Відмінності між версіями «Учнівська wікі-стаття»

Поточна версія на 15:34, 21 серпня 2012

Назва проекту

Звідки виникли казки?

Автори проекту

Іванов М., Петров М., Сідоров М.

Тема дослідження

Звідки виникли і пішли казки

Проблема дослідження

Історія виникнення казки

Гіпотеза дослідження

Джерелом виникнення казок вважають фольклор

Мета дослідження

Дослідити походження казок з усної народної творчості, знайти першоджерела зародження казки, знайти спільне і відмінне між народною та літературною казкою

Результати дослідження

Казка – один із найпопулярніших видів усної народної словесності, проте в ук­ра­їн­­ській фольклористиці вона найменше вивчена. У той час як у багатьох країнах Єв­ро­пи національний казковий епос ще з ХІХ ст. прагнули видавати багатотомними кор­пу­сами, у розшматованій Російською та Австро-Угорською імперіями Україні тільки зрідка з'являлися окремі публікації записів ентузіастів-збирачів. Першу спробу змі­ни­ти цей стан зробив Іван Рудченко, бо дуже вже контрастно виглядало те, що росій­ський фольклорист Олександр Афанасьєв упродовж 1855-1864 рр. видав такий кор­пус аж у 8 ви­пусках, в яких опублікував близько 600 текстів, у т.ч. чимало україн­ських. І.Руд­ чен­ко­ві досадно було, що на українські казки російські та польські літе­ра­то­ри звертали увагу "набагато раніше і в певному розумінні більше, ніж на російські", вико­рис­то­ву­ва­ли їх у своїх творах, переробках і при цьому "керувалися майже завжди своїми по­лі­тичними тенденціями" [1, c. VI], трактуючи їх як різновид свого націо­наль­ного фонду. Фольклорист усвідомлював, що українська усна словесність над­зви­чай­но багата на твори цього та інших жанрів. Він критично ставився до таких пере­кла­дів і переробок, бо при цьому втрачалася їхня естетична і науково-етнографічна цінність. І.Рудченко наголо­шу­вав, що вартісними є тільки автентичні записи з народ­них уст, зі збереженням фо­не­тич­них і лексичних особливостей, що, дотримуючись цієї вимоги, він змушений збе­рі­га­ти навіть наслідки штучного зросійщення – по­твор­не суржикове підлаштування окремих оповідачів у мові казкових персонажів.

Перед І.Рудченком постала проблема недосконалості наукової класифікації творів фольклору, зокрема казок – казки міфічні, героїчні, пастуші, зооморфні, антро­по­морфні і т. ін. Такий поділ він цілком слушно вважав зовсім штучним, а тому віддав перевагу народному, тематичному групуванню – про звірів, про птиць, нечисту силу, зміїв, богатирів, про билицю, бувальщину. Та й виділення власне казки серед опо­від­них творів виявилося досить хитким, тому він пішов тим самим шляхом, що й інші ви­давці того часу, і поруч з казками помістив різні оповідки інших жанрів. Заува­жи­мо: через неглибоке теоретичне осмислення жанру казки таке трапляється і те­пер навіть в академічних виданнях.

І.Рудченко, український патріот, прагнув якомога більше і сумлінніше видати "цих дорогоцінних пам'ятників народної творчості як джерел для вивчення народного життя. Це і є моєю справжньою метою і бажанням" [1, c. VIII], – писав він. Та саме цьо­му заповітному бажанню, крім методологічних труднощів, особистих обставин та, головне, впливу імперського антиукраїнства (заборона 1876 р. емським указом укра­їн­ського друку, цензорський донос про женевське видання роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та ін.) не судилось здійснитися. Другий випуск став ос­тан­­нім, хоч у кінці книжки стояло повідомлення: "Третій випуск готується до друку" [2]. Зібрані І.Рудченком у другій половині ХІХ ст. записи українських народних казок, які він планував видати щонайменше у п'яти книгах, досі лежать у відділі рукописів і рід­кіс­них книг Бібліотеки Російської Академії наук у Санкт-Петербурзі. Щоб уявити собі, який унікальний скарб українського казкового епосу було по­хо­ро­не­но, досить ска­за­ти, що О.Афанасьєв у восьми випусках російських та українських казок зміг набрати менше 600 текстів, а І.Рудченко мав тільки самих українських більше 1800! [1]

У другій половині ХІХ ст. у підросійській Україні поруч з І.Рудченком над ви­вчен­­­­ням скарбів української словесності інтенсивно працювали Володимир Антонович, Михайло Дра­го­ма­нов. У передмові до збірника "Малорусские народные предания и рассказы" (Ки­їв, 1876) М.Драгоманов запропонував досконалішу на той час класи­фі­ка­цію тво­рів фольк­­­лору, його доповнив Павло Чубинський, який у другому томі "Трудов этногра­фи­чес­ко-статис­ти­ческой экспедиции в Западно-Русский край " (СПб, 1878) помістив велику добірку нових записів творів фольклорної прози, та це не за­до­воль­няло потреб пу­блі­ка­ції зібраного матеріалу таких талановитих записувачів, як Андрій Димінський, Іван Ман­жу­ра, Степан Руданський та ін. У збиранні та публікації свого винятково багатого й естетично цінного казкового епосу поневолена Україна на кінець ХІХ ст. залишалася далеко позаду від багатьох країн Європи.

Німецькі філологи брати Якоб і Вільгельм Ґрімм своїми працями "Дитячі і ро­дин­ні казки" (1812-1814), "Німецькі легенди" (1816-1818), "Німецька міфологія" (1835) та інші збудили вчених Європи до замилуваного вивчення народних казок, з'ясування їх подібності у різних народів від єдиного предка "праміфа", започаткувавши цим мі­фо­ло­гічну школу у фольклористиці їхньої доби. Їхній співвітчизник філолог Теодор Бенфей цілим томом передмови до перекладу знаменитих староіндійських оповідок "Панчатантра" (1859) через порівняння казкових сюжетів доводив, що їх подібність – це результат запозичень з Індії і цим спонукав до з'ясування шляхів міграції сюжетів у світі не тільки казок, а й інших жанрів фольклору. Так зі щабля на щабель рухалася теоретична думка і методологія у європейській фольклористиці, а порівняльно-істо­рич­ні студії національних фондів вимагали все повнішого і досконалішого їх зі­бран­ня та публікування. Уже у другій половині ХІХ ст. у зв'язку з цим процесом по­ча­лися спроби каталогізувати казкові сюжети ( І.Ган, С.Барінг Голд, Ф.Стіл, Р.Темпл, Е.Кос­кен, Г.Гомм, І.Якобс, В.Шовен, Л.Колмачевський, П.Владіміров та ін.). У працях більшості фольклористів увагу сконцентровано на збіжності фор­маль­них ознак казок, проте ці твори також викликали зацікавлення у філософів, психо­ло­гів, соціологів, не кажучи вже про літераторів. Визначний німецький уче­ний В.Вундт на основі казок написав 250-сторінкову монографію "Völker­psycho­lo­gie" (перевидана 1900 р. у трьох томах). Ви­зрівав черговий етап поступу у європей­ській фольк­лористиці. Саме на початку 1890 років, Літературне товариство імені Тараса Шев­ченка у Львові пере­фор­му­валося у На­у­ко­ве товариство імені Тараса Шевченка (НТШ) за зразками подібних народознавчих наукових інституцій у європейських країнах, а центр таких україно­знав­чих студій через по­лі­тич­ні репресії з підросійської України перемістився до Львова – у підавстрійську займанщину.

Саме у цей час Іван Франко, який вже пройшов своєрідний фольклористичний ви­ш­кіл під впливом М.Драгоманова і мав досвід успішних студій над українською ро­дин­но-побутовою та суспільно-громадською лірикою, стає в НТШ чоловою фігурою у дослі­дах фольклору і як голова Етнографічної Комісії гуртує біля себе плеяду молодих талановитих фольклористів й етнографів – Володимира Гнатюка, Осипа Роз­дольського, Філарета Колес­су, Остапа Ни­жанківського, Дениса Січинського, Зенона Кузелю, Іларіона Свєнціцького та ін. В осередку НТШ, де згуртувалися такі визначні корифеї українознавства, як Омелян Огоновський, Федір Вовк, Олександр Колесса, сприятливим фактором для успішної праці фольклористів стало і те, що по­руч з І.Фран­­ком був ще один вихованець київської школи Антоновича-Драгоманова – Ми­хай­ло Грушевський. Так сформувався продуктивний, високо­про­фесій­ний загаль­но­­український тандем талановитих науковців, який розпочав якісно новий етап ук­ра­ї­нознавчих студій, зокрема фольклористичних, в окремій Етнографічній Комісії, що заопікувалася виданням "Етнографічного Збірника" з 1895 р. та "Матеріа­лів до ук­ра­їн­ської етнології" з 1899 р. 

Виняткова роль у формуванні та професійному вишколі молодих фольклористів-ет­нографів належала І.Франкові. Свій журнал "Житє і слово" він зробив їхньою три­­бу­ною, очолив Етнографічну Комісію, його заступником став Федір Вовк. Ви­в­ча­­ти фольк­лор у Комісії почали відповідно до новітніх досягнень і вимог тогочасної євро­пей­ської народознавчої методології: фольклорно-етногра­фіч­ні матеріали фіксували з повним збереженням усіх їхніх особливостей, публіку­ва­ли комплексно і системно в площині порівняльно-етнічних зіставлень і паралелей, з'ясовуючи їхню наукову, ес­тетич­ну та суспільну цінність. Маємо всі підстави стверджувати, що то була Фран­кова школа новітньої української фольклористики. Доктор І.Франко разом зі своїми мо­лоди­ми однодумцями, фольклористами і літераторами – Остапом Нижан­ків­ським, Філаретом Ко­лес­­сою, Денисом Січинським, Осипом Роздольським, Михайлом Пав­ли­ком, Богданом Леп­ким, Силь­вестром Яри­­чев­ським, Єронімом Ка­ли­тов­ським – виправ­ляє одне з суттєвих упу­щень українських фольклористів ми­ну­ло­го: вимогу збирати і публікувати пісенні твори з мелодіями, про що у 1894 р. подає відозву в галицькій українській та польській пресі (у газетах "Діло", "Kurjer Lwowski" і журналах "Житє і слово", "Зоря", "Народ") .

Водночас І.Франко прагне надолужити й інше важливе упущення українських фольк­лористів – обмаль записів і публікацій оповідних творів фольк­лору – казок, анек­дотів, легенд, переказів, оповідань тощо. Це упущення зумовили різні причини. В умовах тривалої національної неволі, коли панівна влада через ни­щен­ня націо­наль­ної школи тримала народ у темряві, денаціоналізувала освічену верству (світську і ду­ховну), горстці свідомої патріотичної інтелігенції було не до ка­зок та анекдотів. Бу­ди­ти національну свідомість, історичну пам'ять, почуття націо­нальної гідності най­біль­ше міг історичний ліро-епос та ще перекази. Тому саме із великого зацікавлення до цих жанрів починалася українська фольклористика у першій половині ХІХ ст., зрештою, як і в інших поневолених народів. До речі, стереотипне тлумачення цього явища як прикметної риси тільки доби романтизму є не чим іншим, як універсальним шаблоном, узятим із загальної характеристики явищ романтизму – певного історич­но­го етапу культурного процесу.

Іншою причиною послабленої уваги фольклористів до збирання оповідних тво­рів, зокрема казок, були труднощі їх повноцінної фіксації. Ці проблеми яскраво опи­сав у спогадах І.Рудченко: "Нічого про те казати – яке нелегке це діло. Ко­ли співають тобі пісню, то ти сяк-так, а її приспієш записати, – або, як уже про­спі­ває, просиш розказати – і записати. Не таке з казками буває. Казка кажеться швидко; той, що роз­ка­зує, по двічі вам одного казати не стане. Оце, було, просиш розказати казку. Роз­ка­зує тобі, ти й слухаєш. Як розкаже вже до кінця, то ти береш мерщій піро та па­пір і давай списувати, щоб чого не забути. Списуєш-списуєш – аж утомишся. Про­чи­та­єш сам собі: ні! здається, мов не так. Просиш знову розказати. Марна праця! Удру­ге, під­ряд, одну казку і не прохай, щоб тобі розказали. От ти одкладаєш ту казку до іншого часу: колись, думаєш, попрошу, то ще цю саму розкаже. Жди ж того часу! От і ді­ж­деш його. – Розкажи, Остапе! – прошу, було, – отаку-то казку. "Оце! Я вже ка­зав то­бі!" – Та я пройду: чи я так записав, як казано, чи, може, де помилився. – "Казать-то, – каже, – казать, – та де того кáзника взять?" – Та там у тебе в голові пошукай! – кажу. "Так-то його й знайти одразу!..". А далі Остап і згодиться і почне казать. Він каже, а я ди­влюся на записану казку: чи я так записав, та де не так, то вже й полагоджу. От з таких-то казок, часом на обірванім папірці писаних, склалась у мене чимала купка казок" [3, c. 339].

І.Франко на власному досвіді практично вчив молодих своїх вихованців В.Гнатю­ка, О.Роздольського, тоді ще студентів університету, як записувати фольклор, а його заступник в Етнографічній Комісії Ф.Вовк писав у листах докладні інструкції для збирання етнографічних матеріалів. Методичний аспект підготовки молодих фольк­лористів був досить актуальним. Зібраний у різні часи фольклорний матеріал, як писав пізніше В.Гнатюк , показував, що серед оповідачів, як і записувачів, були люди різного обдарування, у т.ч. й дуже примітивні, які, оповідаючи, спотворювали річ, а записувачі те редагували не кращим способом. "Доброго оповідача можна порівняти з артистом малярем, а злого – з малярем богомазом, – писав Гнатюк. – Як тут штука не винна, що до неї присусіджуються богомази, так і твори народної літератури не від­по­­відають за те, що їх обезображують злі оповідачі. Коли хочемо любуватися народ­ни­ми творами, звертаймося до добрих оповідачів і тільки від них записуймо" [4, c. VIII]. Не випадковий той факт, що В.Гнатюк з перших експедицій продемонстрував високий рівень наукової фіксації текстів, а О.Роздольський першим у фольклористиці для записів використав фонограф – такі результати мала школа І.Франка і Ф.Вовка.

Принагідно зауважимо, що в тодішньому осередку НТШ не всі з таким ентузіаз­мом ставилися до вивчення фольклору, як І.Франко та М.Грушевський. "Тов[ариство] ім[ені] Шевч[енка] заходжується збирати етнографічні матеріяли, та варто бачити ті гримаси, які роблять головачі того тов[ариства], особливо Верхратський, на саму згад­­ку про ті матеріяли, – писав І.Франко 25 січня 1895 року М.Драгоманову. – В їх очах усе те нічого не варто, – от поодинокі слова, се друге діло! Крім Грушевського і де­кіль­кох молодих студентів, ніхто не інтересується тими речами" [5, c. 17].

Офіційно тимчасову редакцію першого "Етнографічного Збірника" М.Грушев­сько­му довелося взяти на себе, для титулу видання "узяти притертий вже термін етно­гра­фіч­но­го збірника, хоч з програми його не виключаються ті сторони науки про нарід, які обіймає собою новий термін фольклору " [6, c. VIII]. Фактично видання збірника го­ту­вав І.Франко. У листі 7 січня 1896 р. він писав Людмилі Драгомановій, дру­жині то­ді вже покійного вченого: "Тепер хоча "Ж[итє] і сл[ово]" перестане вихо­ди­ти, я маю змо­­гу вміщувати етнографічний матеріял в "Етнографічнім збірнику", що видає Тов[а­рист­во] ім. Шевченка і котрого редакцію (розуміється, негласно!) я проводжу" [5, c. 67].

Отже, І.Франко робив усе можливе, щоб змінити "сумне становище" в україн­ській фольклористиці, як висловився М.Грушевський в уже згаданій передмові до видання Етнографічного збірника, особливо щодо занедбання вивчення казок, анек­до­тів та ін­ших оповідних жанрів. Цю прогалину він прагне виповнити шляхом, по-перше, пу­блі­кації спеціальних збірників і нових записів текстів казок, анекдотів, легенд, по-друге, – через чіткіше визначення диференціації цих жанрів, по-третє, – через озна­йом­­лення з найвизначнішими працями про ці жанри у європейській фольк­ло­ристиці, по-четверте, – через їх творче використання у красному письменстві. У тому ж пер­шо­му томі "Етнографічного збірника", як повідомляє 17 листопада 1895 р., незва­жа­ю­чи на величезне завантаження власною науковою, журналістською, лі­те­ра­тур­ною і громадською працею, він "зредагував 25 казок Роздольського, додавши до кожної покажчик паралелів, кілько міг (оп'ять прихапцем, серед десяти інших праць) зібра­ти" [5, c. 58]. У передмові до цієї публікації він зазначає, що подає лише частину того фольклорного матеріалу, який "в остатніх роках згромадив молодий і вельми пильний та старанний збирач", а ще залишилися "на боці новели та гумористичні анекдоти, леґенди, оповідання про особи і події історичні і т. и." [7, c. 1].

Висновки

Отже, народна казка не ілюструє людське життя, не є алегорією в буквальному розумінні, як це видається деяким фольклористам і педагогам (про це вони пишуть навіть у шкільних підручниках) за аналогією з літературною, авторською казкою, не має подвійного плану зображення. Народна казка, краще сказати, в елементарних ху­дож­ніх образах моделює людську поведінку і мислення без конкретики часу і просто­ру, у самодостатній мистецькій цілості.

Корисні ресурси

https://www.google.com.ua/