Відмінності між версіями «Користувач:Oleshko»

Версія за 10:46, 20 червня 2012

Олешко Алла Григорівна

Вчитель історії та правознавства

Павлівська СЗШ Васильківського району Дніпропетровської області

Що нас тримає й береже на світі 

Доля кожного з нас – це доля рідної Вітчизни. Ще ближчого і ріднішого стає вона тоді, коли добре знали її історію, а значить – і свій власний рід, справи, які є дорогими для жителів своєї вулиці, села … Історія мого рідного краю – це розповіді про трудові династії, збережені знаки ратної і трудової доблесті, реліквії минулих літ, - все те, що живить розум і серце, є надійною опорою у життєвих випробуваннях. Саме велика любов до своєї маленької батьківщини надихнула вчителів та учнів нашої школи багата років тому на благородну справу – створення шкільної кімнати бойової і трудової слави. Від хати до хати ходили члени пошукових загонів, до складу яких входили учні середніх та старших класів на чолі зі своїми вихователями. Їхнім завданням було дослідними назву рідного села, річки, балок, дізнатися про історію встановлення пам’ятників, про видатних людей, записати звичаї, традиції… Безодня часу глибиною в століття відкривалися перед ними з розповідей старожилів, з архівних документів, енциклопедій, краєзнавчих розповідей. Дев’яностоліття вчителька Плотник Софія Михайлівна, що жила біля колишнього панського будинку на краю села, переповіла історію його заснування, яку чула не раз від своїх дідуся та бабусі. За хороші воєнні заслуги полковник Наковальнін одержав у подарунок від Катерини ІІ після ліквідації Запорізької Січі (1775) 30 десятин землі на берегах Верхньої Терси, що починається із Запорізької області Гуляйпільського району. Тут він збудував садибу і перевіз сюди двадцять козаків-кріпаків з Одеси, які мали знання з ведення господарства. В селі говорили: «Козаки, виміняні за собак». Цих козаків Наковальнів проміняв на породистих собак, які малися на той час у нього в садибі. Земля, яку мав він, передавалася з покоління в покоління. У 1900 році внуки Наковальнінв програли помістя і землю, яку купив генерал Павлов. Він недовго прожив і помер. Це помістя стало належати його дружині, від прізвища якої і пішла назва села. У шкільній кімнаті зберігаються цеглинки з позначками Н – Наковальня, НП – Наковальня – Павлівка, ВП – Варвара Павлова. Рядок за рядком лягали на папір спогади правнуків перших поселенців Павлівки Бунчуків, Гусаків, Залізняків, Очеретьків, Савченків про забудову маєтку: красивий будинок із 77 кімнатами, цегельню, винокурню, церкву, сад, із фонтанами та квітучими алеями, великі комори з безліччю підземних переходів, по яких навіть кіньми їздили панські слуги, перевозили вантаж. Плотник Віктор Леонідович розповідав по свого діда, який працював у панському каламарчику (магазині), де продавав різну мануфактуру. Цілі екскурсії організовував для дітей Віктор Леонідович. Дарма, що пересувався він з допомогою двох палиць, водив дітей на пилораму, де колись була збудована церква (у тридцяті роки, за часів сталінського режиму, її було зруйновано). І вже не колишні руїни бачили учні, слухали розповіді старенького згорбленого дідуся, - їм уявлялася та сільська церква, з трьох ярусним іконостасом і справжнісінькими ангелами на стінах. Навіть, здавалося, вчувалися звуки тих дзвонів, які відлиті на Петербурзькому ливарному заводі. (додаток 1) Із переказів старожилів дізналися про те, що дорога, яка проходить через село, майже півтори тисячі років; неподалік від школи по центральній вулиці стояли колись кам’яні половецькі баби… Від Будинку культури і до балки Крутенька тяглося велике турецьке кладовище, а прямо за школою великий курган. На території Павлівської сільської ради є 8 курганів, які знаходяться під державним захистом. (додаток 2) Створилася історія села, а згодом кімната бойової і трудової слави з часом стало справою всіх його жителів. До школи приходили люди різного віку, приносили різні старовинні речі, посуд, предмети побуту, фотографії, листи. З уст Щура Василя Калиновича була записана ціла енциклопедія походження павлівських прізвищ. Перегорнімо хоч кілька її сторінок … Один чоловік дуже любив розводити всяку птицю. На одному ярмарку купив собі гусака й гуску. Якоїсь нової породи. Гусочка незабаром пропала, гусак спочатку сумував, а потім так звик до свого господаря, що й на бричці з ним їздив, ходив слідом, коли той поле орав, навіть ночував із хазяїном у полі – був йому за сторожа. Згодом цього чоловіка теж прозвали Гусаком. Городник, що мешкав у селі, мав дуже багато голубів, навіть поштові були серед них. Як посилав він якусь пташину з вісткою, а її довго не було, то кликав: «Голубко, голубко, повертайся». Так з’явилася у Павлівці прізвище Голубок. Сільський упорядник від жінки, а інколи й від роботи тікав в очерет. Ловив рибу, раків. Коли запитували рідних, де їхній господар, вони відповідали: «В очереті». Отож і прізвище згодом пристало Очеретько. А ще в Павлівці найпоширеніші прізвища – Бунчуки, Бондарі, Шаповали, Плотники, Завалипічі, Бойки – вони походять від роду занять людей, їх характеру, вдачі. Героїчні сторінки громадянської та великої Вітчизняної воєн. Заповнювалися юними краєзнавцями після зустрічі з очевидцями тих подій, «історичних розвідок», встановлення пам’ятників … Вічне і незабутнє карбування в історії села долею самих її жителів, серед яких Герой Радянського Союзу Гаркуша Федір Іванович, ветеран Байкануру, із небагатьох, хто причетний до запуску першого супутника землі, - це Бабич Дмитро Леонідович, людина року США – Бабич Анатолій Олександрович, Огіль І.М., Соколовський Г.Г., керівники партизанського загону часів громадянської та Великої Вітчизняної війни – Бабич Василь Васильович, видатний павлівець, колишній голова колгоспу ім.. Свердлова Малишко Ілля Стратонович. (додаток 3) Історію села писали й звичайні, на перший погляд, будні наших односельців, та було у них, тих буднях, щось святе. Ветеран Великої Вітчизняної війни Шаповал Петро Олексійович, кавалер ордена Червоної Зірки, розповідав школярам про зустріч із комбатом, батьком композитора Поклада, який гостював у травні святкові дні колишнього однополчана Малишка І.С.. Поклад побачив на вулиці знайомого чоловіка, але відразу не міг пригадати, хто він. Ілля Стратонович назвав прізвище та ім’я його. Колишній командир гукнув: «Розвіднику Шаповал» - «Батя!» - відразу прозвучало у відповідь …Плакали дорослі чоловіки. Раділи тому, що живі повернулися з війни, що доля подарувала зустріч бойовим побратимам, через багато років, згадували тих, хто назавжди залишився за межею вічності … А одного разу старенька бабуся Кравчуновська Анастасія Родіонівна принесла у школу листа. У цієї жінки – вдови троє синів та чоловік загинули на фронті. Про місце їх поховання вона нічого не знала, проте ніколи не розставалася з листом, що надійшов до неї у грудні 1944 року. Носила листа завжди біля серця. А було у ньому ось такі слова:

«Здраствуйте, мамо, дорога Анастасіє Родіонівно! Пише вам командир танка, на якому воював ваш син Григорій. Простіть, що не радісну звістку шлю Вам: у бою за Естонію загинув геройською смертю Ваш син. Він змагався з ворогами до останньої хвилини. Танк Григорія у тому бою був підбитий. Коли до Григорія підбігли санітари, щоб допомогти добратися до госпіталю, то  від допомоги він відмовився, промовивши: «Останній раз пройду рідною землею, яку я любив, за яку мені не жалко віддати свого життя». Він ступив ще кілька кроків і … впав. Анастасіє Родіонівно, Ваш син – смілива і мужня людина, справжній герой. Він був, як велетень, дужий і сильний. Ми його ніколи не забудемо.

З великим поклоном і вдячністю командир танка Зінов’єв Олексій Никодинович

                                                                      Грудень, 1944 рік»

Цей лист жінка побажала залишити у шкільному музеї, поклавши його у нішу, над якою була поміщена фотографія сина. «Тут він ніколи не загубиться й не забудеться, - говорила вона – А я вже можу спокійно померти». На одній із зустрічей із випускниками минулих років викладач ПТУ – 74 Черевко Ю.В. передав екскурсоводам пожовклий від часу лист із фотографією маленького хлопчика. А історія його ось така: З-за вогню, димів на сподівань У садок вишневий біля хати Так сміливо, щиро, без вагань Повернувсь – таке до мене рідний тато. Все своє життя Юрій Володимирович подумки повторював ці рядки і дуже сподівався, що колись зможе промовити їх уголос. Але, мабуть, цього ніколи не станеться, бо вже сімдесят років не бачив він свого батька Володимира Григоровича, який чотирнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот сорокового року був призваний на дійсну службу, а Юрій народився у сорок першому … Дуже просив чоловік у єдиному листі з фронту свою дружину вислати фотографію сина, якого він ніколи не бачив, Марія Григорівна з відповіддю не забарилася і фотографію синочка у конверт не забула покласти. Та через деякий час лист, не знайшовши адресата, повернувся додому. З того часу ніяких вісточок з фронту Черевки не отримували. Але чекали, надіялися … Не повернувся батько, чоловік до рідного дому. Молода вдова безліч разів посилала запит до архіву, намагаючись відшукати свого чоловіка, та відповідь щоразу була одна: зник безвісті. Коли виріс Юрій, відслужив службу в рядах армії, вирішив зробити чергову спробу відшукати батька. Поїхав до Білорусії у міста Волковська і Гродно, цікавився подіями часів війни, намагався знайти хоч якісь сліди, хоч маленьку зачіпку. Йому допомогли краєзнавці рідної школи, яким вдалося дізнатися, що у грудні сорок другого прикордонний підрозділ на чолі з Черевком Володимиром Григоровичем відступив до Смоленська … Але документи з архіву були, як завжди, невблаганними: «Черевко В.Г. у 1944 році зник безвісті». Все життя шукав Юрій Володимирович свого батька. Він і сьогодні чекає його і сподівається, що все таки зможе показати листа і фото його адресу – найріднішій у світі людині – татові … Довгі роки члени екскурсійної групи шкільного музею підтримували переписку із випускниками 1941 року. Трагічного світанку прощання зі школою всі юнаки вирушили на фронт. П’ятеро з них не повернулося додому. Спогади живих про тяжкі випробування у пеклі війни склали Книгу пам’яті. Протягом деяких останніх років під час літньої навчальної практики школа працює над колективним довгостроковим проектом «Народна пам'ять жива». Пошукові групи діють за «Павлівські династії», «Літературна Павлівка», «Агроспілки Павлівки», «Павлівка спортивна», «Ремесло села», «Топонімія Павлівки», «Пам’ятники мого села», «Із попелу забуття» та інші. Члени пошуково-дослідницьких груп створюють власні проекти, поповнюють шкільний музей цінними краєзнавчими матеріалами з історії рідного села. У січні 2008 року в обласній газеті «Вісті Придніпров’я» увагу пошукової групи школи привернула стаття «Їх імена мають бути увічнені на меморіальних плитах». У ній йшлося про концтаборів для утримання хворих та поранених радянських воїнів, які потрапили в полон. Табір мав назву «Гросслазарет Славута – цвай Табір 301» у м. Славута Хмельницької області. Сьогодні на околиці міста є меморіальне кладовище Поле Пам’яті, де 640 братських могилах поховані остатки 150 тисяч військовополонених – радянських бійців і офіцерів, які загинули у фашистському концтаборі. У Славянському історичному музеї і досі зберігаються неповні списки загиблих у фашистському концтаборі. У тих списках є перелік загиблих в’язів, призваних військкоматом Дніпропетровської області. У ньому орієнтовно Васильківським – 14 прізвищ, орієнтовно павлівців – 6. Це: Архангельський (ім’я та прізвище невідомі), Гладченко Семен Свиридович, Жук Григорій, Кузьменко Пантелей, Шатравка Микола Петрович, Шатров Микола. Розуміючи, що на території Дніпропетровської області є не одна Павлівка, ми звірили списки з Васильківським РВК. Нас цікавило питання, хто з цього списку призивався нашим військкоматом. Зустрілися із старожилами села, намагаючись з’ясувати, чи жили до війни ці люди в нашому селі. Було встановлено, що одна людина із списку – достеменно наш земляк. Це Шатравка Микола Петрович, 1923 року народження, табірний номер 14657. Про його долю ніхто з його родичів нічого не знав. Племінник Миколи Петровича – Шатравка Іван Йосипович розповів, що в дитинстві чув від батьків, що його дядько Микола у 18 років пішов на фронт, у перші ж дні війни потрапив у полон при відступі радянських війсь під Синельниковим. Звідки отримали таку інформацію його рідні, Іван Йосипович, не знав, бо у 1941 році йому було лише 3 роки. Про перебування дядька в концтаборі, обставин його смерті, місце поховання нічого йому не було відомо. Розшукуючи інформацію на сайтах Інтернету, ми дізналися про діяльність підпільної організації у таборі, про організовану втечу другого бараку-підекп, який гітлерівці назвали «Москац метрополітен». Серед в’язнів другого бараку і був Микола Петрович. На превеликий жаль, вирватися на волю і приєднатися до партизан вдалося лише 15 полоненим. Серед них нашого земляка вже не було. (додаток 4) Кожного дня пишуть свою історію павлівці, прославляючи село трудовими буднями, непомеркними справами … Ще, здається, зовсім недавно теперішній голова агроспілки «Павлівське» Гусак Олександр Васильович очолював одну із екскурсійних груп шкільного музею, а сьогодні допомагає в його оновлені, реставрує пам’ятники, що знаходяться на території села … Прославляє рідний край своїми творами випускник школи поет В. Варнавський ... Без вагання йдуть на службу в армію вчорашні одинадцятикласники. Я ж сьогодні тільки восьмикласниця, з п’ятого класу – екскурсовод у шкільному музеї. Найбільша моя мрія – вписати і свою сторінку у книгу добрих справ моїх односельців. Моя маленька Батьківщина для мене найдорожча, найрідніша і світі. Моє село – Село любові, Село надії, Ласки краси Та крилатої мрії. Село народу, Село життя, Село дитинства – Ясні почуття Село піщане, Село води, Тут праця і казка Сплелись назавжди Це рідна Павлівка, Яку люблю до нестями, Мала батьківщина, Село тата й мами. Кажуть, що на світі нічого вічного не буває … Але ж щодня зоріють мені очі тих, людей, з якими я ніколи не зустрічалася, та в певний час дізнавшись про них, вже ніколи не зможу забути … Вічне є, воно те, що нам найдорожче, найсвятіше, що ми найбільше всього боїмося, забути, загубити. Пам'ять вічна – категорія жива і постійна. І доки вогонь її горітиме у людських серцях, буде день золотими очима вдивлятися у вікна наших домівок, небо цвістиме весняними веселками, пахощами й кольором наливатиметься рідне село…

Додаток 1

Стародавній посуд

Одяг пошитий жителями села

Кирпи виготовлений в місцевій цегельні

Макет помістя Павлова

Додаток 2

Половецькі баби

Козацька могила яка знаходиться на території села

Додаток 3

Зустріч з старожилами села

Розповідь-екскурсія старожилів

Герой Радянського Союзу Керівники партизанського загону

             Гаркуша Ф.І.                                    Бабич В.В. та Колот К.В.

Ветерани односельці Великої Вітчизняної війни

Додаток 4