Відмінності між версіями «Користувач:Родіон Пустовий»

Версія за 11:59, 28 січня 2014

Назва проекту

"Остап Вишня (Павло Губенко) "Моя автобіографія", "Сом", "Як Варити і їсти суп із дикої качки".

Автори проекту

Тема дослідження

"Як фельдшер став письменником?"

Проблема дослідження

Дослідити життя Остапа Вишні, визначити життєвий та творчий шлях письменника від фельдшера до письменника.

Гіпотеза дослідження

Мета дослідження

Навчитись працювати в вікі-середовищі, вивчити біографію видатного українського письменника, навчитись працювати колективно.

Результати дослідження

Шлях від фельдшера до письменника

Подальшу освіту Павло здобував у Києві, у військово-фельдшерській школі. По закінченню навчання у 1907 році військовий фельдшер Павло Губенко потрапив до армії, а згодом працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував сам письменник, він не збирався присвятити себе медицині, тому, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, але з різних життєвих причин залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній роботі.

У 1919 році Павло Губенко як патріот Української Народної Республіки докладав зусиль до розбудови нової держави, завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. В роки громадянської війни, відстоюючи інтереси республіки (Павло Губенко не належав до жодної партії), опинився в Кам’янці-Подільському. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили і тифозних хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними анекдотами, які сам і складав. Саме тоді з’явилася у газеті «Народна воля» його перша публікація за підписом Павло Грунський. Загалом у цей період на сторінках кам’явець-подільських газет надруковано 21 твір молодого автора.

Наприкінці 1919 року Павло Губенко повертається до Києва і працює у видавництві «Книгоспілка». Невдовзі його заарештовано й засуджено на три роки. І тільки завдяки клопотанням В.Еллана — звільнено.

У жовтні 1920 року Павло Губенко вже в Харкові. З квітня 1921 р., коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочинається період його активної творчості й систематичних публікацій у радянській пресі (псевдонім Остап Вишня вперше з’явився 22 липня 1921 р. в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»). 

Остап Вишня брав участь у громадській роботі та у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі у 1927 році, коли було поновлено його вихід. 

Молодий журналіст і письменник Остап Вишня майже щодня друкувався на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань. Матеріалом для його творів було саме життя. Слово гумориста мало надзвичайну популярність. Одна за одною виходять збірки творів письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) і деякі інші. У1928 і 1930 роках двома виданнями вийшло зібрання «Вишневих усмішок» у чотирьох томах. Твори письменника друкуються в перекладах російською та іншими мовами народів СРСР.

“Починаючи з 1934р., у зв'язку з тим, що громадянське ім'я письменника було несправедливо опорочене, в його творчій діяльності настає майже десятирічна перерва”. ...“Усвідомив свій патріотичний обов'язок радянського письменника-громадянина і Остап Вишня” (це все, що сказано про шалене цькування Вишні 1930 — 33 років та про його муки в арктичному концтаборі 1934 — 43 pp. у товстелезному томі ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т. 2, РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, Київ, Академія Наук УРСР, 1957).

“Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!” (Остап Вишня. “Думи мої, думи мої...” ДНІПРО, Київ, ч 2, 1957; посмертна публікація уривків із передсмертного щоденника Вишні).

Отже, не вдався план утечі від власного таланту-погибелі. Гірняк оповідає: 1935 року Вишню як видатного “злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії ”, перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час масових розстрілів політв'язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800 кілометрів! сніг! пурга! морози! — назад до Чіб'ю для додаткового “слідства”, а фактично на розстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну хворобу — минула масова єжовська операція розстрілів в'язнів.

1943 року Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна — тероризована, зруйнована, але неупокорена — активним і пасивним спротивом зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи “націоналістів”, нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти “буржуазних націоналістів” та насамперед УПА. Так 1945 — 46 появилась “Самостійна дірка” Остапа Вишні — голос гумориста з могили. Як на лихо, “буржуазні націоналісти” й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в “усмішках” Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20‑их роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-их роках повстанці не брали серйозно його слів про “націоналістичних запроданців”, а сміялися, читаючи його “самостійну дірку”, бо ж вона була символом “самостійності” УРСР під московським чоботом. Мав Вишня усі підстави записати слова любові і вдячності отаким читачам у згаданому щоденнику: “Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! ...Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу”.

Літературна спадщина Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — своєрідний тип фейлетону, що йому він давав назву “усмішка” або ще “реп'яшок”. Родились вони головно з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет “Вісті ВУЦВК” (куди його просто з підвалу тюрми ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921) і “Селянська правда”. В “усмішках” Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній “ренесанс” селянства як соціяльного стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до НЕП-и і політики українізації. “Вишневі усмішки сільські”, з одного боку, кпили з вікової селянської відсталості, темноти, анархічного егоїзму й асоціяльної роздрібнености, а з другого — пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свої друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам родився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.

За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім'ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов до президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни на авдієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста: “Хто, власне, є всеукраїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?”

Під тиском вимог читачів значна частина газетних “усмішок” Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише до статистики: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До початку розгрому і колективізації села (1930) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри.

Московський погром селянства і України обірвав цей розгін Остапа Вишні. Він перестав писати в газетах, зник як фейлетоніст. Його лаяли і за те, що писав, і за те, що мовчав. Зрідка лише появлявся в журналах (“Червоний перець”, творцем якого був, “Літературний Ярмарок”, “Пролітфронт”, “Культура і побут”), пишучи на більш нейтральні чи дещо дальші від політики теми: “Мисливські усмішки” (Вишня був пристрасний мисливець і аматор природи), “Театральні усмішки”, “Закордонні усмішки”. Тепер він згадав, що починав свій шлях в УРСР як автор літературних пародій, що з'явилися були за підписом Павла Грунського у першому і восьмому числах журналу “Червоний шлях” 1923. Він доповнив ті початки новими пародіями й шаржами (ВИШНЕВІ УСМІШКИ ЛІТЕРАТУРНІ, ДВУ, 1927, 118 с.), які напевно остануться довше жити, ніж деякі твори, що їх він шаржував і пародіював.

Висновки

Таким чином, виконавши дослідження, дізналися про непростий шлях Остапа Вишні (Павла Губенка) від фельдшера до письменника. Таким був шлях Остапа Вишні.

Корисні ресурси

Гордість України Остап Вишня додаткова біографія