Відмінності між версіями «Компетентність у сфері освіти»

Версія за 12:34, 17 червня 2011

Одна з найбільш поширених педагогічних теорій сучасності – теорія соціального конструктивізму – звучить так: «Ніхто ніколи нікого нічому не може навчити – людина може навчитися тільки самостійно. Головне завдання системи освіти в цілому і кожного вчителя окремо – не подавляти природну цікавість і творчисть учня, ще краще – створити умови для їх розвитку та на цій основі – для розвитку дитини та побудови власної системи знань і здатності приймати адекватні рішення». Формування професійної мобільності особистості – одна з провідних світових тенденцій, що визначають хід модернізації та реформування національної системи освіти. Головні ідеї вдосконалення освіти на початку ХХІ сторіччя пов`язані з ідеями компетенізації освіти – її спрямованості на цінності суспільства сталого розвитку та підготовку компетентного члена суспільства, спроможного бути успішним у цьому суспільстві й, у свою чергу, сприяти становленню і розвитку цього суспільства. Початок цим ідеям поклали чотири принципи освіти ХХІ сторіччя, проголошені у Звіті Міжнародної комісії ЮНЕСКО з освіти на Світовому самміті для сталого розвитку в 2002 році «Освіта: прихований скарб».

«Місією освіти в ХХІ сторіччі повинно бути набуття вмінь для того, щоб:

• Знати;
• Діяти;
• Жити разом і спільно;
• Бути».
У цій метафорі відображено усвідомлення головних сучасних проблем, що стоять перед людством, і пов`язаних із ними напрямів удосконалення суспільств в епоху глобальних проблем екології буття окремих суспільств і людства в цілому в широкому розумінні цього слова.

   Результатом роботи цієї комісії стала структура ключових компітентностей для суспільства сталого розвитку:

• Комунікація рідною мовою;
• Комунікація іноземною мовою;
• Математична грамоність і базові компетентності в прородничих дісциплінах і технології;
• ІКТ – компетентність;
• Навчальна компетентність;
• Міжособистісна та громадянська компетентності;
• Підприємницька компетентність;
• Культурна компетентність.

    Згідно з компетентнісною парадігмою освіти, її цілі мають три виміри : знання, вміння та ціннісні ставлення особистості. Кожна з цих складових компетентностей виконує важливу функцію, утворюючи цілісність, яка є необхідною й достатньою умовою для того, щоб особистість була успішною в соціумі, поділяла цінності суспільства сталого розвитку й тим самим сприяла його розвитку й удосконаленню.
   Відповідно до цього кожна з ключових компетентностей має три виміри: 

- предметний вимір (що треба знати );
- діяльнісний вимір ( що треба вміти );
- практичний вимір ( як застосовувати знання та вміння відповідно до цінностей суспільства ).

   Практична оптимізація навчального процесу буде полягати в балансуванні між можливим і бажаним, а конкретне рішення завдання залежатиме від того, чого ми хочемо досягти: значного обсягу поверхово засвоєних знань, умінь або відносно невеликого обсягу найважливіших, міцно засвоєних положень, ідей. Поступаючись обсягом, виграємо в якості і навпаки.
   Поява нового покоління з іншою філософією життя, якісно іншою моделлю адаптації викликає необхідність переглянути позицію сучасного вчителя в інноваційному освітньому процесі. Яким же має бути педагог, щоб відповідати вимогам часу, що нестримно змінюються? Одним з головних концептуальних орієнтирів розвитку змісту освіти в світі є компетентнісно орієнтований підхід. Сучасна школа покликана забезпечити досягнення таких освітніх результатів, які б відповідали цілям розвитку особистості й вимогоам суспільства. Особистість має бути компетентною в різних сферах діяльності. Школа повинна допомогти учням опанувати технології життєтворчості, створити умови для розвитку потенціалу самопізнання, самооцінки, само програмування, самоактуалізації, саморегуляції, самоконтролю, інтеграції в соціокультурний простір.
   Науково-методична проблема школи «Компетентнісний підхід як шлях модернізації навчально-виховного процесу в школі», над якою ми будемо працювати наступні пять років, передбачає окрім формування ключових компетентностей школярів ще й розвиток професійної компетентності самих педагогів.
   Професійна педагогічна компетентність – опанування вчителе необхідної суми знань, умінь і навичок, які визначають сформованість його педагогічної діяльності, педагогічного спілкування й особи вчителя як носія певних цінностей, ідеалів і педагогічної свідомості.
   Психологічний портрет компетентного педагога крізь призму сучасності може виглядати таким чином. Компетентний педагог -  це:

1. Діагност Діагностика проблем,використання методів самопізнання,вивчення дитячого колективу. 2.Аналітик Пошук в психолого-педагогічних теоріях ідей,висновків, закономірностей,адекватних логіці поставлених проблем. 3. Прогнозист Володіння технологією життєвого проектування, прогнозування розвитку колективу, особи. 4. Розробник проектів Планування й розробка загальних творчих справ. 5. Організатор Загальна діяльність,координація роботи,забезпечення ресурсами. 6. Управлінець Знання і використання основ лідерства,розробка алгоритмів управління освітніми і виховними процесами. 7. Розробник концепцій Вибір принципів і методів здійснення концепцій. 8. Організатор власного саморозвитку самоменеджмент,самоаналіз, саморозвиток, методи професійного й особового самовдосконалення.

Ключові компетентності педагога

1.Професійна компетентність(знання теорії і практики).

2.Пізнавальна компетентність(уміння вчитися й оперувати знаннями).

3.Особистісна компетентність(прагнення до постійної освіти; здатність до розвитку індивідуальних здібностей і талантів, обізнанність у власних сильних і слабких сторонах).

4.Самоосвітня компетентність(здібність до самонавчання,гнучкість уживання знань, умінь,навичок в умовах,що змінюються; схильність до самоаналізу, самоконтролю за власною діяльністю).

5.Соціальна компетентність(уміння правильно будувати взаємовідносини з колективом, переконливо відстоювати свою точку зору;розвиток особистих якостей,культура відносин).

6.Стратегічна компетентність(орієнтація на перспективу,уміння формулювати стратегічну й тактичну мету роботи,надання додаткової освіти дітям,гнучкість у поведінці).

   Формування духовно багатої особистості вчителя в наш час – питання дуже важливе, бо зростає відповідальність педагогів за результат їхньої праці. Самоосвіта – постійна діяльність вчителя, спрямована на розширення й поглиблення знань і вмінь, підвищення рівня предметної підготовки.

Самоосвітня діяльність учителя включає: • науково-досліднецьку роботу за проблемою • вивчення наукової, методичної та навчальної літератури; • участь у колективних і групових формах методичної роботи; • вивчення досвіду своїх колег; • теоретичну роботу та практичну апробацію особистих матеріалів.

   Здатність до самоосвти незрівнянно важливіша за свої результати тавплив на людину, ніж сама освіта в навчальному закладі.Девіз: «Вчити самого себе» є актуальни для педагогів, бо наслідо їхньої наближеності до учнів здійснює безпосередній вплив на розвиток особистості дитини. 
   Закінчити свій виступ хочу словами В.Сухомлинського: «Учитель повинен знати й відчувати, що на його совісті доля кожної дитини, що від його духовної культури та ідейного багатства залежить розум, здоровя, щастя кожної людини, яку виховує школа».