Відмінності між версіями «1. 1 Коли закінчуються проблеми»

Версія за 14:57, 13 жовтня 2009

З огляду на те, що ХХІ століття є «епохою змін», яка спонукає освіту України, як і освіту будь-якої іншої країни, вступити у стадію неперервного реформування, ілюзією є сподівання на те, що принаймні школа за нашого життя залишиться такою ж як і була. У наш час китайське прокляття («щоб ти жив у час змін!») втратило свій загрозливий зміст. Сьогодні динамічні зміни стали нормою у всіх сферах життя і іншої епохи, окрім епохи змін, тепер бути не може.

На жаль, запропоновані у цій книзі зміни в освіті, вже є вкрай запізнілими в ситуації, яку називають «освітньою катастрофою». І це не є перебільшенням, адже, зокрема, упродовж двох останніх десятиліть ми спостерігаємо масштабну катастрофу ресурсного типу, яка вже призвела до навіть фізичної руйнації приміщень закладів освіти, вимушеного використання засобів навчання вчорашнього дня тощо. На наші заклади освіти, особливо ті, що у сільській місцевості, не може не впливати демографічна катастрофа, яка веде до депопуляції України. «Дорослі люди – катастрофа для дітей», - так описала рівень педагогічної культури нашого суспільства одна старшокласниця на інтернетфорумі.

Наростання загрожуючої катастрофи посилює те, що упродовж усіх років незалежності на всіх рівнях управлінської ієрархії в освіті ті чи інші рішення приймаються:

а) неадекватно (без глибокого вивчення освітніх реалій та залучення професіоналів від освітянського «плуга»);

б) авторитарно (визначальним є вплив того чи іншого «начальника» на прийняття рішення та вирішальне значення має вплив на «начальника» осіб, які мають «доступ до тіла»);

в) кулуарно (без широкого громадського обговорення та відкритої професійної експертизи).

Звісно, не ми одні переживаємо крах старої традиційної моделі організації шкільної освіти. Ще на початку 90-х американський вчений Джордж Леонард зробив висновок: «Школа, якою вона постає нині перед нами, вичерпала себе. Будь-яка спроба поліпшити – а по суті утримати – сучасну систему освіти лише відсуває її передсмертні корчі, незмірно збільшуючи фінансові та соціальні витрати... Ми повинні змінити нашу національну освітню мету: треба не модернізувати школу, а споруджувати щось поза нею – назвемо це меташколою». Утім Джордж Леонард бачить у цьому і позитивні наслідки, адже «крах школи ознаменує зародження нової освіти, що розкриє творчий потенціал усіх наших дітей і незрівнянно піднесе успіхи кожного індивіда, помножить національні здобутки на порозі нового тисячоліття» («Америка», червень, 1994 р.).

Якщо управлінські структури усіх рівнів не в змозі відвернути катастрофу в освіті, то слід принаймні забезпечити, щоб вона стала керованою, тобто процес демонтажу старої «арматури» (замість спонтанного і катастрофічного) набув свідомого і планомірного характеру. Одночасно має відбуватись цілеспрямоване та прогнозоване (а не стихійне як зараз!) конструювання нової освіти України.

Керована катастрофа в освіті - це спосіб дії у ситуації, «коли закінчуються проблеми». У цьому випадку ми не лише визнаємо очевидне (те, що шкільна освіта у її нинішньому вигляді зазнала катастрофи), а і почнемо інтенсивно думати як жити далі, почнемо якомога скоріше діяти.

Коли найсучасніший і , як здавалось його творцям, не тонучий корабель «Титанік» наштовхнувся на айсберг, його капітан і команда сприйняли це як проблему. Тільки тоді, коли судно почало стрімко йти на дно, всі зрозуміли, що сталась катастрофа, тож слід спускати шлюпки і рятувати людей. Якщо б екіпаж судна з перших хвилин після зіткнення не марнував час на малоефективні потуги, спрямовані на те, щоб вирішити набір проблем, зміг вчасно об'єктивно оцінити реальність, можна було б мінімізувати кількість жертв. Звісно, спосіб дії у ситуації катастрофи зовсім інший, ніж у ситуації, коли слід вирішувати проблеми.

У випадку з нашою пострадянською системою шкільної освіти ми теж змарнували час і енергію на вирішення не вирішуваних проблем і таки дочекались, коли вона остаточно розбилась об «айсберг» фінансово-економічних негараздів і почала «тонути» під тиском «баласту» стереотипів минулого у «морі» сучасних завдань. Знову підвело наше бажання за будь-яку ціну «залатати» тонучий корабель, який у свідомості багатьох наших вчителів і освітянських чиновників усе ще лишається найкращим у світі «плавзасобом».

Сьогодні нам треба втокмачити собі в голову одну аксіому: врятувати радянську модель шкільної освіти неможливо і непотрібно, тож слід припинити латати безнадійно тонуче судно, негайно спускати «шлюпки» і гребти до нових, маловідомих берегів сучасної освіти.

Сівши у «шлюпки» та взявшись за весла, давайте думати разом над тим, як жити далі і до яких берегів пливти. Звісно спочатку нам необхідно змінити спосіб думати і говорити про освіту, а це спричинить зміну нашої поведінки щодо її реформування.

Вихід із будь-якої ситуації можна знайти, альтернативи існують, якщо ми тільки розплющимо очі, повіримо у свої сили. Тож констатація існування стану освітньої катастрофи стає закликом до пошуку шляхів побудови нової школи: "Давайте оголосимо освіту катастрофою і будемо думати, як далі жити!".

Найвідоміший економіст другої половини ХХ століття Мілтон Фрідман вважає, що в будь-якому суспільстві існує тиранія status quo. «Тільки криза актуальна або передбачувана продукує реальні зміни»,– цей висновок ученого має відношення не тільки до економіки, а і до всіх інших сфер суспільного життя.

Реформа, якщо буквально розшифрувати це слово, означає створення нових форм, які б найбільш відповідали новому змісту освіти.

Нам слід навчитись сприймати освіту як явище, що постійно змінюється, якомога скоріше відмовитись від застарілих уявлень про учня та навчальний процес. Так, зокрема, тільки в пострадянській педагогіці вважається нормальним визначати зміст навчання учня ще до того, як він прийшов до школи. Тільки у нас індивідуальний підхід здебільшого розуміють як "підгонку " учня під «спущені зверху» програми і навчальні плани. У всьому світі роблять навпаки: створюють індивідуально центровану систему навчання, яка дозволяє досягнути успіху кожному учневі, дає можливість кожній дитині розвиватись як самобутній, і саме цим цінній особистості.

У нашу, скалічену тоталітарним минулим педагогічну свідомість усе ще необхідно привносити прописні істини сучасної педагогіки гуманізму:

• усі діти різні, однаковими вони повинні бути тільки в правах і свободах;
• кожна дитина має право пізнавати світ у доступній для неї формі, школа зобов'язана забезпечити їй можливість руху за індивідуальною освітньою траєкторією;
• основа основ сучасної школи: принцип поваги до внутрішнього світу дитини;
• ефективною є тільки та система освіти, яка базується на домінуванні громадських засад управління, самоврядуванні, свободі думки і дії всіх учасників освітнього процесу;
• система освіти не є "ресурсопоїдаючою" сферою, вона є головним фактором розвитку міста чи села, джерелом розвитку місцевої громади;
• шкільний простір має бути аурою добра, місцем, де учень повинен знаходити захист як від негараздів навколишнього світу, так і від самого себе;
• діти – це правда про дорослих, які їх виховують;
• лідерство є єдино можливим способом досягнення прогресу в освіті тощо.

На жаль, досі стереотипи радянської моделі освіти заважають нам адекватно оцінити нову освітню реальність, взятись за рішучу трансформацію школи. Перефразувавши відому фразу Освальда Шпенглера, слід усвідомити, що на ситуацію в освіті слід дивитись не з "жаб'ячої перспективи, а з висоти пташиного польоту ".

Концептуальна модель сучасної школи та програма її розвитку повинні ґрунтуватись на філософії освіти, яка відповідає цінностям "відкритого суспільства " та оптимістичній гіпотезі щодо перспектив громадсько-політичного та економічного розвитку України.

Розробляючи стратегію розвитку освіти на найближчі 10 років, слід виходити з таких прогнозів:

1. Україна буде "відкритою " країною, яка рухатиметься у напрямку до все більш повної та ефективної інтеграції у світове співтовариство. Тому і країна в цілому повинна ставати все більш конкуренто спроможною, і кожен випускник школи повинен отримати під час навчання основу для високої конкурентоспроможності на світовому та національному ринках праці;
2. Україна буде розвивати свою національну культуру та мову, та інтегруватиметься у світ, зберігаючи тісні культурні та економічні зв'язки з країнами ближнього зарубіжжя. В умовах поліетнічного і полікультурного середовища кожен освітній заклад має стати школою діалогу культур;
3. В Україні буде утверджуватись правова держава, в якій людина повинна знати свої права та вміти їх відстоювати. Для нашої держави ХХІ століття стане епохою тріумфу прав людини, утвердження пріоритетності гуманноцентричних та гуманістичних цінностей. Саме цим зумовлюватиметься процес гуманізації та гуманітаризації освіти як головний напрямок її реформування;
4. В Україні буде зміцнюватись вільне суспільство, в якому кожен громадянин повинен вміти приймати самостійні рішення, уміти обирати і нести відповідальність за свій вибір. Тому з'являтиметься більше можливостей задіяти головний ресурс динамізації процесу розвитку освітньої системи кожної школи – ресурс свободи;
5. В Україні буде розвиватись соціально зорієнтована ринкова економіка. Тож ще в шкільні роки необхідно пробуджувати ініціативу, підприємливість, потяг до самостійної активності у поєднанні з духом соціальної справедливості, уваги до проблем й інтересів оточуючих;
6. У третьому тисячолітті Україна, хоч і з деяким запізненням, вслід за високорозвиненими країнами вступає у фазу постіндустріального (інформаційного) суспільства, в якому провідну роль відіграють гуманітарні знання і гуманітарні цінності, здатність до саморозуміння й комунікації з іншими людьми, спроможність до трудової й соціальної мобільності в умовах, які динамічно змінюються. Тому головним умінням, яким має озброїти учнів школа, стає вміння самостійно знаходити і опрацьовувати інформацію, здобувати освіту впродовж усього життя, генерувати нові ідеї;
7. В Україні вслід за іншими європейськими країнами розпочнеться радикальна реформа шкільної освіти, яка призведе до значного розширення самостійності закладів освіти як у фінансово-господарчих питаннях, так і в питаннях організації управління, освітньому плануванні.

Таким чином наші уявлення про подальший розвиток освіти базуватимуться на філософії мрії, а наші освітні ініціативи розгортатимуться у напрямі чітко визначеного алгоритму дій: реформи проти реальності.

Ще І.Кант підкреслював, що школа повинна жити за законами майбутнього. І, мабуть, нам, педагогам, варто керуватись не привидами минулого, а філософією мрії. Тож будьмо реалістами, які прагнуть до неможливого! Школа за великим рахунком повинна бігти попереду паровоза, випереджати перетворення, які відбуваються в інших сферах суспільного життя.

Для того, щоб успішно шукати вихід із катастрофічної ситуації, спочатку треба побачити реальність такою, якою вона є насправді.

Утвердження критичного погляду на реальність створює передумови для послідовного проведення політики "подолання минулого " в усіх сферах шкільного життя.

Слід мати на увазі і те, що міністра, який візьметься за реальне реформування вітчизняної освіти проклинатимуть сучасники і може лише через 20-30 років оцінять нащадки. Адже навряд чи сьогодні може розраховувати на захоплену підтримку людина, яка підніме руку на:

• монополію на владу освітніх «контор» усіх рівнів (слід очікувати шалений спротив освітянської бюрократії );
• пострадянську модель функціонування науки, захисту так званих дисертацій тощо(спротив лжевчених );
• звичну систему оплати праці, процедуру тарифікації, обліку уроків у класних журналах тощо (спротив освітянської бюрократії нижнього рівня та глухий спротив консервативного учительства );
• масштабний тіньовий бізнес на вступі до ВНЗ (спротив напівкриміналізованого прошарку "бізнесменів" від освіти) тощо.

Зміни мають бути всеохоплюючими, адже слід реформувати буквально все починаючи з навчального книговидання і закінчуючи ліквідацією ВАКу та утвердженням нової системи обрання академіків НАНУ.

Іншими мають бути і рушійні сили реформ. Якщо досі домінувала опора на адміністративний тиск зверху, то тепер сили змін слід віднаходити у стратегії виклику, у просуванні лідерства на всіх рівнях освітньої ієрархії, у наданні активної ролі "третьому сектору " тощо.

По суті мова йде про демонтаж фундаментальних засад пострадянської надлишково керованої школи до яких ми всі якось призвичаїлись, з якими змирились... Навіть ті , хто закінчив школу у 2009 році навчилися жити в тій системі координат, яка визначається забюрократизованою системою зовнішнього управління, відсутністю "чесної гри ", жорстким набором визначених зверху освітніх меню, паталогічно слухняним директором, зашуганим учителем і приниженим учнем. На її місце має прийти вільна від бюрократичних пут педагогічна система, у якій панує дух інтелектуальної свободи.

Щоб так сталось перш за все слід зняти всі бар'єри, які стоять на заваді "живій творчості мас " та самореалізації пасіонарних особистостей в освітній сфері.