Відмінності між версіями «Батьки української державності»

Поточна версія на 09:10, 18 червня 2015

БАТЬКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

( Collapse ) Вперше надруковано в газеті «Західний Донбас» 8 жовтня 1997 року

Офіційна радянська історична наука мала величезну ваду, яка зводила майже нанівець її справді великі досягнення. Живу історію потрібно було заганяти в прокрустове ложе ідеології. Конструювання політичних міфів перетворювало науку на «політику, повернуту в минуле».

На жаль, в незалежній Україні ця традиція не тільки не зникла, але й отримала «друге дихання». Поступово вивчення реальнї української icтopiї перетворюється на переказ старих та вигадку нових міфів, які теж несуть певну ідеологічну та політичну навантаженість. Десятки учорашніх викладачів icторії КПРС, миттєво «перебудувавши» свою свідомість, хутко взялися до роботи.

У своєму прагненні бути святішими за Папу Римського деякі горе-історики доходять до справжнього маразму. У пошуках української ідентичності вже добралися до праслов'янських та індоєвропейськихчасів, найбільш завзяті записали в українці навіть трипільців (IV-II тис. до н. е.). Скоро вже доберуться до неандертальців та доведуть-таки, що українці пішли від інших пітекантропів, нiж москалі. Головна прикрість цього процесу полягає в тому, що здійснюються спроби розпоширити подібні ідеї в широкій суспільній cвiдомості, таким чином міфологізувавши її.

Найбільше міфів понакручено навколо проблеми формування української державності. Де тільки не відшукуються витоки нашої сучасної державності. В добі УНР, у гетьманів Розумовського та Мазепи, Хмельницький взагалi став фундатором новітньої державності. Київська Русь теж безперечно українська, а росіянам пропонується вивчати "свою - монголо-фінську історію". Фраза про «тисячолітню українську державність» увійшла в усі підручники іcтopiї України.

Цих, з дозволу сказати, «іториків» можна зрозуміти: треба ж чимось заробляти на хліб. Paнішe такою роботою була історія КПРС, зараз – історія української державності. Але тому, хто дійсно прагне зрозуміти реальний стан речей, розібратися, де ж ми перебуваємо i чому саме тут опинилися, треба замислитись ось над чим: чому після проголошення державної незалежності у 1991 poцi в Україні практично не відбулося того, що називається державотворчим процесом?

До цього процесу входять: визначення кордонів нової держави, формування opганів державної влади, збройних сил, органів місцевого самоврядування та багато іншого. Нічого схожого на Україні не відбулося. Державні кордони були вже давно визначені (ними стали кордони УРСР), бюрократичний апарат, без якого не може існувати сучасна держава, іcнyвaв вже давно, за роки незалежності він тільки виріс, органи місцевого врядування - у формi Рад теж існували, існував i парламент, який прийняв акт про незалежність, існували мiнicтepcтвa, відомства, органи правопорядку, закони - тобто все те, що у кyпi i має назву держава. Змінилися вивіски, та й тi не вci, бо над будівлею ВерховноїРади й досі висить герб УРСР. Підпорядкували частини Радянської Армії, розташовані на теритopiї УРСР та повідкривали посольства за кордоном (але міністром закордонних справ став в минулому представник УРСР при ООН Удовенко). Тобто стає зрозумілим, що фактично українська державність існувала i до проголошення незалежності, існувала у формі Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це означає, що українській державі не тисячі років, зрозуміло, але й не шість.

Створення Української Радянської Республіки було проголошено на I Всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові 12 грудня 1917 року, тобто у цьому році виповнюється 80 poкiв, але мeнi чомусь здаеться, що це не стане приводом для святкування. Тепер, коли ми визначилися з більш-менш точною датою утворення української держави, дуже цікавим буде прослідкувати, як же саме сталося и' формування, бо умови, у яких проходив цей процес, були досить несприятливими, більше того, до певного часу їх, тобто умов, взагалі не існувало.

По-перше, 80 poкiв тому територія сучасної України була поділена між двома державами: Австро-Угорщиною та Pociєiю. Ми зосередимо свою увагу на pociйській частинi, бо саме тут проходили події, які й визначили майбутнє української держави. Це зауваження зроблено навмисно, бо якщо почитати деякі сучасні підручники з icтopiї, то може скластися враження, що то не Західна Україна була приєднана до основної території, а саме Галичина об'єднала навколо себе yсі українські землі.

По-друге, більшість тодішніх українців (які самі себе називали малоросами) вважали себе «русскими». Не росіянами (тобто етнічними великоросами), а саме руськими, та разом з великоросами, білорусами та іншими православними підданими Царя складали панівну в Російській імперії руську націю.

Третє і головне: ідеї української незалежності, або навіть автономії, не були поширені серед українців i не виходили за межі невеликої купки революційно та соціалістично настроєних лівих інтелігентів.

Лише після державного перевороту 27 лютого - 3 березня 1917 року, який гучно назвали Лютневою революцією, у атмосфері революційного безладу та суспільного розпаду iдеї українського націоналізму знайшли, нарешті, добрий грунт - утворилася Центральна Рада. Треба пам'ятати, що населения ніякого відношення до її утворення не мало. Центральна Рада була створена з’їздом політичних діячів національно-соціалістичного спрямування (інших серед українських націоналістів не було. Цей рух з самої своєї появи був крайнім лівим). Сталося те, що можливо лише у революційний час: ніким не обрана та нікого не представляюча opraнізaцiя стала розмовляти від iмeнi дев'яти південно-західних губерній. I, що парадоксально, - її стали слухати. Чим це пояснити? Під час революцій на гребені політичної хвилі можуть утриматися лише крайні ліві - це закон, відомий ще з часів Великої Французької революції.

Гаслом крайніх лівих більшовиків було: взяти все та й поділити. Тому вони й перемогли. Центральна Рада довго вагалася, та все ж таки крайні ліві елементи в ній перемогли i вона виступила з не менш соціалістичним гаслом, але з національним ухилом: взяти все I поділити, але між українцями. Це на певний час привернуло до неї прихильність частини населения. Конфлікт між соціалістами національними та інтернаціональними був неминучий і запалала громадянська війна. До речі, вci сили, які брали участь у громадянській війні, були виключно революційними. I червоні, і білі та інші ycix кольорів та відтінків, були «народжені революцією». У цій боротьбі за владу загинуло більше двадцяти мільйонів наших співвітчизників. Лише два мільйони загинули безпосередньо на фронтах, а решта - це мирне населення, яке гинуло від голоду, холоду, тифу та терору усіляких ЧК та контррозвідок.

Але повернімось до нашої теми. Чи можемо ми назвати yci цi Центральні Ради, Гетьманати та Директорії - державами? Під час громадянської війни на просторах Pociї виникали десятки, якщо не сотні,подібних «держав». Візьмемо найближчий до нас приклад - батько Махно. Він теж контролював певну територію, мав свою «армію» та видавав якісьукази. Але чомусь зараз нixто не пише монографій про махновську «державність».

Українську державність почали будувати більшовики саме тому, що вони перемогли у громадянсьюй війні та утворили свою владу. Саме вони створили Українську Радянську Республіку та зробили українську мову державною. Але навіщо це їм було потрібно?

Більшовики мали дві мети. Пepша: захопити та утримати владу над Росією. Для цього вони, окрім cоціалістичної демагогії, використали старий як cвіт принцип «розділяй та владарюй». Більшовики надали yci більш-менш великим народам Pociї «державність», не отримали її тільки великороси, бо русофобська спрямованість більшовицької політики була загальновідомою. Поки народи гралися своєю новонародженою «державністю», більшовики захоплювали владу - бо їхньою головною метою була Світова Революція, після якої yci «національні держави Європи та Азії» повинні були злитися у єдиній Всесвітній Kpaїнi Рад. Теоретично «право наций на самовизначення аж до відділення» обгрунтував Володимир Ілліч Ленін у своїх працях «О праве наций на самоопределение», «Критические заметки по национальному вопросу» та інших. Базуючись саме на його теоретичних пропозиціях, i були збудован! «незалежні» та «автономні» «держави», які у 1922 році утворили «единий могучий Радянський Союз». В. I. Ленін став, якщо можливе таке порівняння, Бенджаміном Франкліном національних республік, у тому числі й України. А хто ж став українським Джорджем Вашингтоном? Йосип Bicapіонович Сталін. Ось людина, якій Україна та інші пострадянські держави повинні бути вдячними за державність. Відчуваю щире обурення yciєї «національної та загальнолюдської демократії». Але ось факти: по-перше, саме Сталін з перших днів радянської влади був наркомом у справах національностей, тобто саме він стояв біля витоків ycіx радянських республіканських державностей на території колишньої Pociї. По-друге: саме за часів Сталіна та завдяки його політиці були приєднані Буковина, Галичина та Підкарпатська Русь і майже всі українські землі були об'єднані у єдиній, «соборній» Україні. По-третє, у 1944 році УРСР стала одним із засновників Організації Об'єднаних Націй, тобто стався вихід України на зовнішньополітичну арену, зрозуміло, що без участі Cталінa це ніяким чином статися не могло. Цей «вихід» мав цілком номінальне значения, але «не сразу Москва строилась». Цього, мабуть, досить, щоб продемонструвати, що значення Сталіна в будівництві Української держави hi в яке порівняння не може йти анi з якимось Скоропадським, який тримався лише на німецьких багнетах, ані з Петлюрою, котрий віддав полякам Галичину. Виникає питання, чому Сталін, будуючи суперцентралізовану державу, взагалі не ліквідував усі ці союзні та автономні республіки? Світової революції не сталося, але це не свідчило про те, що її ідея зникла зi свідомості радянського керівництва. Національні республіки й повинні були демонструвати cвітові «ленінське рішення національних проблем». За чaciв Сталіна национальні республіки мала цілком декоративне значення, але після його смерті ситуація почала змінюватися. За часів хрущовської «в|длиги» та брежнівського «застою» республіканські партійно-господарські еліти, або, як казали під час перебудови, номенклатури, зміцніли, стали на ноги. Перші секретарі, про що свідчить хоч би справа Рашидова, стали відчувати себе майже удільними князьками. А поганий той князь, який не воліє стати королем. Коли до влади прийшов Горбачов та розпочав перебудову, яка фатально послабила Центр, республіканські еліти зрозуміли, що у вирі політичної, соціальної та економічної кризи в них з'являється шанс стати «королями». Після цього сталася зустріч «братів-слов'ян» у Біловезькій Пущі та розпад СРСР. Радянський Союз розпався не тому, що, як волають сучасні комуністи, «темні сили» пробралися до влади, а тому, що він не міг не розвалитися. Mінa, закладена «ленінською національною політикою», вибухнула. Держава не може будуватися на таких безглуздих засадах. Після того, як клей, який скріплював СРСР - страх та ідеологія - вивітрився, а сталося це десь у середині 70-х, то СРСР тримався лише інерцією та вагою, потрібен був лише невеличкий поштовх, після якого уся споруда розвалилася б. Цей поштовх зробив Горбачов, який діяв, зрозуміло, з самих кращих намірів.

Під час загальнодержавної кризи республканські номенклатури використали національні гасла, щоб залишитися при владі. Це їм цілком вдалося. Після отримання незалежності деякі з них надбали «національну» специфіку, як у Туркменістані, або залишилися у своїй радянській незайманості, як у нас. Так були розбудовані номенклатурні держави. Це не образа, це лише констатація факту. Існували держави рабовласницькі та феодальні, станові та буржуазні, а в нас держава номенклатурна, справжніми батьками якої є Володимир Ілліч Ленін та Йосип Вісаріонович Сталін, а інакше як пояснити той факт, що першим президентом незалежної України став в минулому головний ідеолог українських комуністів та другий секретар ЦК КПУ, а другим - колишній секретар парткому заводу та вихованець військово-промислового комплексу. Така постановка питання викличе, зрозуміло, хвилю обурення серед національно заангажованих громадян. Але стаття розрахована не на них, а на тих, хто дійсно прагне будувати нормальну сучасну Державу та позбавлятися радянської спадщини. Для цього потрібно реально дивитися на речі та називати їх своїми іменами, а не тішити себе байками про тисячолітні традиції державностi.

Лише справжнє самопізнання може дати нам можливість відчути твердий грунт під ногами. Якщо ж історичне самопізнання підмінюється «патріотичними» вигадками та міфами, то це може мати фатальні наслідки, насамперед для держави. Яскравий приклад - перебудова. Того потоку напівправди та правдоподібної бpexнi (бо за час перебудови було сформовано не менше міфів, ніж за попередню радянську добу), який хлинув на наші, виховані в дуci "Короткого курсу icтopiї ВКП(б)", голови, вистачило, щоб вщент розтрощити міфологізовану радянську суспільну свідомість, що, у свою чергу, стало однією з причин неймовірно легкого та майже безболісного розпаду великої держави. Це має стати застереженням на майбутнє.