Відмінності між версіями «Модернізація українського суспільства у другій половині ХІХ ст.»

Версія за 22:27, 9 січня 2014

Реформи 60-70-х рр. в Наддніпрянській Україні

Найбільш розвинута частина імперії. Проблема: кріпосне право, ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію, підприємці не могли купувати землю. Спеціалізація.

Павел Іванович Харитоненко і Іван Герасимович Харитоненко: збудували в рідних Сумах: реальне та духовне училища; чоловічу та жіночу гімназії; дитячий притулок. Фінансували: облаштування міського освітлення та залізниці; спорудження кадетського корпусу й містечку; .три корпуси дитячої лікарні; .училище-пансіон для дівчат, які й нині облагороджують архітектурний вигляд міста.

Микола Терещенко - пожертвував 5 млн. рублів на будівництво: лікарень; середніх та 4вищих навчальних закладів.

Богдан Ханенко (1849-1917) - колекціонер української старовини і творів мистецтва, археолог, меценат. Завдяки його колекціям творів мистецтва, було засновано Музей Мистецтв ВУАН.Нині він має назву Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенко.

Василь Симиренко (1835-1819) -український промисловець, інженер-конструктор та технолог у ділянці цукроварства, визначний меценат української культури, син Федора Симиренка, серед українського громадянства відомий як «Великий Хорс». Утримував: часописи, газети; .Фінансував: історико - етнографічні експедиції; театральні трупи; Виплачував стипендії: науковцям; письменникам; діячам культури. Своє майно вартістю в 15 млн. рублів він заповів Фонду розвитку української науки і культури та допомоги українським митцям.

Передумови: поразка у Кримській війні. Селянський рух Південь - переваги вільнонайманої праці, Аморальність володіння «хрещеною власністю».

Григорій Ґалаґан (1819–1888) член комісії, яка розробляла проекти здійснення реформи. Послідовно обстоюючи інтереси українського селянства, він писав, що «відкладання цього перетворення може мати найшкідливіші наслідки з усіма жахами народних повстань».

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ «Положення», та маніфест про скасування кріпосного права. 17 актів, «Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності» та чотири місцеві положення для окремих регіонів імперії. Наддніпрянщина підпадала під дію трьох місцевих положень. У губерніях Півдня та південній частині Харківської губернії діяло «Великоросійське місцеве положення», на Правобережжі – «Окреме місцеве положення», на Лівобережжі – «Малоросійське місцеве положення».

Законодавчі акти селянської реформи вирішували такі основні питання:

• скасування кріпосного права та визначення нового правового статусу селян;

• організацію селянського самоуправління;

• створення інституту мирових посередників;

• наділення селян землею;

• визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян;

• викуп землі селянами.

Аграрна реформа

Указом 1866 р. державних селян, землі за громадами у безстрокове користування за щорічну «оброчну подать». Могли викупити протягом 8 років, наділи не більше 8–15 десятин. У 1886 р. зобов’язали викупити свої наділи.

Наслідки:

Зубожіння та обезземелювання селян.

Відробіткова система, гальмувала розвиток с/г.

Використання вільнонайманої праці переважало в господарствах Правобережжя й Півдня, а на Лівобережжі були поширені обидві системи.

Кін 19 ст Наддніпрянщина постачала хліб у центральні губернії імперії та забезпечувала 90% експорту зерна.

Товаризація зернового господарства та тваринництва (конярство).

Спеціалізація: Південь зернового господарства. Крим та Бессарабія виноградарства. Полтавська губернія тютюн. Лівобережжя та Правобережжя цукробурякового виробництва.

Еміграція:

Традиційність українських селян.

70–90-х рр. Далекого Сходу, Сибіру та Казахстану.

Українській еміграції на Схід були притаманні такі особливості:

• переселенці з Наддніпрянщини залишалися на землях у межах Російської імперії та не були емігрантами у традиційному значенні цього слова;

• переселення мали переважно стихійний характер вільної колонізації незаселених земель;

• основну масу переселенців складали селяни, які переселялися на нові місця, переважно разом зі своїми сім’ями;

• регіонами, які дали основну масу переселенців, стали спершу Лівобережжя, а згодом і Правобережжя;

• на відміну від селян, які переселялись із західноукраїнських земель на Американський континент, мешканці з Наддніпрянщини, оселившись у східних регіонах Російської імперії, не мали можливостей створювати свої національно-культурні інституції.

Українські переселенці дали назви новим землям, що їх вони заселяли. Вузьку смугу своїх поселень на південній околиці киргизо-казахстанських степів українські переселенці наприкінці ХІХ ст. назвали Сірим Клином, або Сірою Україною. На початку ХХ ст. українці складали понад 50% загальної кількості переселенців, що становило близько 33 тис. душ. Зелений Клин об’єднував землі, заселені українцями в південній частині Далекого Сходу – Приморському краї, Амурській області та південній частині Хабаровського краю. Освоївши цей регіон, українські поселенці часто називали його також Зеленою, або Далекосхідною Україною. Шлях українських поселенців до цих земель – 17 тис. км – пролягав морем з Одеси до Владивостока. Українських переселенців ці далекі землі приваблювали тим, що за указом імперського уряду кожна сім’я отримувала наділ у 100 десятин і мала значні пільги щодо сплати податків. Пов’язане це було з тим, що міжнародна ситуація на Далекому Сході вимагала негайного залюднення цих величезних просторів російської території. Серед усіх переселенців до Зеленого Клину українці, за підрахунками дослідників, складали на початку ХХ ст. 63%, що становило близько 110 тис. душ.

На початку ХХ ст. Сірий Клин та Зелений Клин стали двома найбільшими суцільними просторами української колонізації в Азії. Українські поселенці заплатили за освоєну ними землю каторжною працею та життями тисяч співвітчизників. У підросійській Азії переселенці з Наддніпрянщини започаткували появу української діаспори – сукупності українців, які проживають за кордоном, за межами суцільної етнічної української території.

Земська реформа1864 р.

Діяльність земств привела до того, що в українському суспільстві їх стали сприймати не лише як органи місцевого самоврядування, а й як організації, опозиційні до політики російського царизму. Вони стали тією школою, яка привчала населення до самоуправління, з іншого – сприяли піднесенню національної свідомості.

Міська реформа 1870 р.

Фінансова реформа

Судова реформа 1864 р.

Військова реформа 1874 р.

Праслов‘яни землероби їх сучасники:

Праслов‘яни землероби їх сучасники:

Праслов‘яни землероби їх сучасники:

Праслов‘яни землероби їх сучасники:

Праслов‘яни землероби їх сучасники:

Праслов‘яни землероби їх сучасники: