Wiki стаття "Формування модерної української нації" - Історія редагувань

Rydenko04081969 в 12:00, 27 квітня 2016

2016-04-27T12:00:56Z

Rydenko04081969: Створена сторінка: Початок ХІХ століття став відправною віхою у формуванні модерної української нації. До...

2016-04-27T11:59:06Z

Створена сторінка: Початок ХІХ століття став відправною віхою у формуванні модерної української нації. До...

Нова сторінка

Початок ХІХ століття став відправною віхою у формуванні модерної української нації. Дослідники переконливо засвідчили, що українці є унікальним народом з власною оригінальною культурою, історією, мовою. А читачі одержали важливий матеріал для роздумів про майбутнє народу.
Серед фахівців немає єдиного розуміння нації, можна виділити дві традиції в тлумаченні цього явища. Значною мірою умовно їх називають західноєвропейською (західною) і східноєвропейською (східною). Західноєвропейська модель нації базується на критеріях спільної території, провнично-політичної рівності усіх членів національної спільноти, спільної громадської культури й ідеології. Натомість у Східній Європі ( на схід від Рейну) та Азії виробилася інша концепція, яка більше відповідала умовам місцевих суспільств, аніж західна модель. Ця східна модель є етнічною , а її найхарактернішою ознакою є наголос на спільності крові (народження) та народній культурі. Роль ядра, яку у західній моделі займає рівність політичних прав, у східній відводиться мові та народним звичаям.
Західноєвропейська традиція, найяскравіше представлена у французькій, англійський, американській літературі, бачить в нації перш за все політичне співтовариство і співвідносить його з державою. З одного боку, це просто сукупність громадян що народилися або проживають на території даної країни, з іншого, - все-таки соціальна спільнота, бо громадяни об’єднані, відчувають себе єдиним цілим завдяки лояльності «своїй» державі і своєму «політичному тілу» - нації, ідентифікують себе з ним. Так створюється «спільна історична пам'ять», формується пантеон національних героїв, що персоніфікують сконструйовану національну історію, а остання стає основою шкільної освіти і виховання. Створюється літературна мова, вводяться національні традиції та звичаї, формується дійсно спільна культура. Проте це не веде до етнізації нації: базовий принцип взаємозв’язку між нацією та національною державою зберігається. Таку версію нації позначають терміном Нація – Держава. Особливістю «східної» версії поняття нації є тісне зближення нації і етносу. В східній традиції виникнення нації передує появі національної держави. Це дозволяє відірвати націю від історичного контексту, нескінченно «удавнити» її походження, а саму її звеличити. Відмінними рисами нації стають уже не державність, а ті властивості, які відносяться до етносу: місце мешкання, мова, походження, релігія, культура тощо. Нація - це культурна єдність, але вона прагне до власної державності. Українська історія сповнена прикладів, які заперечують виключно етнічний характер української нації. Під тиском зовнішніх обставин багато які українці переглядали і змінювали свою національну ідентичність. Вибір прізвища й національності залежав від того , в якому місці і на якому поприщі зробити собі кар’єру. Переказ свідче, що від козака Шуха, який прийшов у Галичину із Запорожжя десь на початку ХУІІІ, виводилося зразу три роди: московських Шухових, польських Шухевських, українських Шухевичів. Прямими наступниками української гілки були відомий етнограф Володимир Шухевич, головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич. Для багатьох видатних діячів української історії – Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Івана Франка, митрополита Андрія Шептицького – їхня «українськість» була лише частково вродженою, а частково – результатом свідомого вибору. Що стосується простого народу - тих хто народився і прожив усе життя в українському селі - питання про вибір власної ідентичності не існувало в тому сенсі, що для інтелігенції. Молода людина набирала там усіх тих ознак - мови, віросповідання, звичаїв - що були характерними для батьків, родичів, сусідів. Проблема вибору виникала лише в результаті різкої зміни середовища - переїзду з однієї в іншу місцевість, еміграції, тощо. Українцям вдалось зберегти свою національну ідентичність не стільки завдяки, скільки всупереч усім модерним процесам на їх землях.
Процес перетворення етносу у народність та потім у націю проходив під впливом багатьох факторів. Більшість з них мали негативний характер впливу на цей процес. Під час висвітлення теми про формування модерної нації виявляють: присутність двох шарів традиційно-побутової культури ( козацького та землеробського), вплив традиційних шарів Заходу та Сходу, відсутність довгий час власної держави, денаціоналізація еліти, як провідника передових ідей будування свого суспільства, різний регіональний рівень розвитку, вплив тоталітарного режиму.
Розгортання процесу національного відродження проходив у супроводі та співвідношенні таких понять, як «українське питання», « автономія», «історична пам'ять», «фольклор та етнографія», «національна єдність» та інші.
Українська модерна нація формувалась у єдиному загальноєвропейському просторі маючи свої особливості та проблеми, але змогла довести що має право на існування та наявність своєї держави.

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Початок ХІХ століття став відправною віхою у формуванні модерної української нації. Дослідники переконливо засвідчили, що українці є унікальним народом з власною оригінальною культурою, історією, мовою.  А читачі одержали важливий матеріал для роздумів про майбутнє народу.
-Серед фахівців немає єдиного розуміння нації, можна виділити дві традиції в тлумаченні цього явища. Значною мірою умовно їх називають західноєвропейською  (західною) і східноєвропейською (східною). Західноєвропейська модель нації базується на критеріях спільної території, провнично-політичної  рівності усіх членів національної спільноти, спільної громадської культури й ідеології. Натомість у Східній Європі ( на схід від Рейну) та Азії виробилася інша концепція, яка більше відповідала умовам місцевих суспільств, аніж західна модель. Ця східна модель є етнічною , а її найхарактернішою ознакою є наголос на спільності крові (народження) та народній культурі. Роль ядра, яку у західній моделі займає рівність політичних прав, у східній відводиться мові та народним звичаям.
+    Серед фахівців немає єдиного розуміння нації, можна виділити дві традиції в тлумаченні цього явища. Значною мірою умовно їх називають західноєвропейською  (західною) і східноєвропейською (східною). Західноєвропейська модель нації базується на критеріях спільної території, провнично-політичної  рівності усіх членів національної спільноти, спільної громадської культури й ідеології. Натомість у Східній Європі ( на схід від Рейну) та Азії виробилася інша концепція, яка більше відповідала умовам місцевих суспільств, аніж західна модель. Ця східна модель є етнічною , а її найхарактернішою ознакою є наголос на спільності крові (народження) та народній культурі. Роль ядра, яку у західній моделі займає рівність політичних прав, у східній відводиться мові та народним звичаям.
-Західноєвропейська традиція, найяскравіше представлена у французькій, англійський, американській літературі, бачить в нації перш за все політичне співтовариство і співвідносить його з державою. З одного боку, це просто сукупність громадян що народилися або проживають на території даної країни, з іншого, - все-таки соціальна спільнота, бо громадяни об’єднані, відчувають себе єдиним цілим завдяки лояльності «своїй» державі і своєму «політичному тілу» - нації, ідентифікують себе з ним. Так створюється «спільна історична пам'ять», формується пантеон національних героїв, що персоніфікують сконструйовану національну історію, а остання стає основою шкільної освіти і виховання. Створюється літературна мова, вводяться національні традиції та звичаї, формується дійсно спільна культура. Проте це не веде до етнізації нації: базовий принцип взаємозв’язку між нацією та національною державою зберігається. Таку версію нації позначають терміном  Нація – Держава. Особливістю «східної» версії поняття нації є тісне зближення нації і етносу. В східній традиції виникнення нації передує появі національної держави. Це дозволяє відірвати націю від історичного контексту, нескінченно «удавнити» її походження, а саму її звеличити. Відмінними рисами нації стають уже не державність, а ті властивості, які відносяться до етносу: місце мешкання, мова, походження, релігія, культура тощо.  Нація -  це культурна єдність, але вона прагне до власної державності. Українська історія сповнена прикладів, які заперечують виключно етнічний характер української нації. Під тиском зовнішніх обставин багато які українці переглядали і змінювали свою національну ідентичність. Вибір прізвища й національності  залежав від того , в якому місці і на якому поприщі  зробити собі кар’єру. Переказ свідче, що від козака Шуха, який прийшов у Галичину із Запорожжя десь на початку   ХУІІІ, виводилося зразу три роди: московських Шухових, польських Шухевських, українських Шухевичів. Прямими наступниками української гілки були відомий етнограф Володимир Шухевич, головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич. Для багатьох видатних діячів української історії – Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Івана Франка, митрополита Андрія Шептицького – їхня «українськість» була лише частково вродженою, а частково – результатом свідомого вибору. Що стосується простого народу  -  тих хто народився і прожив усе життя в українському селі  -  питання про вибір власної ідентичності не існувало в тому сенсі, що для інтелігенції. Молода людина набирала там усіх тих ознак  -  мови, віросповідання, звичаїв  -  що були характерними для батьків, родичів, сусідів. Проблема вибору виникала лише в результаті різкої зміни середовища   -  переїзду з однієї в іншу місцевість, еміграції, тощо. Українцям вдалось зберегти свою національну ідентичність не стільки завдяки, скільки всупереч усім модерним процесам на їх землях.
+     Західноєвропейська традиція, найяскравіше представлена у французькій, англійський, американській літературі, бачить в нації перш за все політичне співтовариство і співвідносить його з державою. З одного боку, це просто сукупність громадян що народилися або проживають на території даної країни, з іншого, - все-таки соціальна спільнота, бо громадяни об’єднані, відчувають себе єдиним цілим завдяки лояльності «своїй» державі і своєму «політичному тілу» - нації, ідентифікують себе з ним. Так створюється «спільна історична пам'ять», формується пантеон національних героїв, що персоніфікують сконструйовану національну історію, а остання стає основою шкільної освіти і виховання. Створюється літературна мова, вводяться національні традиції та звичаї, формується дійсно спільна культура. Проте це не веде до етнізації нації: базовий принцип взаємозв’язку між нацією та національною державою зберігається. Таку версію нації позначають терміном  Нація – Держава. Особливістю «східної» версії поняття нації є тісне зближення нації і етносу. В східній традиції виникнення нації передує появі національної держави. Це дозволяє відірвати націю від історичного контексту, нескінченно «удавнити» її походження, а саму її звеличити. Відмінними рисами нації стають уже не державність, а ті властивості, які відносяться до етносу: місце мешкання, мова, походження, релігія, культура тощо.  Нація -  це культурна єдність, але вона прагне до власної державності. Українська історія сповнена прикладів, які заперечують виключно етнічний характер української нації. Під тиском зовнішніх обставин багато які українці переглядали і змінювали свою національну ідентичність. Вибір прізвища й національності  залежав від того , в якому місці і на якому поприщі  зробити собі кар’єру. Переказ свідче, що від козака Шуха, який прийшов у Галичину із Запорожжя десь на початку   ХУІІІ, виводилося зразу три роди: московських Шухових, польських Шухевських, українських Шухевичів. Прямими наступниками української гілки були відомий етнограф Володимир Шухевич, головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич. Для багатьох видатних діячів української історії – Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Івана Франка, митрополита Андрія Шептицького – їхня «українськість» була лише частково вродженою, а частково – результатом свідомого вибору. Що стосується простого народу  -  тих хто народився і прожив усе життя в українському селі  -  питання про вибір власної ідентичності не існувало в тому сенсі, що для інтелігенції. Молода людина набирала там усіх тих ознак  -  мови, віросповідання, звичаїв  -  що були характерними для батьків, родичів, сусідів. Проблема вибору виникала лише в результаті різкої зміни середовища   -  переїзду з однієї в іншу місцевість, еміграції, тощо. Українцям вдалось зберегти свою національну ідентичність не стільки завдяки, скільки всупереч усім модерним процесам на їх землях.
       Процес перетворення етносу у народність та потім у націю проходив під впливом багатьох факторів. Більшість з них мали негативний характер впливу на цей процес. Під час висвітлення теми про формування модерної нації виявляють: присутність двох шарів традиційно-побутової культури ( козацького та землеробського), вплив традиційних шарів Заходу та Сходу, відсутність довгий час власної держави, денаціоналізація еліти, як провідника передових ідей будування свого суспільства, різний регіональний рівень розвитку, вплив тоталітарного режиму.
       Розгортання процесу національного відродження проходив у супроводі та співвідношенні таких понять, як «українське питання», « автономія», «історична пам'ять», «фольклор та етнографія», «національна єдність» та інші.
       Українська модерна нація формувалась у єдиному загальноєвропейському просторі маючи свої особливості та проблеми, але змогла довести що має право на існування та наявність своєї держави.