Історія школи

Село Вільне Новомосковського району завжди цікавило істориків. Про нього писали академик Вернадський та Дмитро Яворницький.

І недарма – колись тут була козацька вольниця. А старовинний храм, побудований на початку 20-го століття, бачив війну, а підчас СРСР встиг побувати і клубом, і спортзалом. Сьогодні це місце овіяне легендами.

Ві́льне — село в Україні, Новомосковському районі Дніпропетровської області, над річкою Самара, при впадінні у неї річки Вільнянка. На Вільнянці — ставок. Через Самару у Гвардійському, яке зрослося з Вільним, — військова частина. Тут існувало давне поселення Вільний Брід, що сягає часів бродників. Приблизна чисельність населення на 1989 рік — 3100 осіб. У 1990-х роках населення села зменшилося за зменшенням чисельності військової частини у лівобережному Гвардійському. Сільський голова Кравченко Дмитро Анатолійович.

В. Вернадський: «Саме село Вільне є живий пам’ятник цієї старовини»

1884 року у Вільному вперше побував студент Володимир Вернадський, який згодом стане президентом Всеукраїнської академії наук. У Вільному жили поміщики Короленки — родичі видатного вченого. Вдруге Володимир Іванович побував на цих стрімких берегах Самари у липні 1885 року. Підсумком цих відвідин став чималий нарис «Вільне».

Академік Володимир ВЕРНАДСЬКИЙ:

«Поїздка до Андрія Короленка дала мені чимало. Вільне розташоване на березі р. Самари. Ще досі тут дуже багато пам’яті про Запорожжя, ще досі багато переказів про старовину, про порядки і справи, які були в Росії до 1861 року. Саме село Вільне є жива пам’ятка цієї старовини».

…Коли піднімешся на високий берег Самари біля решток земляних валів понад трьохсотрічної фортеці, розумієш, чому село це дістало назву Вільне. Тут справжнє привілля для ока. Та й історично село це було осередком козацької вольниці.

Історик Дмитро Яворницький зазначав, що назва села Вільного відома була вже наприкінці ХVІІ століття. Напевне, під теперішнім селом Вільним, писав Дмитро Іванович, ховається та сама фортеця Вільне або Сергіїв городок, про котрий згадує український літописець Самійло Величко. За його словами, в 1690 році усе містечко вимерло від моровиці. Залишки цього городка вціліли у вигляді земляної фортеці, що знаходиться за селом Корбівкою, суміжною з селом Вільним, на правому березі річки Самари, у вигляді звичайного редута з виступами для фланкірування ровів. Так писав 125 років тому у книзі «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1888) Дмитро Яворницький.

Місцевість ця була свого часу незвичайною, вважав історик церкви Феодосій Макаревський. Розташована вдалині від битого шляху, огороджена і оточена зусібіч великими водами і пралісами, ця присамарська місцина являла для місцевої людності повний захист. Усі злочинці, котрі мали потребу переховуватися від переслідувань Запорізького Коша та всіх властей його, втікали сюди і знаходилибезпечний притулок. Тут було нібито древнє право прихистку.

У цій місцині частенько з’являвся добре знаний за народними переказами Семен Гаркуша (бл. 1739—1784). Називали його харцизом і характерником запорозьким. Тут гарцював він на своїх білих кониченьках, співаючи про волю вольную і запрошуючи до себе звідси братчиків-гайдуків. Кармелюк вісімнадцятого століття, Семен Іванович (взагалі ж він був Миколаєнком і сином білоруського селянина-кріпака, але пристав до чумаків, а Гаркушею його прозвали на Запоріжжі) став сміливим ватажком повстанських загонів, котрі не змирилися з покріпаченням українських земель царицею Катериною.

Після скасування Січі

Та ось скасувала в 1775 році цариця Катерина Січ Запорозьку і «воцарилось благоденствіє» на колись вільних землях. 1776 року місцевість цю дістав у рангову дачу прем’єр-майор Троїцького піхотного полку Михайло Фалєєв. Він наказав заселити на цій місцевості слободу «людьми сімейними і осілими». Через кілька років доброчинець Фалєєв вирішив власним коштом відкрити церкву в селі Вільному.

Назвали храм в ім’я зішестя Святого Духу. У жовтні 1781 року духовна Консисторія видала грамоту на закладення церкви. А 13 листопада 1782 року катеринославський протопіп Олексій Хандалєєв освятив новозбудовану Свято-Духівську церкву і відкрив у ній відправу служби Божої. Дійшло до нас й ім’я першого священика в слободі Вільній. Ним на запрошення пана Фалєєва і за згодою єпархіального начальства став протопіп Степан Чемерис з міста Нового Кодака (це місто нині є частиною Дніпропетровська).

А коли на початку ХХ століття в селі над Самарою вирішили збудувати цегляну величаву церкву, то дерев’яний старий храм перенесено до іншого присамарського села Івано-Михайлівки, де він зберігся і по цю пору.

Частина маєтку Фалєєва після його смерті перейшла до його зятя з роду Родзянків, потім дісталася генералу Калиновському і, нарешті, Андрію Олександровичу Короленкові і місцевим селянам.

Ще зять Фалєєва Родзянко виселив сюди зі свого маєтку в Рязанській губернії селян і таким чином потрапило серед українців ціле село російських селян. Як свідчив 1885 року В. Вернадський, вони на той час ще зберігали свою говірку, звичаї та вбрання. Свого часу сюди були переселені й старовіри, які на наприкінці ХІХ століття вже перейшли на православ’я, хоча благочестям не вирізнялися: чимало з них ходило до церкви лише сповідуватися та причащатися.