Відмінності між версіями «Учнівська wікі-стаття»
(→Висновки) |
(→Корисні ресурси) |
||
| (не показано одну проміжну версію цього учасника) | |||
| Рядок 46: | Рядок 46: | ||
Офіційно тимчасову редакцію першого "Етнографічного Збірника" М.Грушевському довелося взяти на себе, для титулу видання "узяти притертий вже термін етнографічного збірника, хоч з програми його не виключаються ті сторони науки про нарід, які обіймає собою новий термін фольклору " [6, c. VIII]. Фактично видання збірника готував І.Франко. У листі 7 січня 1896 р. він писав Людмилі Драгомановій, дружині тоді вже покійного вченого: "Тепер хоча "Ж[итє] і сл[ово]" перестане виходити, я маю змогу вміщувати етнографічний матеріял в "Етнографічнім збірнику", що видає Тов[ариство] ім. Шевченка і котрого редакцію (розуміється, негласно!) я проводжу" [5, c. 67]. | Офіційно тимчасову редакцію першого "Етнографічного Збірника" М.Грушевському довелося взяти на себе, для титулу видання "узяти притертий вже термін етнографічного збірника, хоч з програми його не виключаються ті сторони науки про нарід, які обіймає собою новий термін фольклору " [6, c. VIII]. Фактично видання збірника готував І.Франко. У листі 7 січня 1896 р. він писав Людмилі Драгомановій, дружині тоді вже покійного вченого: "Тепер хоча "Ж[итє] і сл[ово]" перестане виходити, я маю змогу вміщувати етнографічний матеріял в "Етнографічнім збірнику", що видає Тов[ариство] ім. Шевченка і котрого редакцію (розуміється, негласно!) я проводжу" [5, c. 67]. | ||
| − | Отже, І.Франко робив усе можливе, щоб змінити "сумне становище" в українській фольклористиці, як висловився М.Грушевський в уже згаданій передмові до видання Етнографічного збірника, особливо щодо занедбання вивчення казок, анекдотів та інших оповідних жанрів. Цю прогалину він прагне виповнити шляхом, по-перше, публікації спеціальних збірників і нових записів текстів казок, анекдотів, легенд, по-друге, – через чіткіше визначення диференціації цих жанрів, по-третє, – через ознайомлення з найвизначнішими працями про ці жанри у європейській фольклористиці, по-четверте, – через їх творче використання у красному письменстві. У тому ж першому томі "Етнографічного збірника", як повідомляє 17 листопада 1895 р., незважаючи на величезне завантаження власною науковою, журналістською, літературною і громадською працею, він "зредагував 25 казок Роздольського, додавши до кожної покажчик паралелів, кілько міг (оп'ять прихапцем, серед десяти інших праць) зібрати" [5, c. 58]. У передмові до цієї публікації він зазначає, що подає лише частину того фольклорного матеріалу, який "в остатніх роках згромадив молодий і вельми пильний та старанний збирач", а ще залишилися "на боці новели та гумористичні анекдоти, леґенди, оповідання про особи і події історичні і т. и." [7, c. 1 | + | Отже, І.Франко робив усе можливе, щоб змінити "сумне становище" в українській фольклористиці, як висловився М.Грушевський в уже згаданій передмові до видання Етнографічного збірника, особливо щодо занедбання вивчення казок, анекдотів та інших оповідних жанрів. Цю прогалину він прагне виповнити шляхом, по-перше, публікації спеціальних збірників і нових записів текстів казок, анекдотів, легенд, по-друге, – через чіткіше визначення диференціації цих жанрів, по-третє, – через ознайомлення з найвизначнішими працями про ці жанри у європейській фольклористиці, по-четверте, – через їх творче використання у красному письменстві. У тому ж першому томі "Етнографічного збірника", як повідомляє 17 листопада 1895 р., незважаючи на величезне завантаження власною науковою, журналістською, літературною і громадською працею, він "зредагував 25 казок Роздольського, додавши до кожної покажчик паралелів, кілько міг (оп'ять прихапцем, серед десяти інших праць) зібрати" [5, c. 58]. У передмові до цієї публікації він зазначає, що подає лише частину того фольклорного матеріалу, який "в остатніх роках згромадив молодий і вельми пильний та старанний збирач", а ще залишилися "на боці новели та гумористичні анекдоти, леґенди, оповідання про особи і події історичні і т. и." [7, c. 1]. |
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
| − | + | ||
==Висновки== | ==Висновки== | ||
| Рядок 74: | Рядок 52: | ||
==Корисні ресурси== | ==Корисні ресурси== | ||
| + | https://www.google.com.ua/ | ||
Поточна версія на 15:34, 21 серпня 2012
Зміст
Назва проекту
Звідки виникли казки?
Автори проекту
Іванов М., Петров М., Сідоров М.
Тема дослідження
Звідки виникли і пішли казки
Проблема дослідження
Історія виникнення казки
Гіпотеза дослідження
Джерелом виникнення казок вважають фольклор
Мета дослідження
Дослідити походження казок з усної народної творчості, знайти першоджерела зародження казки, знайти спільне і відмінне між народною та літературною казкою
Результати дослідження
Казка – один із найпопулярніших видів усної народної словесності, проте в українській фольклористиці вона найменше вивчена. У той час як у багатьох країнах Європи національний казковий епос ще з ХІХ ст. прагнули видавати багатотомними корпусами, у розшматованій Російською та Австро-Угорською імперіями Україні тільки зрідка з'являлися окремі публікації записів ентузіастів-збирачів. Першу спробу змінити цей стан зробив Іван Рудченко, бо дуже вже контрастно виглядало те, що російський фольклорист Олександр Афанасьєв упродовж 1855-1864 рр. видав такий корпус аж у 8 випусках, в яких опублікував близько 600 текстів, у т.ч. чимало українських. І.Руд ченкові досадно було, що на українські казки російські та польські літератори звертали увагу "набагато раніше і в певному розумінні більше, ніж на російські", використовували їх у своїх творах, переробках і при цьому "керувалися майже завжди своїми політичними тенденціями" [1, c. VI], трактуючи їх як різновид свого національного фонду. Фольклорист усвідомлював, що українська усна словесність надзвичайно багата на твори цього та інших жанрів. Він критично ставився до таких перекладів і переробок, бо при цьому втрачалася їхня естетична і науково-етнографічна цінність. І.Рудченко наголошував, що вартісними є тільки автентичні записи з народних уст, зі збереженням фонетичних і лексичних особливостей, що, дотримуючись цієї вимоги, він змушений зберігати навіть наслідки штучного зросійщення – потворне суржикове підлаштування окремих оповідачів у мові казкових персонажів.
Перед І.Рудченком постала проблема недосконалості наукової класифікації творів фольклору, зокрема казок – казки міфічні, героїчні, пастуші, зооморфні, антропоморфні і т. ін. Такий поділ він цілком слушно вважав зовсім штучним, а тому віддав перевагу народному, тематичному групуванню – про звірів, про птиць, нечисту силу, зміїв, богатирів, про билицю, бувальщину. Та й виділення власне казки серед оповідних творів виявилося досить хитким, тому він пішов тим самим шляхом, що й інші видавці того часу, і поруч з казками помістив різні оповідки інших жанрів. Зауважимо: через неглибоке теоретичне осмислення жанру казки таке трапляється і тепер навіть в академічних виданнях.
І.Рудченко, український патріот, прагнув якомога більше і сумлінніше видати "цих дорогоцінних пам'ятників народної творчості як джерел для вивчення народного життя. Це і є моєю справжньою метою і бажанням" [1, c. VIII], – писав він. Та саме цьому заповітному бажанню, крім методологічних труднощів, особистих обставин та, головне, впливу імперського антиукраїнства (заборона 1876 р. емським указом українського друку, цензорський донос про женевське видання роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та ін.) не судилось здійснитися. Другий випуск став останнім, хоч у кінці книжки стояло повідомлення: "Третій випуск готується до друку" [2]. Зібрані І.Рудченком у другій половині ХІХ ст. записи українських народних казок, які він планував видати щонайменше у п'яти книгах, досі лежать у відділі рукописів і рідкісних книг Бібліотеки Російської Академії наук у Санкт-Петербурзі. Щоб уявити собі, який унікальний скарб українського казкового епосу було похоронено, досить сказати, що О.Афанасьєв у восьми випусках російських та українських казок зміг набрати менше 600 текстів, а І.Рудченко мав тільки самих українських більше 1800! [1]
У другій половині ХІХ ст. у підросійській Україні поруч з І.Рудченком над вивченням скарбів української словесності інтенсивно працювали Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. У передмові до збірника "Малорусские народные предания и рассказы" (Київ, 1876) М.Драгоманов запропонував досконалішу на той час класифікацію творів фольклору, його доповнив Павло Чубинський, який у другому томі "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край " (СПб, 1878) помістив велику добірку нових записів творів фольклорної прози, та це не задовольняло потреб публікації зібраного матеріалу таких талановитих записувачів, як Андрій Димінський, Іван Манжура, Степан Руданський та ін. У збиранні та публікації свого винятково багатого й естетично цінного казкового епосу поневолена Україна на кінець ХІХ ст. залишалася далеко позаду від багатьох країн Європи.
Німецькі філологи брати Якоб і Вільгельм Ґрімм своїми працями "Дитячі і родинні казки" (1812-1814), "Німецькі легенди" (1816-1818), "Німецька міфологія" (1835) та інші збудили вчених Європи до замилуваного вивчення народних казок, з'ясування їх подібності у різних народів від єдиного предка "праміфа", започаткувавши цим міфологічну школу у фольклористиці їхньої доби. Їхній співвітчизник філолог Теодор Бенфей цілим томом передмови до перекладу знаменитих староіндійських оповідок "Панчатантра" (1859) через порівняння казкових сюжетів доводив, що їх подібність – це результат запозичень з Індії і цим спонукав до з'ясування шляхів міграції сюжетів у світі не тільки казок, а й інших жанрів фольклору. Так зі щабля на щабель рухалася теоретична думка і методологія у європейській фольклористиці, а порівняльно-історичні студії національних фондів вимагали все повнішого і досконалішого їх зібрання та публікування. Уже у другій половині ХІХ ст. у зв'язку з цим процесом почалися спроби каталогізувати казкові сюжети ( І.Ган, С.Барінг Голд, Ф.Стіл, Р.Темпл, Е.Коскен, Г.Гомм, І.Якобс, В.Шовен, Л.Колмачевський, П.Владіміров та ін.). У працях більшості фольклористів увагу сконцентровано на збіжності формальних ознак казок, проте ці твори також викликали зацікавлення у філософів, психологів, соціологів, не кажучи вже про літераторів. Визначний німецький учений В.Вундт на основі казок написав 250-сторінкову монографію "Völkerpsychologie" (перевидана 1900 р. у трьох томах). Визрівав черговий етап поступу у європейській фольклористиці. Саме на початку 1890 років, Літературне товариство імені Тараса Шевченка у Львові переформувалося у Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ) за зразками подібних народознавчих наукових інституцій у європейських країнах, а центр таких українознавчих студій через політичні репресії з підросійської України перемістився до Львова – у підавстрійську займанщину.
Саме у цей час Іван Франко, який вже пройшов своєрідний фольклористичний вишкіл під впливом М.Драгоманова і мав досвід успішних студій над українською родинно-побутовою та суспільно-громадською лірикою, стає в НТШ чоловою фігурою у дослідах фольклору і як голова Етнографічної Комісії гуртує біля себе плеяду молодих талановитих фольклористів й етнографів – Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колессу, Остапа Нижанківського, Дениса Січинського, Зенона Кузелю, Іларіона Свєнціцького та ін. В осередку НТШ, де згуртувалися такі визначні корифеї українознавства, як Омелян Огоновський, Федір Вовк, Олександр Колесса, сприятливим фактором для успішної праці фольклористів стало і те, що поруч з І.Франком був ще один вихованець київської школи Антоновича-Драгоманова – Михайло Грушевський. Так сформувався продуктивний, високопрофесійний загальноукраїнський тандем талановитих науковців, який розпочав якісно новий етап українознавчих студій, зокрема фольклористичних, в окремій Етнографічній Комісії, що заопікувалася виданням "Етнографічного Збірника" з 1895 р. та "Матеріалів до української етнології" з 1899 р.
Виняткова роль у формуванні та професійному вишколі молодих фольклористів-етнографів належала І.Франкові. Свій журнал "Житє і слово" він зробив їхньою трибуною, очолив Етнографічну Комісію, його заступником став Федір Вовк. Вивчати фольклор у Комісії почали відповідно до новітніх досягнень і вимог тогочасної європейської народознавчої методології: фольклорно-етнографічні матеріали фіксували з повним збереженням усіх їхніх особливостей, публікували комплексно і системно в площині порівняльно-етнічних зіставлень і паралелей, з'ясовуючи їхню наукову, естетичну та суспільну цінність. Маємо всі підстави стверджувати, що то була Франкова школа новітньої української фольклористики. Доктор І.Франко разом зі своїми молодими однодумцями, фольклористами і літераторами – Остапом Нижанківським, Філаретом Колессою, Денисом Січинським, Осипом Роздольським, Михайлом Павликом, Богданом Лепким, Сильвестром Яричевським, Єронімом Калитовським – виправляє одне з суттєвих упущень українських фольклористів минулого: вимогу збирати і публікувати пісенні твори з мелодіями, про що у 1894 р. подає відозву в галицькій українській та польській пресі (у газетах "Діло", "Kurjer Lwowski" і журналах "Житє і слово", "Зоря", "Народ") .
Водночас І.Франко прагне надолужити й інше важливе упущення українських фольклористів – обмаль записів і публікацій оповідних творів фольклору – казок, анекдотів, легенд, переказів, оповідань тощо. Це упущення зумовили різні причини. В умовах тривалої національної неволі, коли панівна влада через нищення національної школи тримала народ у темряві, денаціоналізувала освічену верству (світську і духовну), горстці свідомої патріотичної інтелігенції було не до казок та анекдотів. Будити національну свідомість, історичну пам'ять, почуття національної гідності найбільше міг історичний ліро-епос та ще перекази. Тому саме із великого зацікавлення до цих жанрів починалася українська фольклористика у першій половині ХІХ ст., зрештою, як і в інших поневолених народів. До речі, стереотипне тлумачення цього явища як прикметної риси тільки доби романтизму є не чим іншим, як універсальним шаблоном, узятим із загальної характеристики явищ романтизму – певного історичного етапу культурного процесу.
Іншою причиною послабленої уваги фольклористів до збирання оповідних творів, зокрема казок, були труднощі їх повноцінної фіксації. Ці проблеми яскраво описав у спогадах І.Рудченко: "Нічого про те казати – яке нелегке це діло. Коли співають тобі пісню, то ти сяк-так, а її приспієш записати, – або, як уже проспіває, просиш розказати – і записати. Не таке з казками буває. Казка кажеться швидко; той, що розказує, по двічі вам одного казати не стане. Оце, було, просиш розказати казку. Розказує тобі, ти й слухаєш. Як розкаже вже до кінця, то ти береш мерщій піро та папір і давай списувати, щоб чого не забути. Списуєш-списуєш – аж утомишся. Прочитаєш сам собі: ні! здається, мов не так. Просиш знову розказати. Марна праця! Удруге, підряд, одну казку і не прохай, щоб тобі розказали. От ти одкладаєш ту казку до іншого часу: колись, думаєш, попрошу, то ще цю саму розкаже. Жди ж того часу! От і діждеш його. – Розкажи, Остапе! – прошу, було, – отаку-то казку. "Оце! Я вже казав тобі!" – Та я пройду: чи я так записав, як казано, чи, може, де помилився. – "Казать-то, – каже, – казать, – та де того кáзника взять?" – Та там у тебе в голові пошукай! – кажу. "Так-то його й знайти одразу!..". А далі Остап і згодиться і почне казать. Він каже, а я дивлюся на записану казку: чи я так записав, та де не так, то вже й полагоджу. От з таких-то казок, часом на обірванім папірці писаних, склалась у мене чимала купка казок" [3, c. 339].
І.Франко на власному досвіді практично вчив молодих своїх вихованців В.Гнатюка, О.Роздольського, тоді ще студентів університету, як записувати фольклор, а його заступник в Етнографічній Комісії Ф.Вовк писав у листах докладні інструкції для збирання етнографічних матеріалів. Методичний аспект підготовки молодих фольклористів був досить актуальним. Зібраний у різні часи фольклорний матеріал, як писав пізніше В.Гнатюк , показував, що серед оповідачів, як і записувачів, були люди різного обдарування, у т.ч. й дуже примітивні, які, оповідаючи, спотворювали річ, а записувачі те редагували не кращим способом. "Доброго оповідача можна порівняти з артистом малярем, а злого – з малярем богомазом, – писав Гнатюк. – Як тут штука не винна, що до неї присусіджуються богомази, так і твори народної літератури не відповідають за те, що їх обезображують злі оповідачі. Коли хочемо любуватися народними творами, звертаймося до добрих оповідачів і тільки від них записуймо" [4, c. VIII]. Не випадковий той факт, що В.Гнатюк з перших експедицій продемонстрував високий рівень наукової фіксації текстів, а О.Роздольський першим у фольклористиці для записів використав фонограф – такі результати мала школа І.Франка і Ф.Вовка.
Принагідно зауважимо, що в тодішньому осередку НТШ не всі з таким ентузіазмом ставилися до вивчення фольклору, як І.Франко та М.Грушевський. "Тов[ариство] ім[ені] Шевч[енка] заходжується збирати етнографічні матеріяли, та варто бачити ті гримаси, які роблять головачі того тов[ариства], особливо Верхратський, на саму згадку про ті матеріяли, – писав І.Франко 25 січня 1895 року М.Драгоманову. – В їх очах усе те нічого не варто, – от поодинокі слова, се друге діло! Крім Грушевського і декількох молодих студентів, ніхто не інтересується тими речами" [5, c. 17].
Офіційно тимчасову редакцію першого "Етнографічного Збірника" М.Грушевському довелося взяти на себе, для титулу видання "узяти притертий вже термін етнографічного збірника, хоч з програми його не виключаються ті сторони науки про нарід, які обіймає собою новий термін фольклору " [6, c. VIII]. Фактично видання збірника готував І.Франко. У листі 7 січня 1896 р. він писав Людмилі Драгомановій, дружині тоді вже покійного вченого: "Тепер хоча "Ж[итє] і сл[ово]" перестане виходити, я маю змогу вміщувати етнографічний матеріял в "Етнографічнім збірнику", що видає Тов[ариство] ім. Шевченка і котрого редакцію (розуміється, негласно!) я проводжу" [5, c. 67].
Отже, І.Франко робив усе можливе, щоб змінити "сумне становище" в українській фольклористиці, як висловився М.Грушевський в уже згаданій передмові до видання Етнографічного збірника, особливо щодо занедбання вивчення казок, анекдотів та інших оповідних жанрів. Цю прогалину він прагне виповнити шляхом, по-перше, публікації спеціальних збірників і нових записів текстів казок, анекдотів, легенд, по-друге, – через чіткіше визначення диференціації цих жанрів, по-третє, – через ознайомлення з найвизначнішими працями про ці жанри у європейській фольклористиці, по-четверте, – через їх творче використання у красному письменстві. У тому ж першому томі "Етнографічного збірника", як повідомляє 17 листопада 1895 р., незважаючи на величезне завантаження власною науковою, журналістською, літературною і громадською працею, він "зредагував 25 казок Роздольського, додавши до кожної покажчик паралелів, кілько міг (оп'ять прихапцем, серед десяти інших праць) зібрати" [5, c. 58]. У передмові до цієї публікації він зазначає, що подає лише частину того фольклорного матеріалу, який "в остатніх роках згромадив молодий і вельми пильний та старанний збирач", а ще залишилися "на боці новели та гумористичні анекдоти, леґенди, оповідання про особи і події історичні і т. и." [7, c. 1].
Висновки
Отже, народна казка не ілюструє людське життя, не є алегорією в буквальному розумінні, як це видається деяким фольклористам і педагогам (про це вони пишуть навіть у шкільних підручниках) за аналогією з літературною, авторською казкою, не має подвійного плану зображення. Народна казка, краще сказати, в елементарних художніх образах моделює людську поведінку і мислення без конкретики часу і простору, у самодостатній мистецькій цілості.
