Відмінності між версіями «Формування модерної української нації»

Версія за 20:42, 8 листопада 2013

Карти:

Українські землі наприкінці XVIII ст.

Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій на початку XIХ ст.

Населення українських земель на початку XIХ ст.

Формування української нації

Аграрно-ремісницька цивілізація – основа виробництва сільське господарство, натуральне господарство, ручна праця, традиційність.

Індустріальне суспільство – основа економіки машинне виробництво, переважання міського населення, прогрес, зміна світогляду суспільства.

Модернізація (фр. сучасний), розвиток промисловості, результатом стало виникнення індустріального суспільства та поява модерних націй.

Модерну епоху деякі вчені називали «епохою націоналізму», оскільки домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом.

Модерна епоха:

урбанізація (лат. міський) – зосередження населення та економічного життя у великих містах. міграції (лат. переселення) – переміщення мас людей, пов’язані зі зміною постійного місця проживання.

Становлення індустріального суспільства → збільшення попиту на продукти харчування → сільськогосподарська революція (↑ машин, ↓ селян) →Ринок робочої сили.

Нові верстви: буржуазія, чиновники, інтелігенція, наймані робітники (пролетаріат).

Ідейно-політичні течії

лібералізм – об’єднував прихильників парламентського устрою, свободи підприємництва, громадянських і політичних прав та свобод особи. На перше місце висувалися потреби окремої людини, які вважалися важливішими, ніж інтереси колективу;

консерватизм – відображав політичні погляди тих, хто виступав за збереження традиційних вартостей і підвалин суспільного життя, а необхідність здійснення докорінних змін у житті суспільства категорично заперечував, схиляючись до поступових перетворень;

радикалізм – об’єднував прихильників проведення рішучих змін у суспільстві, радикальних заходів і крайніх поглядів. Здійснити це вони вимагали негайно.

націоналізм був течією, прихильники якої вважали націю однією з найбільших вартостей, вважали, що вона повинна бути вільною і жити власним політичним життям, маючи автономію чи незалежну державу. Право на це, на їх думку, було одним із невід’ємних, природних прав людини.

Романтизм: виник у Німеччині Йоганн-Готліб Фіхте (1762–1814), Йоганн-Готфрід Гердер (1744–1803) особливу увагу звертав на слов’янські народи.

Поляки – «За нашу і вашусвободу!» (Тадеуш Костюшко 1794 р.).

Національне відродження

Еліта – провідна верства.

У 1847 р. у П’ємонті виходив журнал «Відродження» - термін «національне відродження».

Чеський вчений Мирослав Грох, дослідник історії національних рухів слов’янських народів, запропонував три умовні стадії, а саме:

академічного (наукового), фольклорно-етнографічний, коли окремі дослідники-ентузіасти «винаходять» національність, збирають і публікують народні пісні, вивчають історію, звичаї, мову свого народу. Внаслідок цього вони знаходять аргументи, які підтверджують ідею, що певна етнографічна група є окремою спільнотою з погляду етнографії, філології та історії;

культурницький (українофільський), або літературна, коли дослідження, здійснені на першому етапі, трансформуються в певні ідеї, що поширюються серед освічених верств. Головним стає відродження мови, боротьба за розширення сфери її вжитку;

політичний, коли згуртована усвідомленням власної історії та спільної мови нація розгортає боротьбу за національне визволення. Виникають політичні організації, створюються політичні програми з вимогами здобуття самоврядування, автономії та, врешті-решт, самостійності Національне відродження – перетворення етносів у нації – які усвідомлюють історичну, культурну та економічну єдність, долають етнічну різнорідність (мовну, релігійну та ін.)

Термін «українське відродження» першими стали використовувати знані історики Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич.

Наприкінці 18 ст. український етнос майже 10 млн осіб.

Релігія: православні (Наддніпрянщина й Північна Буковина) та греко-католики (Галичина й Закарпаття). Назви: у Російській імперії «малороси», в імперії Габсбургів «рутени» (русини). Українці – кін 19 ст. Закарпатті досі називає себе русинами.

«Українське питання» — поділ України між двома імперіями, верхівка суспільства (службовці, підприємці, землевласники) не українці (росіяни, поляки, угорці, румуни). Селянський народ. Ментальність (менталітет) система переконань, уявлень і поглядів соціальної спільності (нації, народу, етносу). Українці цінність землі, потреба захисту. Типи: боротьба або пристосування («малоросійська ментальність» і «рутенство»).

«Український проект» подолання національної різнорідності, формування нації, від Малоросії та Галицької Русі до України.

Староукраїнство - нащадки козацької старшини першими поставили українське питання, зверталися до історичних джерел. Водночас із пошуком доказів свого шляхетного походження староукраїнці зібрали дуже багато документів про славне історичне минуле своїх предків — козацьку старшину.

Новоукраїнці - вважали себе представниками нації, котра сама має вирішувати, яке їй потрібне урядування.

ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ — пам'ять про історичне минуле народу, найсуттєвіший чинник формування національної свідомості.

МІФ - уявлення людей про знакові події свого минулого

Діячі українського відродження