Відмінності між версіями «Учнівська Віккі-сторінка»

Поточна версія на 13:36, 25 вересня 2012

Назва проекту

Велична і трагічна історія пісні-гімну «Ще не вмерла в Україні…».

Автори проекту

учні 7 класу

Тема дослідження

Патріотичні мотиви в українській музиці.

Проблема дослідження

Гіпотеза дослідження

Мета дослідження

Результати дослідження

Пісня - душа народу, національні гімни - найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і свого, національного гімну,, його заступали патріотичні пісні, часто регіонального характеру, що не охоплювали долі всього народу, розмежованого кордонами австро-угорської та російської монархій.

Волелюбний дух українського народу, його прагнення до незалежності ніколи не зникали. Вони жили в історичних піснях і думах, у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Старицького, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся та багатьох інших. Високими ідеалами соціального і національного визволення народу, його духовного відродження пройнята діяльність діячів «Руської трійці», зокрема Маркіяна Шашкевича, членів Кирило-Мефодіївського братства, «Старої громади», молодшого покоління борців за волю України - Миколи Міхновського, Івана Липи, Ольги Басараб, Олени Теліги та інших.

Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців єдиної нашої землі стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Жодному іншому творові української літератури не судилася така велична і... трагічна доля.

Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України.

Трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, вбивали, але - не вбили.

Вірш «Ще не вмерла Україна» постав на хвилі патріотичної поезії Шевченка з його могутньою вірою в те, що «не вмирає душа наша, не вмирає воля» - з одного боку, а з другого - на хвилі піднесення визвольних прагнень слов'янських народів - болгар, чехів, словаків, сербів, поляків. На Україні був поширений - насамперед серед патріотично настроєного польського населення - створений ще 1797 року польський гімн «Jeszcze Polska nie zginela» ("Ще не вмерла Польща"); популярними тут були і сербські патріотичні пісні, серед них «Гей, слов'яни», що власне, була національним гімном.

Саме цю пісню, за свідченням сучасників, співала київська молодь, зокрема члени «Київської громади», які симпатизували ідеї визволення слов'янських народів, їх духовному єднанню.

Початок 60-х років у Галичині і на Наддніпрянщині характеризується пожвавленням духовного життя, виникненням нових періодичних видань, у яких поступово домінуючими стають ідеї національного відродження України (журнали «Основа», «Мета», «Вечорниці» та ін.). У середовищі патріотичної київської «Старої громади», до якої входили такі визначні діячі, як Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші й виник дерзновенний як на ті часи задум створити високопатріотичний вірш, який би наснажував українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей задум випало поетові, вченому-етнографові, організаторові Південно-західного відділу Російського географічного товариства Чубинському. Спогади сучасників Чубинського незаперечно свідчать, що пісня виникла в Києві восени 1862 року під впливом згаданого вище сербського патріотичного гімну. Спочатку вона співалася на мотив цього гімну, а потім на мелодію Миколи Лисенка. Утвердилась же до тексту вольова музика Михайла Вербицького, яка супроводжує поетичний текст Чубинського вже понад століття.

Нелегким був життєвий і науково-творчий шлях автора вірша «Ще не вмерла Україна». Народився Павло Платонович Чубинський 27 січня 1839 року в Борисполі поблизу Києва. У Петербурзі здобув юридичну освіту (1861). Свою науково-етнографічну діяльність пов'язав із згаданим географічним товариством, навколо якого об'єдналися вчені Олександр Кістяківський, Володимир Антонович, Кость Михальчук та інші. Своє життя Чубинський пов'язав із вивченням народного побуту, збиранням і дослідженням українського фольклору. За наукову працю вчений отримав від Російської Академії наук премію імені Уварова та золоту медаль від Міжнародного Конгресу у Парижі (1875), матеріали наукових експедицій Чубинського були опубліковані у «Працях етнографічно-статистичної експедиції «Західно-Руський край" (тт. I-VII. СПБ, 1872-1879).

Визнання заслуг Чубинського в галузі народознавства супроводжувалось переслідуванням його як українського патріота, який мав сміливість демонструвати свою любов до України, її мови, культури. Зрештою, своєю збірочкою поезій «Сопілка», виданою під псевдонімом Павлусь, Чубинський теж засвідчив свої симпатії до українського художнього слова, вболівання за його долю. Та найяскравішим виявом патріотичних почуттів автора було створення вірша «Ще не вмерла Україна», за що він у першу чергу поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменше підозріння у «сепаратистських» тенденціях кидала в тюрми, на заслання.

Людина демократичних переконань, усім серцем любляча свій народ, Чубинський сім літ був відірваний від України, карався, мучився, але не каявся. Сучасники, зокрема Софія Русова, з великою симпатією згадують про цього невтомного трудівника на ниві народознавства. У своїх «Спогадах» вона пише: «Стоїть передо мною могутня постать Павла Чубинського... Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом тип організатора, який добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні».

Чубинський, не зважаючи на тяжкі умови життя і праці, все ж зумів залишити глибокий слід у розвитку фольклористики і етнографії. Його страдницький шлях завершився 26 січня 1884 року в Києві, а місцем вічного спочинку став родинний хутір - тепер у складі міста Борисполя Київської області.

Як же склалася доля вірша, якому судилося виконувати роль гімну?

З самого початку вірш Чубинського почав своє існування (звичайно, в межах царської Росії - нелегально) як патріотично-політичний твір і як пісня, яка виконувалася на мотив сербського гімну. Згодом, 1863 року, вірш Чубинського за посередництвом учасника польського повстання (1863) Павлина Свєнціцького нелегально дістається до Галичини і за підписом Т. Шевченка з'являється у львівському журналі «Мета» N 4 - разом з віршами Кобзаря «Мені однаково...», «Н. Костомарову», «Заповіт». Чому саме за підписом Шевченка? Можливо, тому, що не було точних відомостей, кому належить поетичний текст.

Поява в 60-70-ті роки в Галичині творів українських письменників Наддніпрянщини, зокрема Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олександра Кониського та ін. знаменувала поглиблення духовних взаємин між галичанами і наддніпрянцями, посилення між ними почуття національної єдності. «Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить», – писав 1863 року Куліш у листі до редактора львівської газеті «Слово».

Так під Карпатами вперше легально зазвучав вірш наддніпрянця Чубинського, який того ж року знайшов музичне втілення у творчості Михайла Михайловича Вербицького (1815-1870) - талановитого композитора, одного з організаторів духовного і культурного життя на Західній Україні. Будучи студентом богословія у Перемишлі а згодом у Львові, Вербицький навчався співу у Віденського композитора і диригента Алоїза Нанке. Музичну композицію опанував під керівництвом композитора Льоранца. Якийсь час був диригентом хору. Належав до так званої «перемишльської школи» композиторів, яка заклала основи музичного життя в Галичині. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, збірника п'єс для гітари, симфонічних творів - увертюр до драматичних вистав, солоспівів та хорів. Вербицький дав музичне життя поетичним творам Юрія Федьковича, Івана Гушалевича і, зокрема, «Заповітові» Шевченка (текст і музика видру ковані у Львові 1877 року).

Найбільшу популярність принесла Вербицькому героїко-патетична музика до вірша Чубинського «Ще не вмерла Україна» - спочатку для солоспіву, а згодом для хору і оркестру. Коли вперше прозвучав цей твір? Очевидно, 1864 року в контексті «Комедіо-опери» Кароля Гейнча у Львові. Згадана газета «Слово» тоді ж сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики Вербицького хор виконав пісню «ще не вмерло Запорожжя». Пісня припала публіці до душі, її довелося повторювати на біс.

Зберігся автограф першої редакції музики до «Ще не вмерла Україна» - солоспів у супроводі гітари (відділ рукописів Наукової бібліотеки імені В.Стефаника АН УРСР) - з позначкою композитора Віктора Матюка: «Манускрипт Михайла Вербицького. На пам'ятку і до переховання бібліотеці передаю хвальному товариству "Станіславський Боян". Слова до музики повністю збігаються із тим текстом, що опублікований в «Меті».

Починаючи з середини 60-тих років минулого століття пісня «Ще не вмерла Україна» стала розправляти крила - спочатку на західноукраїнських землях (Перемишль, Львів), а потім і на Наддніпрянщині та в країнах поселення українців за межами рідної землі (Канада, США, Австралія, Бразилія та ін.), виконуючи високу місію духовного відродження України, розмежованої кордонами двох монархій.

Музичний текст вперше побачив світ 1885 року у львівській пісенній збірці «Кобзар», полонивши зразу широкі кола громадянства, зокрема молоді, став поширюватися у численних копіях, входити в музичне життя співочих колективів, аматорів хорового мистецтва. Злившись воєдино, слова і музика пісні одухотворювали і досі одухотворюють покоління борців за волю України. У ній знайшли потужний вияв патріотичні почуття, визвольні прагнення українського народу в період його боротьби проти поневолення. Звернення до пам'яті героїв Козаччини й Гайдамаччини - Залізняка, Наливайка, Тараса Трясила повинно було посилити революційний пафос твору, а осудження акту Переяславської ради мало засвідчити суверенність поривань молодого покоління, готового віддати життя, щоб вернути Україні її честь і незалежність. Водночас, пісня-гімн утверджувала братерські почуття українців до інших народів, закликала всіх слов'ян до єдності:

Поєднаймось разом всі

Братчики слов'яни:

Нехай згинуть вороги,

Най воля настане!

Якщо раніше створені патріотичні пісні ("Я русин бил, єсть і буду" на слова Олександра Духновича, «Мир вам, браття!» на слова Гушалевича та ін.) мали локальний характер, були позначені певними консервативними рисами, то «Ще не вмерла Україна» вирізнялася широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження. Утверджувана піснею віра у національне визволення й культурне піднесення народу обабіч кордонів (у вірші Чубинського і в похідних від нього текстах), заклик стати в бій кривавий «в|д Сяну до Дону», висловлене в гімні сподівання, що пісня волі «за Карпати відіб ється, згомонить степами, України слава стане поміж народами» передвіщали прийдешні світлі часи воскресіння народу. Згодом цю думку набагато сильніше висловив Франко у знаменитому пролозі до поеми «Мойсей».

Коли йдеться про слова гімну, то слід з'ясувати його повний авторський текст та похідні від нього - скорочені чи доповнені. Адже існують різні тексти - повніші й стисліші, що не завжди збігаються між собою. Так, в одному з ранніх фольклорних видань, «Руському співаннику», що його випустив Кость Паньківський 1888 року у Львові, який стимулював тривале побутування пісні, поетичний текст має двадцять рядків (без повторів-приспівів). Цей текст збігається з попередніми публікаціями, здійсненими, очевидно, за автографом або його копією. Під текстом зазначено автора слів і музики.

У різних виданнях зустрічаються різновиди пісні-гімну Чубинського. По-перше, у процесі побутування з пісні-гімну значна частина тексту, зокрема останні дві строфи, не увійшла в скорочений текст, по-друге, деякі строфи набрали дещо іншого характеру. Останнім часом у практику входить виконання не всього тексту гімну, а першої та другої строфи із приспівом, який повторюється. До речі, саме ці строфи гімну виконував відомий співак Модест Менцінський, у виконанні якого пісня 1910 року була записана на платівку. Чим викликані текстові зміни у гімні? Прагненням зробити його стислішим, виразнішим. До внесення окремих доповнень у текст пісні причетний поет Микола Вербицький (1843-1909). У деяких публікаціях «Ще не вмерла Україна» знайдемо й ім'я Северина Даниловича як співавтора одного із варіантів тексту. Ці спроби оновити текст не завжди є вдалими. Так третя строфа гімну, що друкується із вказівкою на двох авторів - Чубинського та Даниловича - має такі рядки:

А завзяття, щира праця свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні пісенька розляже.

Вони мають характерні риси «галицького» походження - і в лексичній структурі, і в правописі.

Створений в нелегальних умовах, такий гімн тривалий час поширювався за різними списками, не був остаточно відшліфований, мав і має досі багато різночитань. Замість первісного «Запануєм, браття, ми», зрештою, стало «Запануєм і ми, браття», ласкаво-сентиментальний вислів «воріженьки» у деяких текстах замінено суворішим і правдивішим «вороги». Можна сказати, що ненормальний стан духовного розвитку українців, переслідування української культури з боку царської Росії та цісарської Австро-Угорщини не сприяв стабілізації національного гімну України.

Нове життя гімну почалося з часу утворення незалежної Української держави в січні 1918 року. Слова і музика пісні почали з'являтися у багатьох виданнях, зокрема у Львові, Києві, Відні, Берліні українською та в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Його виконували різні хорові колективи і духові оркестри з нагоди державних свят - відкриття університетів у Києві (1918) та Кам'янці-Подільському (1918), з нагоди врочистих зустрічей іноземних поспів і делегацій.

Функцію національного гімну пісня «Ще не вмерла Україна» виконувала весь час існування Українськой держави; як гімн пісня використовувалася іншими державами. Однак державне затвердження він отримав лише згодом - 15 березня 1939 року - як офіційний гімн Карпатської України, що виникла 1939 року. Цим актом було підкреслено зв'язок традицій державності України. Але, на жаль, Карпатська Україна проіснувала недовго. Разом з її упадком гімн «Ще не вмерла Україна» був заборонений шовіністичним угорським урядом, так само, як він більше сімдесят років був заборонений на Радянській Україні. З 1 січня 1950 року тут офіційним гімном був затверджений казенно-фальшивий текст «Живи, Україно».

Висновки

Відроджується, воскресаються національні традиції України: її символіка, патріотичні і духовні гімни, серед них і «Ще не вмерла Україна».

Корисні ресурси