні надії було втрачено, на захист співгромадян піднімалися творча інтелігенція, науковці, громадські діячі. Краще ніж будь-хто усвідомлюючи небезпеку втрати рідної країни, вони знаходили шляхи вирішення державних проблем, палким словом надихали зневірених, невтомно піднімали українців на боротьбу, зміцнюючи їхню віру у власні сили. Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже й слід, Лиш потурнаки й яничари. І ось — Стефаник і Куліш, Ось — Коцюбинський, Леся — квіти Степів страждальної землі, Народу самосійні діти! А то підземна загуде Вулканом націй ціла раса І даром Божеським гряде Нам Прометеїв дух Тараса. (Є. Маланюк)

Я щиро вірю в невмирущість української нації і завжди обстоюватиму свою віру, як робили це тисячі моїх предків і як роблять це тисячі моїх сучасників, Україна вічна, бо вічний її народ. А головним підтвердженням цьому є її давня і героїчна історія, що довела: попри лагідну вдачу українці надзвичайно сильний і витривалий народ, який здатен захищати себе й боронити свою країну. Допоки буде мій народ вірити в себе, у свої сили, допоки буде шануватися, доти буде існувати й розвиватися незалежна українська держава, про неї знатиме, її поважатиме світ. Я — часточка великого народу, і цим я по-справжньому пишаюся.

Сьогодні часто можна почути, що наша країна ще дуже молода. Дещо дивно звучать такі слова, адже Україна має тисячолітню державну історію, яка сягає ще часів Київської Русі. Однак таке твердження все ж таки слушне, бо можливість по-справжньому творити власну державу українці вибороли менше двадцяти років тому, коли було проголошено незалежність України. Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно боролися й гинули мільйони наших предків, а проте, отримавши таку бажану свободу, ми просто не знаємо, що з нею робити. У часи, коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила, Україна, розривається щонайменше між трьома полюсами: прагне приєднатися до Європейської Спільноти, подружитися з Америкою і не зіпсувати стосунків із Росією. Тоді, коли нарешті українська мова, не скута заборонами, може повноцінно розвиватися, українці прагнуть другої державної мови. У період, коли національна економіка спромоглася вийти на світовий рівень, урядовці виступають проти вступу України до Світової організації торгівлі… На жаль, таких парадоксів дуже багато, і всі вони свідчать про те, що після здобуття довгоочікуваної незалежності наша держава опинилася сам-на-сам зі складними проблемами, які мусить вирішувати не хто інший, як її народ.

Моє покоління стало очевидцем перехідного періоду нашої держави в побудові демократичного суспільства. Український народ рухається вперед, долаючи труднощі, виправляючи допущені помилки. Але, на жаль, щоразу нові зміни нашої влади призводять до нових змін у самій країні. Дуже часто все починається спочатку, у розбудові держави ми змушені зупинятися, повертатися назад, змінювати вже звичне… Однак жодне демократичне суспільство не може похвалитися легким і швидким досягненням своєї мети. Тому я вірю, що моя країна вийде на правильний шлях, вірю в майбутнє незалежної держави, яка посідатиме гідне місце серед інших європейських держав, буде популярною і шанованою у світі. Для цього всі ми, її свідомі громадяни, маємо докладати зусиль, працювати й творити задля її добробуту, сприяти розвитку всіх сфер її життя. Коли кожен з нас усвідомить, що майбутнє незалежної країни в наших руках, високорозвинені науку та економіку? Тільки бажання гордо заявити: «Я — українець» — може об’єднати громадян нашої величезної країни в одне ціле. Тому кожен з нас мусить дбати не про те, на кого рівнятися і до якої культури долучатися, а насамперед про свою єдину країну, про порозуміння й злагоду на всіх її землях.