Відмінності між версіями «Інноваційні технології креативної освіти»

Версія за 17:45, 4 березня 2014

Інноваційна педагогічна технологія – цілеспрямоване, систематичне й послідовне впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчально-виховний процес від визначення його мети до очікуваних результатів.

Інноваційне навчання– це зорієнтована на динамічні зміни в навколишньому світі навчальна та освітня діяльність, яка ґрунтується на розвитку різноманітних форм мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості.

Специфічними особливостями інноваційного навчання є його відкритість майбутньому, здатність до передбачення та прогнозування на основі постійної переоцінки цінностей, налаштованість на активні та конструктивні дії в швидко змінних ситуаціях.

Розвиток системи і змісту навчання в сучасному світі відбувається в контексті глобальних освітніх тенденцій, серед яких найпомітнішими є: - масовий характер освіти та її неперервність; - значущість освіти для індивіда і суспільства; - орієнтація на активне освоєння людиною способів пізнавальної діяльності; - адаптація освітнього процесу до запитів і потреб особистості; - орієнтація на демократизацію всіх освітянських структур; - орієнтація навчання на інновації, особистість, забезпечення можливостей її саморозвитку та саморозкриття; - освіта стає пріоритетною галуззю фінансування в розвинених країнах.

Інноваційність передбачає утвердження відповідального способу життя людини в суспільстві та відповідального відношення суспільства до кожної особистості зокрема. Звідси зрозуміло, що, окрім науки, у забезпеченні інноваційного типу розвитку економіки і суспільства в цілому провідну роль відіграє освіта. Саме через систему навчання і виховання можна підготувати людину, здатну й охочу активно творити і сприймати зміни, нововведення. Інноваційний шлях розвитку освіти підвищив актуальність інтелектуального і креативного ресурсів, які разом виконують функцію «соціального ліфту», що підіймає людину на вищі щаблі суспільства. Враховуючи той факт, що з часом у всьому світі все очевиднішим виявляється протиріччя науково-технічного прогресу і духовності людини, зростає значення духовного потенціалу педагогічних систем. Соціальні конфлікти і техногенні катастрофи вимагають пошуку першопричин та шляхів їх подолання. Поки засоби взаємодії не будуть знайдені і не увійдуть у повсякденну реальність, стійкий розвиток суспільства та окремих країн залишиться утопією: у різнорідних, не розуміючих одна одну структур є всі підстави бути конфліктуючими. Відкритими також залишаються питання про можливості і способи управління інноваційними педагогічними системами. Зрозуміла специфіка даного процесу, оскільки інноваційні системи ґрунтуються на феномені креативності. По-перше: інноваційний розвиток освіти в Україні супроводжується інтеграцією науково-освітнього потенціалу. Гіпотетично виправданим можна вважати твердження: якщо в освітньому просторі створити умови, сприятливі для поширення педагогічних інновацій, інтеграційні процеси протікатимуть продуктивніше, а перспективи розвитку суспільства будуть очевиднішими. По-друге: разом з тим, інтенсивно посилюється тенденція до технологізації педагогічних процесів шляхом впровадження новітніх технологій, методик, сучасних інформаційних засобів навчання, які в цілісному своєму поєднанні закладають основу інноваційного розвитку освітньої галузі. Інноваційне оновлення педагогічних систем має забезпечити зростання особистісного потенціалу як важливої передумови ефективного функціонування будь-яких соціальних систем. В освітній практиці позначилися такі основні методи посилення суб’єктності педагогічних процесів: - «збагачення» функціонального змісту діяльності головних суб’єктів педагогічного процесу (учня і вчителя) за рахунок розширення якості та складу виконуваних операцій і функцій, заміни одних операцій іншими (наприклад, розширення функції контролю до моніторингової функції в умовах 12-бальної системи оцінювання); - зміна організації діяльності: режиму, інтенсивності, умов діяльності (наприклад, введення так званого «вільного розкладу», коли учню дозволяється «самостійно», «вільно» визначати інтенсивність і режим роботи при обов’язковому виконанні всього необхідного об’єму завдань за певний проміжок часу); - участь в управлінській(«законотворчій») діяльності, делегування повноважень і відповідальності, створення умов для колегіального прийняття рішень; - зміна умов і засобівнавчально-виховної діяльності за рахунок оснащення комп’ютерною і мультимедійною технікою; - зміна форм організаціїпедагогічного процесу: зменшення ваги фронтальних форм діяльності, надання пріоритетності індивідуальній груповій, кооперативній, колективній формам, що об’єктивно сприяє самовираженню, саморозвиткові учасників педагогічного процесу, приводить до соціальної відповідальності за результати діяльності і, відповідно – до появи синергетичного ефекту; - зміни соціально-психологічного клімату на основі психотехнічних прийомів, коли знижується психологічна напруга всіх учасників освітнього процесу. Разом з тим, інноваційний розвиток освітньої системи шляхом технологізації всіх складових педагогічної діяльності – це процес, наповнений гострими суперечностями та конфліктами між усталеним і новим, що йде йому на зміну. Зрушення, які відбуваються в освітній сфері, більше нагадують пошуки компромісу між реформаторським способом розвитку освітньої галузі та інноваційними тенденціями цивілізаційного руху. Сучасна модернізація – це ланцюг широкомасштабних новацій, запроваджуваних в освітній сфері, але не будь-який процес впровадження новацій можна ототожнювати із сталим інноваційним розвитком. Все залежить від механізму оновлення (в широкому розумінні – розвитку) системи та особистостей, які його запроваджують.

Джерело: Стаття Змунчило О.М.[1]