Відмінності між версіями «Wiki-статтю "Австралія - найменший материк Землі"»
| (не показано 6 проміжних версій цього учасника) | |||
| Рядок 9: | Рядок 9: | ||
Уздовж північного і східного узбережжя материка протікають теплі Південна Пасатна та Східноавстралійська течії. Холоднішими є води океанів поблизу західних і південних берегів Австралії, де проходять холодні течії – Західноавстралійська та Західних Вітрів. Берегова лінія Австралії порізана слабо. Великих заток лише дві – Карпентарія і Велика Австралійська. Далеко вдається в море півострів Кейп-Йорк. Поблизу материка лежать вже відомі вам великі острови Нова Гвінея, Нова Зеландія і Тасманія. | Уздовж північного і східного узбережжя материка протікають теплі Південна Пасатна та Східноавстралійська течії. Холоднішими є води океанів поблизу західних і південних берегів Австралії, де проходять холодні течії – Західноавстралійська та Західних Вітрів. Берегова лінія Австралії порізана слабо. Великих заток лише дві – Карпентарія і Велика Австралійська. Далеко вдається в море півострів Кейп-Йорк. Поблизу материка лежать вже відомі вам великі острови Нова Гвінея, Нова Зеландія і Тасманія. | ||
| − | [[Файл:фліндерс.jpg|right|200px]] Античні та середньовічні європейські космографи створили гіпотезу про Південний материк який мав займати більшу частину Південної півкулі і врівноважувати масу суші Північної півкулі. Цей гіпотетичний материк в середньовіччя називали лат. Terra Australis incognita тобто «Невідома Південна Земля». В XIX столітті ця назва, але вже без епітету «невідома» за пропозицією англійця М. Фліндерса закріпилася за Австралійським материком. | + | [[Файл:фліндерс.jpg|right|200px|thumb|М. Фліндерс]] Античні та середньовічні європейські космографи створили гіпотезу про Південний материк який мав займати більшу частину Південної півкулі і врівноважувати масу суші Північної півкулі. Цей гіпотетичний материк в середньовіччя називали лат. Terra Australis incognita тобто «Невідома Південна Земля». В XIX столітті ця назва, але вже без епітету «невідома» за пропозицією англійця М. Фліндерса закріпилася за Австралійським материком. |
Звісно і до відкриття Австралії європейцями вона не була повністю ізольованою від решти світу. Деякі племена аборигенів північної Австралії підтримували періодичні торгові контакти з папуасами Нової Гвінеї та малайцями. Так само здавна північна околиця континенту певно була відома деяким індонезійським племенам. Деякі факти дозволяють стверджувати, що біля північно-західного узбережжя Австралії свого часу зупинялися (чи розбивалися) кораблі що прямували з Африки (найімовірніше з Мадагаскару) в напрямку Індонезійського архіпелагу. | Звісно і до відкриття Австралії європейцями вона не була повністю ізольованою від решти світу. Деякі племена аборигенів північної Австралії підтримували періодичні торгові контакти з папуасами Нової Гвінеї та малайцями. Так само здавна північна околиця континенту певно була відома деяким індонезійським племенам. Деякі факти дозволяють стверджувати, що біля північно-західного узбережжя Австралії свого часу зупинялися (чи розбивалися) кораблі що прямували з Африки (найімовірніше з Мадагаскару) в напрямку Індонезійського архіпелагу. | ||
| Рядок 17: | Рядок 17: | ||
В 1544 іспанець І. Ретес пройшов вздовж усього північного узбережжя Нової Гвінеї (власне саме він дав їй цю назву), а в 1606 іспанець Л. Торрес пливучи від Нових Гебрид до Філіпін відкрив південний берег Нової Гвінеї. При цьому він пройшов через протоку, пізніше названу його іменем, між Австралією та Новою Гвінеєю, і таким чином довів, що остання є величезним островом. В Арафурському морі він помітив на південному-заході великі острови. Безсумнівно то був північний берег Австралії з прилеглими островами. Але відкриття Торреса було засекречене іспанцями. | В 1544 іспанець І. Ретес пройшов вздовж усього північного узбережжя Нової Гвінеї (власне саме він дав їй цю назву), а в 1606 іспанець Л. Торрес пливучи від Нових Гебрид до Філіпін відкрив південний берег Нової Гвінеї. При цьому він пройшов через протоку, пізніше названу його іменем, між Австралією та Новою Гвінеєю, і таким чином довів, що остання є величезним островом. В Арафурському морі він помітив на південному-заході великі острови. Безсумнівно то був північний берег Австралії з прилеглими островами. Але відкриття Торреса було засекречене іспанцями. | ||
| − | [[Файл:янсзон.jpg|left|200px]] Усі інші значні відкриття берегів Австралії в 17 столітті здійснили голландські моряки тому її називали Новою Голландією. На берегах материка, майже безлюдних та переважно пустельних вони не заснували жодного поселення. В 1606 В. Янсзон пройшов уздовж південного берегу Нової Гвінеї не помітивши західний вхід в Торресову протоку і відкрив західний берег півострова Кейп-Йорк до 14 градуса південної широти. | + | [[Файл:янсзон.jpg|left|200px|thumb|В. Янсзон]] Усі інші значні відкриття берегів Австралії в 17 столітті здійснили голландські моряки тому її називали Новою Голландією. На берегах материка, майже безлюдних та переважно пустельних вони не заснували жодного поселення. В 1606 В.Янсзон пройшов уздовж південного берегу Нової Гвінеї не помітивши західний вхід в Торресову протоку і відкрив західний берег півострова Кейп-Йорк до 14 градуса південної широти. |
| + | |||
| + | Узбережжя Західної Австралії відкрили: | ||
| + | • в 1616 Д. Хартог — ділянку між 23 та 27 градусами південної широти; | ||
| + | |||
| + | • в 1619 Ф. Хаутман і Я. Едел — ділянку між 27 і 33 градусами південної широти; | ||
| + | |||
| + | • в 1622 команда корабля «Льовін» — південно-західний півострів Австралії між 33 та 35 градусами південної широти; | ||
| + | |||
| + | • в 1628 Г. Де Витт або П. Нейтс — ділянку між 20 і 23 градусами південної широти. | ||
| + | |||
| + | В 1627 Нейтс відкрив на півдні Австралії частину узбережжя між 116 та 133 градусами східної довготи що прилягає до Великої Австралійської затоки. Біля Арафурського моря Я. Карстенс простежив в 1623 році північний берег півострова Арнемленд і берег півострова Кейп-Йорк між 14 и 17 градусами південної широти. Частину Арафурського моря між ними він назвав затокою Карпентарія. Однак північні береги Австралії були вивчені недостатньо, а східний та південно-східний береги були зовсім невідомі. Нова Голландія здавалася величезним північно-західним виступом Південного материка до 1642 року коли А. Тасман обігнув її з півдня слідуючи від острова Маврикія через західну Океанію до Яви. 24 листопада 1642 він відкрив біля 42 градуса південної широти Землю Ван-Дімена, яку прийняв за частину Нової Голландії. Слідуючи з 5 грудня далі на Схід він відкрив 13 грудня Нову Зеландію і пройшов вздовж її західного узбережжя аж до північного краю, але прийняв її за півострів Південного материка. В 1644 він пройшов вздовж берегів затоки Карпентарія, обігну півострів Арнемленд і дійшовши до 24 градуса південної широти завершив в основному відкриття північного та північно-західного узбережжя Австралії. Фактично Тасман довів, що усі землі відкриті голландцями між затокою Карпентарія і Великою Австралійською затокою є частинами єдиного материка. | ||
| + | |||
| + | [[Файл:кук.jpg|right|200px|thumb|Джеймс Кук]] Англієць Джеймс Кук в 1769-1770 довів, що Нова Зеландія складається з двох островів. Звідти він пішов на захід і 19 квітня досяг Австралії біля 38 градуса південної широти. Рухаючись в квітні-серпні на північ він відкрив усе східне узбережжя Австралії, назвав його Новим Південним Уельсом та оголосив англійським володінням. Від північного краю східного узбережжя Кук повернув на захід і вдруге відкрив Торресову протоку. | ||
| + | |||
| + | До 1813 року внутрішні області Австралії були ще суцільною «білою плямою». В 1813-1823 за невисокими горами на захід та північ від Сіднея відкрили верхні ділянки кількох річок, що текли на захід розлогими трав'янистими рівнинами які були чудовими пасовиськами. | ||
| + | |||
| + | Рухаючись в південній Австралії від затоки Сент-Вінсент на північ в пошуках пасовиськ, англієць Е. Ейр відкрив у 1839 хребет Фліндерс і солені озера Торренс та Ейр (найбільші в Австралії). В 1840-1841 рухаючись на захід він встановив, що уся низовинна яка прилягає до Великої Австралійської затоки є пустелею. В 1844-1845 роках Ч. Стьорт вперше, рухаючись від затоки Спенсера, досяг центральної Австралії і з'ясував, що на схід від озера Ейр простягається напівпустеля, а на півночі біля 26 градуса південної широти — пустеля Сімпсон, перед якою він зупинився. | ||
| + | |||
| + | Територія на захід від телеграфної лінії була досліджена в 1872-1876. Англійський мандрівник Е. Джайлс відкрив в центрі декілька гірських кряжів які простяглися в широтному напрямку та перетнув зі сходу на захід Велику пустелю Вікторії, а в протилежному напрямку — пустелю Гібсона. Англієць П. Уорбертон перетнув зі сходу на захід Велику Піщану пустелю. | ||
| + | |||
| + | З дослідників 20-го століття можна назвати Уілкінса який досліджував райони Квінсленду та північної Австралії в 1923-1925, австралійського мандрівника М. Террі який склав карту напівпустельної смуги від річки Фіцрой до Стьорт-Крік та описав райони між лісистою північчю Австралії та пустелею в 1925, Медігена який в 1929 досліджував з літака пустелю Арунта і котловину озера Ейр, австралійця Маккая, що досліджував в 1926 році центральну Австралію і в 1928 році Арнемленд. Також слід зазначити, що протягом усього 20-го століття проводилися приватні дослідження континенту, пов'язані перш за все з пошуком корисних копалин. | ||
Поточна версія на 21:23, 12 грудня 2015
Австралія – найменший материк земної кулі. Її іноді називають навіть великим островом. Посередині Австралію перетинає Південний тропік, і вона майже вся, як і Південна Африка, лежить у тропічних широтах Південної півкулі.
Австралія знаходиться на великій відстані від інших материків. З Євразією її з'єднує лише «міст» Великих Зондських островів. Така ізольованість вплинула на формування її природи, обумовивши виняткову своєрідність рослинності і тваринного світу. Крайніми точками материка на півночі є мис Йорк, на півдні – мис Південно-Східний, на заході – мис Стіп-Пойнт, на сході – мис Байрон.
З півночі Австралію омиває Арафурське море, зі сходу – Коралове і Тасманове. Всі вони мають теплі води, що сприяє розвитку коралів. Так, у Кораловому морі простягається Великий Бар’єрний риф – унікальне пасмо коралових підводних хребтів і дрібних островів завдовжки 2 300 км і завширшки до 150 км. Це найбільше на земній кулі скупчення коралів. Він охоплює майже 3 тис. рифів і 300 островів. Його загальна площа близько 350 тис. км2, що більше за площу Великої Британії. У цьому унікальному підводному світі мешкають 400 видів коралів, 4 000 видів молюсків і 1500 видів риб. Дивує те, що „творці” майже 10-метрових коралових споруд – крихітні поліпи. Рифи дуже небезпечні для суден. Разом з тим вони приймають на себе удари грізних океанічних хвиль і гасять їх гігантську силу.
Уздовж північного і східного узбережжя материка протікають теплі Південна Пасатна та Східноавстралійська течії. Холоднішими є води океанів поблизу західних і південних берегів Австралії, де проходять холодні течії – Західноавстралійська та Західних Вітрів. Берегова лінія Австралії порізана слабо. Великих заток лише дві – Карпентарія і Велика Австралійська. Далеко вдається в море півострів Кейп-Йорк. Поблизу материка лежать вже відомі вам великі острови Нова Гвінея, Нова Зеландія і Тасманія.
Звісно і до відкриття Австралії європейцями вона не була повністю ізольованою від решти світу. Деякі племена аборигенів північної Австралії підтримували періодичні торгові контакти з папуасами Нової Гвінеї та малайцями. Так само здавна північна околиця континенту певно була відома деяким індонезійським племенам. Деякі факти дозволяють стверджувати, що біля північно-західного узбережжя Австралії свого часу зупинялися (чи розбивалися) кораблі що прямували з Африки (найімовірніше з Мадагаскару) в напрямку Індонезійського архіпелагу.
В 1526 португалець Ж. Мінезіш відкрив біля екватора північно-західний виступ Нової Гвінеї (півострів Вогелкоп).
В 1544 іспанець І. Ретес пройшов вздовж усього північного узбережжя Нової Гвінеї (власне саме він дав їй цю назву), а в 1606 іспанець Л. Торрес пливучи від Нових Гебрид до Філіпін відкрив південний берег Нової Гвінеї. При цьому він пройшов через протоку, пізніше названу його іменем, між Австралією та Новою Гвінеєю, і таким чином довів, що остання є величезним островом. В Арафурському морі він помітив на південному-заході великі острови. Безсумнівно то був північний берег Австралії з прилеглими островами. Але відкриття Торреса було засекречене іспанцями.
Узбережжя Західної Австралії відкрили: • в 1616 Д. Хартог — ділянку між 23 та 27 градусами південної широти;
• в 1619 Ф. Хаутман і Я. Едел — ділянку між 27 і 33 градусами південної широти;
• в 1622 команда корабля «Льовін» — південно-західний півострів Австралії між 33 та 35 градусами південної широти;
• в 1628 Г. Де Витт або П. Нейтс — ділянку між 20 і 23 градусами південної широти.
В 1627 Нейтс відкрив на півдні Австралії частину узбережжя між 116 та 133 градусами східної довготи що прилягає до Великої Австралійської затоки. Біля Арафурського моря Я. Карстенс простежив в 1623 році північний берег півострова Арнемленд і берег півострова Кейп-Йорк між 14 и 17 градусами південної широти. Частину Арафурського моря між ними він назвав затокою Карпентарія. Однак північні береги Австралії були вивчені недостатньо, а східний та південно-східний береги були зовсім невідомі. Нова Голландія здавалася величезним північно-західним виступом Південного материка до 1642 року коли А. Тасман обігнув її з півдня слідуючи від острова Маврикія через західну Океанію до Яви. 24 листопада 1642 він відкрив біля 42 градуса південної широти Землю Ван-Дімена, яку прийняв за частину Нової Голландії. Слідуючи з 5 грудня далі на Схід він відкрив 13 грудня Нову Зеландію і пройшов вздовж її західного узбережжя аж до північного краю, але прийняв її за півострів Південного материка. В 1644 він пройшов вздовж берегів затоки Карпентарія, обігну півострів Арнемленд і дійшовши до 24 градуса південної широти завершив в основному відкриття північного та північно-західного узбережжя Австралії. Фактично Тасман довів, що усі землі відкриті голландцями між затокою Карпентарія і Великою Австралійською затокою є частинами єдиного материка.
До 1813 року внутрішні області Австралії були ще суцільною «білою плямою». В 1813-1823 за невисокими горами на захід та північ від Сіднея відкрили верхні ділянки кількох річок, що текли на захід розлогими трав'янистими рівнинами які були чудовими пасовиськами.
Рухаючись в південній Австралії від затоки Сент-Вінсент на північ в пошуках пасовиськ, англієць Е. Ейр відкрив у 1839 хребет Фліндерс і солені озера Торренс та Ейр (найбільші в Австралії). В 1840-1841 рухаючись на захід він встановив, що уся низовинна яка прилягає до Великої Австралійської затоки є пустелею. В 1844-1845 роках Ч. Стьорт вперше, рухаючись від затоки Спенсера, досяг центральної Австралії і з'ясував, що на схід від озера Ейр простягається напівпустеля, а на півночі біля 26 градуса південної широти — пустеля Сімпсон, перед якою він зупинився.
Територія на захід від телеграфної лінії була досліджена в 1872-1876. Англійський мандрівник Е. Джайлс відкрив в центрі декілька гірських кряжів які простяглися в широтному напрямку та перетнув зі сходу на захід Велику пустелю Вікторії, а в протилежному напрямку — пустелю Гібсона. Англієць П. Уорбертон перетнув зі сходу на захід Велику Піщану пустелю.
З дослідників 20-го століття можна назвати Уілкінса який досліджував райони Квінсленду та північної Австралії в 1923-1925, австралійського мандрівника М. Террі який склав карту напівпустельної смуги від річки Фіцрой до Стьорт-Крік та описав райони між лісистою північчю Австралії та пустелею в 1925, Медігена який в 1929 досліджував з літака пустелю Арунта і котловину озера Ейр, австралійця Маккая, що досліджував в 1926 році центральну Австралію і в 1928 році Арнемленд. Також слід зазначити, що протягом усього 20-го століття проводилися приватні дослідження континенту, пов'язані перш за все з пошуком корисних копалин.
